Фантомна довіра - Лана Вернік

Володимир пішов до кімнати, переодягнувся і попрямував у центр по продукти. Порожній холодильник… Що за господиня? Як так можна жити?

Степан з’явився на кухні Ільченків з двома коробками піци, як вихор. Людмила Василівна і доньки саме збиралися сідати снідати, розставляючи чашки на стіл і миску з запареною вівсянкою.

— Доброго всім ранку! Ви ще не снідаєте, значить, я встиг! У райцентрі відкрили непогану піцерію і я подумав, що… — почав він бадьорим голосом і замовк побачивши синець на плечі Лариси. Вчора, коли він висаджував її біля будинку Тоні — синця не було. Він поставив коробки на стіл і підійшовши повернув її до себе обличчям, яке Лора одразу ж спробувала опустити додолу, та Степан не дав, підставивши руку. Тетяна з матір'ю перезирнулися.

— Що трапилося? — запитав Степан тихо і вкрадливо. Лора мовчала. — Ти впала?

— Ні...

— Це батько її вдарив… вчора приїхав і почав нападати на Ларису через плітки… — сказала Тетяна.

— Батько? — здивовано перепитав він озираючись на її сестру. Оце так новина. — А які плітки?

— Що вона хвойда і що ти її… — почала Тетяна і запнулася, — ти з нею… ну...

— Вдарив він її не за це, — сказала матір. — Про тебе мова зайшла і...

— Про мене? — здивувався Степан.

— Лора сказала, що ти не продався тоді, не злякався, що ти не слабак, а він — завівся. П’яний був…

— Де він зараз? — запитав Степан, піднявши обличчя Лори за підборіддя і оглядаючи синець під оком і гулю на лобі.

— Пішов у центр по продукти… для себе, — сказала мати.

— Ви побої зняли?

— Ні…

 Степан озирнувся на матір, нічого не сказав, але всім своїм видов дав зрозуміти, що це потрібно було зробити.

— Я не захотіла, — тихо промовила Лора. — Він же мій батько...

— Я принесу мазь, — сказав Степан Лорі і, вийшовши, повернувся з вже знайомою для неї банкою. Намастивши забиті місця, він її обійняв. Лариса дуже чекала цих обіймів і, опинившись в них, розплакалася.

— Я б хотів почути, що вчора трапилося, — він розвернувся до Людмили Василівни, пригортаючи до себе Ларису.   

Повертаючись додому Володимир побачив Land Cruiser на вулиці, але не думав, що той стоїть перед його двором. Машина… До Лорки? Відьмак? Ну нічого собі… Валька казала, що машина дорога, але він не очікував побачити ТАКУ машину. Десь всередині тихенький голосок почав шепотіти Володимиру, що йому краще не заходити зараз до будинку, але… це ж ЙОГО будинок.

У кухні смачно пахло піцою з пепероні та грибами. Людмила і Тетяна їли, а Лора сиділа притулившись до молодого чоловіка і його рука дбайливо обіймала її за талію. Людмила щось розповідала і всі її уважно слухали. Почувши кроки чоловіка, вона замовкла. Молодий чоловік повернув голову і Володимиру стало зрозуміло, що це таки Відьмак… Його гострий погляд просто пронизав Володимира і змусив зупинитися. 

— О, у нас гості, — намагаючись не виказувати свого здивування, констатував він.

— А от і ваш тато прийшов, — сказав Степан, розглядаючи чоловіка, — я вже зачекався. Доброго ранку. Володимире. Миколайовичу.

Він говорив це піднімаючись, обережно відхиливши від себе Ларису. Відьмак… вимахав же, дай Боже. Не очікував від того жилавого хлопчини такого прогресу. Але ж стільки років минуло… вісім.

Батько поставив пакет на підлогу і поглянув на Відьмака, потім поглянув на Лору, котра сиділа до нього спиною. Синець на правому плечі доньки був помітним навіть здаля. Трохи перестарався. Емоції...

— Для чого чекав? — запитав обережно.

— Є розмова.

— Я ще не снідав, я б хотів…

— Це займе максимум п’ять хвилин, — Степан підійшов до Володимира майже впритул і той спіймав себе на думці, що, мабуть, даремно він вчора вдарив Лору… але ж вивела! Помітив бинт на руці Степана. Люда вчора казала, що він ходить на перев’язки… Не збрехала? Чи зараз намотали? А сенс? Мабуть, правда...

— Що ж… пішли...

Розмова тет-а-тет була в колишній кімнаті Лори і почалася зі звуку глухого удару об стіну, від якого Людмила з доньками підскочили і перезирнулися. Тривала розмова, як і казав Степан, не довше п’яти хвилин. Було пару зойків, стогін і викрик — більше нічого. Степан повернувся і сів за стіл, як ні в чому не бувало. А батько тихо покликав матір на ім’я. Вона питально поглянула на Степана.

— Якщо що, то я вправив йому плече назад. Мабуть, хоче, щоб зафіксували, — спокійно сказав Степан і взявши чашку з трав'яним чаєм, відпив. — Але не думаю, що варто це робити. Так він буде обмежений в рухах і всім буде спокійніше.

Він поглянув на Лору. Виглядала вона пригніченою і сиділа охопивши руками свою чашку. Степан відставив свій чай і пригнорнув її до себе. Мати мовчки дивилася, як його рука ковзнула по спині доньки і зупинилася на її талії, наближаючи до себе, як схилившись він поцілував її скроню і пригорнув Лору до грудей. В його діях не було “власницького мацання”, котре часто демонструють чоловіки по відношенню до жінок, він не казав фраз, що знецінювали її переживання, на зразок “не засмучуйся” чи “нічого страшного”, які теж часто всі кажуть. Степан мовчав, розуміючи, що причин для смутку у Лариси достатньо і все, що сталося, насправді страшно… Просто обіймав. Красномовний вияв співчуття і підтримки... Пораділа за доньку. В її власному житті такої підтримки ніколи не було. Ні від батьків, ні від брата, ні від чоловіка… Завжди: “Чого ревеш?” і “Заспокойся, нічого страшного”... 

Людмила перевела погляд з них на двері, з-за яких знову пролунало її ім’я, вимовлене страдницьким голосом чоловіка, майже колишнього. Стало дуже цікаво, що ж там відбулося? Тому Людмила пішла поглянути на його стан. Зробила це більше з цікавості і скоро прийшла назад. 

— А ти ювелір, — усміхнулася Людмила Василівна, повернувшись. Жінка сіла на своє місце і похитала головою.