Фантомна довіра - Лана Вернік
Лора поглянула з підлоги на батька. Плече нило, голова гуділа і рот наповнювався кров’ю від тріснувшої губи… Відчувала, як роздуває ліву скулу від удару — наливалася гематома.
— Я тебе ненавиджу… — сказала вона, намацуючи місце удару на лобі. Поглянула на пальці — крові нема, але пекло сильно.
— Лоро, мовчи, — сказала матір, стаючи між нею і батьком. — Він приїхав за розлученням, бо скоро у нього народиться син, про якого мріяв все життя, і він хоче, щоб той народився в законному шлюбі! Нікого і нічого не бачить. Хай все робить і їде нахрін звідси.
— Ще є питання хати, — сказав Володимир.
— Ми з тобою у законному шлюбі і він триває вже 19 років. Половина всього по закону моя і я не буду ні від чого відмовлятися.
— Це хата моїх батьків!
— Ти не продаси цю хату! Розлучення я тобі дам, але мою половину майна ти не отримаєш!
— Це ми ще побачимо! — Володимир зиркнув на Ларису. — А ти думаєш, що той сцикун чинив тоді по-геройськи? Та він втік звідси піджавши хвіст, лиш закінчив школу! А зараз він тебе використовує! Бо вважає, що ти йому винна. Ото і все…
— Не займай дитину…
— Та яка вона дитина?! Скоро принесе тобі в пелені, тоді побачу, як ти заговориш!
— Не принесе… А ти — не смій піднімати руку на моїх дітей!
— Це і мої діти теж! Як треба буде — то вмажу ще, і не раз! Зовсім тут знахабніли! Хата сиплеться! А вони собі тут бордель влаштували!
— Хата сиплеться? Та невже? А за що було ремонт робити? За ставку медсестри?! Чи за ті гроші, що ти нам висилаєш?! У мене, знаєш, колись був чоловік… та поїхав і нема! З тих пір тут немає хазяїна.
— Ще скажи, що сама весь час була, — засміявся Володимир.
— Була… На відміну від тебе.
— Так я і повірив… Отже так. Я буду жити у кімнаті батьків, доки займатимуся розлученням і майном. Завтра поїду до адвоката, складу заяву... Тому майнові питання ми маємо обговорити зараз.
— Нема про що говорити. Я вже сказала тобі, що свою частку не віддам. Ти для своєї пасії хочеш створити всі умови? А нам куди діватися?!
— Я дам тобі три тисячі євро, я ж казав. Поїдеш до брата і щось там собі прибудуєш.
— До брата? Ти думаєш, що я геть дурна? Половина всього, що тут є — моя.
— Якщо будеш упиратися — закрию у дурці і визнаю недієздатною. А цю хату я все одно продам! — він розвернувся і пішов. — Чиї тут лахи? Забирайте їх звідси! — крикнув вже з кімнати.
— Тетяно, пішли заберемо речі Лариси... — сказала матір і вони пішли.
Колишньою кімнатою батьків, у якій хотів спати Володимир, була кімната Лори. Свого часу, щоб доглядати бабусю, вона переїхала сюди з дитячої. В дитячій лишилася Тетяна, так вона там і жила досі.
Лариса підвелася з підлоги і підійшла до рукомийника, зазирнула у дзеркало. Під лівим оком надулася гематома, губа набрякла. Відкрила морозилку і дістала шматок замороженого сала. Загорнула у рушник та приклала до обличчя. Зустріч з батьком відбулась, але не такою вона її собі уявляла всі ці роки…
Лора лягла спати в кімнаті сестри і змогла заснути лише на світанку. Думала. Адже був такий прекрасним день… і такий жахливий вечір. Степан сказав, що буде вранці… Що він скаже, коли побачить її обличчя?.. Як відреагує? Щось скаже батьку чи вирішить не втручатися? Що їй робити в тому чи в іншому випадку?
Людмила теж не могла спати. Не розуміла, що відчуває… Так хотіла, щоб він повернувся, так чекала і от він приїхав — чужа людина. Приїхав викинути їх на вулицю… Продати все і поїхати до тієї, іншої… Хай їде, вона не триматиме його, але від своєї частки відмовлятися не буде, заради доньок. Кому вони потрібні? У брата — своя родина, він у батьківській хаті живе, хазяйнує, батьків доглядає. Обоє ще живі, слава Богу. Але як протистояти Володимиру? Навіть не уявляла, що чоловік стане таким...
Володимир, коли прокинувся вранці, прийшов на кухню і почав шукати що б поїсти. Голова після вчорашнього трохи гула… Знайшов відкриту банку з маринованими огірками. Маринад — не розсіл, але теж добре. Холодильник порожній… Мерзле сало у морозилці, півпачки вершкового масла… Половина батона… Все. Ні тобі сиру, ні ковбаси, ні шинки… Не може бути, щоб не було… поховали. От же ж сучки...
— А що ти там шукаєш? — поцікавилася матір, заставши його за цим заняття.
— Щось поїсти…
— То йди та купи, — буркнула Людмила, ставлячи чайник.
— Хозяйка ти задрипана, порожній холодильник! Навіть яєць немає!
— Немає, — погодилася Людмила.
— Що, впадло курей завести?
— А зерно для них я за що купувати буду?! Вони на одній траві якось, знаєш, не живуть! Зарплату мою платять з затримками, а як дають, то мало на що вистачає, он, Петренчисі Лора ходила робити уколи — вона їй шмат сала дала, то ми його порізали та в морозилку, щоб було на чому хоч піджарку до супу зробити… Бо як засолити, то старіє і не смачне... Думаєш, ми тут жируємо? Як ти, у своїх Європах?
Володимир насупився.
— А що їсте на сніданок?
— Коли як. Коли яєчню, але яєць зараз немає... коли вівсянку, а коли і нічого — горіхи. Якщо ще лізуть, бо були часи, як ми лише їх і їли, а потім дивитися на них не могли. Тож, якщо хочеш їсти — магазини і базар отам, — вона махнула рукою у бік центра.
— Невже у вас були настільки важкі часи? — з недовірою усміхнувся Володимир.
— Були. Ти навіть не уявляєш, які у нас тут часи були… — Людмила дістала пачку з вівсяними пластівцями з напівпорожнього пеналу і насипала її у велику миску.
Він поглянув на дружину. Виглядала Людмила втомленою. Вона колись була гарною, зараз теж нічого так, але якась трохи замучена, “запухша”. Теж бухала вчора?
— Та мені розповідали, що ти тут п’яна валялася на дорогах, а Лорка тебе на тачку клала і додому везла… А взимку — на санчатах, — Володимир гмикнув. — Матір — п’яниця, донька — повія…
— Стули пельку, — Людмила зиркнула на нього. Яким же огидним він став їй тепер… всі ці роки вона сподівалася, що він повернеться, чекала, а коли приїхав, коли повів себе з Ларисою так негідно… швидше б вже поїхав… хай живе там, зі своєю новою родиною і їх не займає, але навряд чи так вийде...
