Хижа - Вільям Пол Янг

Сару, що Ембер знайшлася, а де Міссі досі невідомо. У таборі Мак обійняв і, як міг, підбадьорив Джоша та Кейт, намагаючись хоча б вигляд мати спокійний. Він зняв мокрий одяг і натягнув футболку та джинси, знайшов пару сухих шкарпеток і кросівки. Сара пообіцяла, що вони з Вікі візьмуть двох його старших дітей із собою, прошепотіла, що молиться за нього й Міссі. Мак обійняв її та подякував. Поцілувавши дітей, він приєднався до чоловіків, і вони разом побігли до адміністративної будівлі.

Чутка про порятунок на воді вже дісталася невеличкої штаб-квартири табору, тому в керівництва був гарний настрій. Він швидко змінився на протилежний, коли три чоловіки по черзі почали розповідати про зникнення дівчинки. На щастя, в офісі була ксерокопіювальна машина, і Мак зробив з десяток збільшених зображень Міссі, роздавши їх усім навколо.

Наметовий табір навколо озера Валлова складається з двохсот п’ятнадцяти стоянок, п’яти районів і трьох місць для масового відпочинку. Молодий помічник керівника табору Джеремі Белламі виявив бажання допомогти. Вони поділили табір на чотири зони, і кожен пішов прочісувати свою, озброєний картою, фотографією Міссі й переговорним пристроєм. Іще один помічник вирушив на місце стоянки Мака на випадок, якщо дівчинка туди раптом повернеться.

Це була повільна методична праця, занадто повільна для Мака, хоча він знав: кращого способу знайти Міссі немає, якщо… вона ще була на території табору. Блукаючи між наметами та причепами, він молився й давав обітниці. У глибині душі Мак розумів, що обіцяти щось Богові було нерозумно, навіть неправильно, проте нічого не міг із собою вдіяти. Він був у відчаї, прагнучи повернути Міссі, а Господь точно знав, де вона.

Відпочивальники або гуляли десь поза своїми стоянками, або готувалися до від’їзду. Ніхто з тих, кого вдалося опитати, не бачив Міссі чи когось схожого на неї. Час від часу пошукові загони зв’язувалися зі штабом, щоб дізнатися, чи є якісь успіхи. Однак ніяких новин не було аж до другої години дня.

Мак майже завершив прочісування своєї ділянки, як по рації пролунав виклик. Джеремі оглядав територію, найближчу до виїзду з табору, і начебто щось знайшов. Еміль наказав усім робити позначки на карті, щоб знати, де вони вже були, тому назвав номер стоянки, з якої Джеремі вийшов із ними на зв’язок. Мак дістався туди останнім. Еміль, Джеремі та ще один молодик, якого він не знав, щось жваво обговорювали.

Еміль швидко ввів його в курс справ, познайомивши з Верджилом Томасом, міським хлопцем із Каліфорнії, який провів у таборі все літо. Повертаючись із друзями з вечірки, що затягнулася до ранку, він бачив старий пікап кольору хакі, який рухався дорогою до міста.

— О котрій годині це приблизно було? — запитав Мак.

— Я вже казав, — повторив Верджил, показавши великим пальцем на Джеремі, — близько обіду. Точніше не скажу. У мене було похмілля, і, відверто кажучи, тут ми майже не звертаємо уваги на час.

Простягаючи молодику фотографію Міссі, Мак різко запитав:

— Ви справді її бачили?

— Коли цей хлопчина вперше показав мені фото, я її не впізнав, — відповів Верджил. — Проте згодом, коли він повідомив про червоний сарафан, згадав, що дівчинка у зеленому пікапі теж була в червоному. Вона чи то сміялася, чи то плакала — я не розібрав. Чоловік у машині її штовхнув, може, дав ляпанцю, але, з іншого боку, вони могли просто жартувати.

