Фантомна довіра - Лана Вернік

Він стримано усміхнувся їй у відповідь і нічого не сказав.

Володимир теж невдовзі повернувся на кухню. Пересувався повільно, зігнувшись, не рухаючи правою рукою, котру Людмила йому підв’язала, не фіксувала. Жодного синця чи подряпини на ньому не було видно, але з першого ж погляду було зрозуміло, що кожен його рух болісний. Можливо, він би і не прийшов сюди зараз, але дуже хотів їсти.

— Завтра я поїду з Андрієм Горбачем у справах, — звернувся Степан до Лори так, щоб батько почув, — по дорозі назад заїду до Зої.

— Добре, — відповіла вона тихо.

— Людмило Василівно, ви не будете проти, якщо я найму вам завтра адвоката, котрий спеціалізується на розлученнях?

— Адвоката? — перепитала вона розгублено. — Я не знаю, я...

— Завтра я з ним зустрінусь і поясню ситуацію. Це мій давній знайомий, ми з ним вчилися разом, ще у Москві. Прекрасний спеціаліст в сімейному праві. Думаю, він зможе розрулити цю ситуацію швидко і максимально безболісно для ВАС.

— Степане, мені так незручно…

— Ви з Лорою врятували мою руку, маю ж я вам віддячити, — він усміхнувся, обіймаючи Ларису. Володимир мовчки покосився на Відьмака, виймаючи з пакету продукти. Він не розраховував на стороннє втручання, а хороший адвокат у дружини рушив всі його плани… Не могла Лорка собі когось “простіше” знайти? І які у нього справи з Горбачем? Вони ж мають бути ворогами…   

Степан пробув у них до обіду і поїхав на зустріч з Горбачем, пообіцявши заїхати ввечері.

Батько після сніданку поїхав в райцентр, до юриста, щоб склав йому заяву на розлучення… Також там він зайшов до міліції.

Ввечері, коли Степан приїхав до Лариси і саме викладав з пакету гостинці — заголосив Бім. Володимир вийшов і зайшов до будинку з нарядом міліції і дільничним. Привіталися, представилися.

— Ось він, — вказав чоловік на Степана. — Це він мене побив.

Лариса виронила з рук чашку і та, впавши на підлогу, розлетілася на дрібні уламки. Людмила і Тетяна стали з відкритими ротами.

— Він тебе побив? Ах ти ж тварюко... — обурилася Людмила, — Це ти побив нашу доньку!

— Чому ви не написали заяву? — поцікавився дільничний, дивлячись на синець на обличчі Лори.

— Не хотіли сміття з хати виносити, не те, що дехто… — відвернулася Людмила.

— Можу я побачити ваші документи? — звернувся дільничний до Степана.

— Так, але вони у мене в машині, — відповів той стримуючи усмішку. 

— Давайте пройдемо до машини, — погодилися стражі порядку.

Лора зчепила руки в замок, бо вони починали тремтіти. Машина… В ній автомат… Він його накривав, але чи не зліз той рушник зараз? Всі чоловіки, включаючи батька, вийшли і вона вискочила слідом за ними. Розуміла, що нічого не зможе зробити, але їй так важливо було все бачити…

Степан відчинив авто і Лора перевела подих — автомат накритий… Вона не бачила, що саме Степан дав міліціонерам, але відкривши документ і зазирнувши у нього по черзі витягнулися по стійці смирно.

— Товаришу майоре… Вибачте, але тут надійшла інформація…

— Майор? — здивовано перепитав батько. — Майор чого?

— Майор, він і в Африці майор, — сказав Володимиру дільничний, простягуючи посвідчення назад Степану.

— Так, особливо в Африці, — усміхнувся він забираючи посвідчення і поглянувши на перелякану Ларису біля хвіртки. МАла, ну що ж ти така ляклива? — Хлопці, я все розумію. У вас є сигнал — маєте перевіряти.

Степан зачинив дверцята і звернувся до батька Лариси.

— Дуже ницо з вашого боку, Володимире Миколайовичу, писати на мене заяву, після того як на вас її не написали.

— Стефане Сергійовичу, якщо бажаєте, ви можете скласти заяву зараз… — довірчим тоном повідомив дільничний.

— Лоро, ми пишемо заяву? — звернувся Степан до неї.

— Так, — вона кивнула. Не хотіла, але якщо батько так чинить… То вона теж так буде.

— Тоді сідай, мАла, прогуляємося, — він усміхнувся і відчинив для неї задні дверцята позашляховика.

В результаті поданої заяви Володимир заплатить згодом штраф, як на перший раз…    

Наступного дня Степан рано вранці поїхав з Горбачем і його хлопцями на розбірки з ліванцями, після обіду зустрівся зі своїм знайомим, адвокатом і вже ввечері заїхав у пологовий до Зої — забрав аналізи і поїхав до Лори додому. Трохи нервував чи все у них вдома гаразд, чи Володимир не викинув якогось коника — все було добре. Не спілкувалися. Взагалі.

В дім не заходив — вже було пізно. Почувши машину, Лариса вийшла до нього сама. Вона хвилювалася за Степана, хоч і обіцяла цього не робити. Побачивши світло фар — вискочила з двору і заспокоїлася лише в його обіймах.

— Я так скучила… — прошепотіла Лора, горнучись до нього.

— Лоро, у ннавіщо ти себе їси? Так не можна, мАла, — він гладив її по спині, заспокоюючи, як малу дитину.

— Я навчусь...

— Доведеться, інакше від тебе нічого не лишиться за три місяці, приїду, а тут тінь, — він усміхнувся.

— Три місяці — це так довго… Але я чекатиму тебе.

— Наядо, будь ласка, не думай про це зараз. До речі, я привіз твої аналізи, поглянеш?

Вони сіли в авто, Степан увімкнув світло і уважно поглянув на її обличчя.

— Я мастила, — сказала вона випереджаючи його питання. Синці сходили. Якби ця чарівна мазь шамана була у неї одразу, то вони б вже, мабуть, і зійшли. А так, за ніч нагнало сильний набряк і тепер мазь працювала повільніше. Степан кивнув і дістав з кишені складений папірець.

— Ось, тримай.

Лариса взяла результат аналізу і її брови злетіли вгору.

— Це мої?

— Ну-у-у, — Степан насупився. — Що мені дали — те я привіз. Я не перевіряв, бо лише заскочив і одразу ж поїхав. У них там пологи почалися, то я боком, боком… Щось не так?

Лариса простягнула йому папірець.

— От Зойка… — він похитав головою, прочитавши чиї аналізи привіз: “Бондар Лариса”