Мака заціпило. Ця новина була приголомшливою, однак, на жаль, з усього почутого вона єдина мала сенс, адже давала хоч якесь пояснення, чому вони досі не натрапили на жоден слід Міссі. Усім своїм нутром він не хотів, щоб це було правдою. Він розвернувся й побіг до будинку адміністрації, але його зупинив голос Еміля.

— Стій, Маку! Ми вже повідомили адміністрацію по рації та зв’язалися з шерифом Джозефа. Вони вислали людей і оголосили пікап у розшук.

Він не встиг договорити, як на територію в’їхало дві патрульні машини. Перша рушила до адміністративної споруди, друга — до місця, де вони стояли. Мак помахав поліцейському й підскочив до нього, коли той виходив із машини. Чоловік, на вигляд років тридцяти, назвався інспектором Далтоном і почав записувати їхні свідчення.

Упродовж наступних годин усі активно працювали над розшуком Міссі. Орієнтування розіслали всім відповідним постам: до Портленда на заході, до Бойсе на сході (штат Айдахо) та до Споукена на півночі (штат Вашингтон). Поліція Джозефа виставила пости на шосе Імнаха, що вело вглиб національної зони відпочинку «Хел Кеньйон». Якщо викрадач повіз Міссі цією дорогою — лише одним із багатьох можливих напрямків, яким він міг вирушити, — то поліцейські зможуть одержувати інформацію від тих, хто їде на відпочинок. Внутрішніх ресурсів не вистачало, тому паркових рейнджерів також попросили бути уважними.

Місце стоянки Філліпсів було огороджене червоною стрічкою, усіх сусідів поблизу — опитано. Верджил згадав усе: пікап, водія та пасажирку, після чого його свідчення розіслали в усі відповідні інстанції.

До відома також поставили підрозділи ФБР у Портленді, Сієтлі та Денвері. Зателефонували Нен, яка одразу ж виїхала, — її везла найкраща подруга Маріан. Були задіяні навіть службові собаки, однак слід обривався на найближчій стоянці, підтверджуючи правдивість розповіді Верджила.

Після того, як фахівці судмедекспертизи прочесали табір, інспектор Далтон попросив Мака повернутися й уважно перевірити, чи все на місці. Украй виснажений емоційно, Мак робив усе, що міг, аби допомогти, щосили намагаючись пригадати ранкові події. Обережно, щоб нічого не переплутати, він відновив у пам’яті свої дії. Віддав би все, тільки б прожити цей день спочатку. Навіть якщо б йому знову довелося обпекти пальці й розлити тісто для млинців, він зробив би це, не замислюючись.

Нічого підозрілого чи незвичного Мак не виявив. Тоді він підійшов до столу, за яким сиділа Міссі. Розмальовка була відкрита на сторінці, на якій вона почала розфарбовувати індіанську принцесу племені малтнома. Олівці, якими користувалася Міссі, теж лежали на місці, проте її улюбленого червоного не було. Припускаючи, що олівець міг упасти, Мак почав шукати на землі.

— Якщо ви шукаєте червоний олівець, то ми знайшли його ось там, під деревом, — сказав Далтон, показуючи в напрямку автостоянки, — він, мабуть, випав, коли вона відбивалася від… — інспектор так і не завершив думку.

— Звідки ви знаєте, що вона відбивалася? — запитав Мак.

Поліцейський вагався, проте за мить усе ж відповів:

— Ми знайшли неподалік у кущах її черевик. Вас не було, тому розпізнати його ми попросили вашого сина.

Мака немов відчув удар кувалдою в живіт, коли уявив доньку, яка бореться із жахливим збоченцем. В очах потемніло, забракло повітря. Мак сперся на стіл, боячись втратити свідомість або зблювати. Лише тоді він побачив шпильку із сонечком, що стирчала із розмальовки. До тями він прийшов так раптово, ніби хтось підсунув йому під ніс розчин аміаку.

— А це що? — запитав він Далтона, показуючи на шпильку.

— Що саме?

— Шпилька із сонечком! Хто її сюди