Правила, які варто порушити. Жити за власним кодексом - Річард Темплар

Пишайтеся своїми коренями

Напевне, ми здатні підтримувати стосунки приблизно зі 150 приятелями. Цю оцінку можливої кількості постійних соціальних зв’язків називають числом Данбара – на честь англійського вченого-антрополога, який і визначив його. Узагалі-то це не точне число, насправді його вираховують у межах від 100 до 230, та це неважливо. Суть у тому, що воно обмежене. Ідеться про реальних друзів – людей, стосунки з якими для вас важливі, з якими ви можете взаємодіяти. Ми не говоримо про кількість тих, хто стежить за оновленням вашого статусу чи вашою стрічкою новин у Twitter або Facebook або хто вітає вас кивком голови, зустрівши на вулиці.

Протягом життя ви зустрічаєте нових людей. Одні вам подобаються більше за інших. Деякі стають друзями. Після чергової зміни місця роботи, чергового свята чи зібрання ви додаєте до числа своїх приятелів нові й нові імена. Уже незабаром їхня кількість сягає 150. Що відбувається, коли число друзів перевищує цю цифру?

Я скажу що. Люди, які перебувають у кінці вашого списку, зникають із вашого життя. Це відбувається само собою. Це не те, коли ви приходите додому після вечірки з думкою: «Мені справді подобається хлопець, з яким я познайомився. Ми обмінялися номерами телефонів, і я б не проти підтримувати з ним приятельські стосунки. Гм! Кого мені викреслити зі списку друзів, аби звільнити для нього місце?» Ні, ви навіть не помічаєте, як це відбувається. Та час від часу ви ловите себе на думці, що давно когось не бачили чи що треба набратися духу й подзвонити такому-то.

Це природно, як і має бути. Ви не мусите почуватися винними через це. Справді, якщо ви не подзвонили своєму найліпшому другові, який зараз переживає важкі часи, мабуть, слід поквапитися й зателефонувати йому. Проте якщо ви давно не розмовляли з приятелем, який колись був вашим колегою, а потім переїхав у інше місце, – що ж, він теж не зв’язувався з вами, і, можливо, ваш час для спілкування вже минув. Це нормально.

Люди з’являються в житті одне одного, потім зникають – і це закономірно. Що активніше ви живете, то більш плинним стає ваше коло друзів. У традиційній громаді 150 могло означати число мешканців вашого села, і ви могли ніколи не виїжджати з нього. Та в сучасному світі таке трапляється щораз рідше, і ви втрачаєте зв’язки з деякими приятелями. Ви дбатимете про те, щоб зберегти найдорожчих вам друзів; а буває, що люди якимсь дивним і незрозумілим чином знову з’являються у вашому житті після багатьох років розлуки. Іноді ви губите чиїсь сліди назавжди, а іноді відстежуєте долю приятеля через інших, однак справжня дружба згасає.

Як не сумно, та причина в тому, що нові люди починають грати важливу роль у вашому житті, надавати вам необхідну підтримку, ви спілкуєтеся з ними і разом розважаєтеся. Те ж саме відбувається в житті людей, які були в останніх рядках вашого списку та зникли з нього. Тож усе гаразд. Фактично це добре. Попереду на вас завжди чекають нові друзі. Тому докладайте всіх зусиль, аби друзі, яких ви цінуєте, залишилися з вами, і не засмучуйтеся, коли інші зникають.

Друзі приходять і йдуть

У далекі 1920-ті роки чимало медиків вивчало грип. Мій прадід був одним із них. Він, як і багато інших, був у розпачі через те, що чашки Петрі, які він використовував, постійно забруднювалися цвіллю, а вона знищувала бактерії, що були поряд. Розгніваний, що не в змозі забезпечити належні умови для розвитку бактерій, він жбурляв посуд геть і починав усе спочатку. Так відбувалося нерідко, і, подібно до інших лікарів, він був змушений знову та знову викидати зіпсовані культури. На відміну від нього, учений на ім’я Олександр Флемінг зрозумів, що пліснява, яка перешкоджала розмноженню бактерій, була насправді не прикрою помилкою, а неоціненним відкриттям. Він покинув попередні експерименти, натомість розпочав досліди з розмноження цвілі. Він назвав виділену з неї протимікробну речовину «пеніцилін».

Це пояснює, чому ім’я Флемінга ви знайдете в підручниках з історії, якими користуються в усьому світі, а ім’я мого прадіда ніде не згадується. Флемінг бачив у помилці потенційну можливість чогось навчитися, тоді як мій пращур не мав часу побачити те, що було в нього під носом, постійно картаючи себе за безлад і невдачі.

Можна навести безліч не таких яскравих прикладів того самого принципу. З іншого боку, я ніколи знаходив логічного пояснення необхідності регулярно заправляти автомобіль, доки одного холодного дощового ранку о 3-й годині в мене не закінчився бензин посеред дороги. Можливо, цей випадок здасться вам несерйозним, та він свідчить, що ми припускаємося помилок у різних сферах життя і таким чином учимося. Якщо ви поспостерігаєте за малюком, який намагається з’єднати до купи два елементи Lego, то помітите, що впоратися з цим завданням йому вдається лише після декількох невдалих спроб.

Інші приклади? Мій другий шлюб є міцним частково завдяки тому, що я врахував помилки, які робив, живучи в першому шлюбі. У мене є приятель, який зовсім не вчився в школі та після її закінчення не отримав професійної підготовки. Саме неможливість влаштуватися на роботу, про яку він мріяв (а парубок знав, що здатний її виконувати), змусила його повернутися до коледжу та докласти вдвічі більше зусиль, аби отримати високі результати. Він ніколи не досяг би таких успіхів, навчаючись сумлінно в школі, а потім у коледжі – забракло б наполегливості та мотивації. Деяким людям це вдалося б, а для нього стимулом стали попередні помилки. Інколи єдиний спосіб навчитися чогось – припуститися помилок. І оскільки ми розуміємо, де схибили, помилки піднімають нас на вершини, яких в іншому разі ми ніколи б не досягли.

Коли йдеться про помилки, важливо – не уникнути їх, а подбати про те, щоб вони були вам наукою. Старанно уникати помилок неправильно – навряд чи вам удасться досягти успіху без жодних ризиків. За словами Ейнштейна, «людина, яка ніколи не припускалася помилок, ніколи не намагалася зробити нічого нового». Що більше ви помилятиметеся – за умови, що зробите необхідні висновки, – то цікавішим буде ваше життя. А це має бути чудово.

Помилки можуть бути корисними

Ми поважні, достойні люди – і ви, і я. Ми дотримуємося Правил, чи не так? Тому ми неодмінно повинні ставитися до всіх добре – любити всіх, кого зустрічаємо. Узагалі-то так… і ні. Ставитися до всіх добре – безперечно, але ми не зобов’язані всіх любити.

Якщо ми гратимемо за Правилами, нам, імовірно, більшість людей подобатиметься. Ми будемо щирими й приязними, намагатимемося їх зрозуміти та допомагати їм, будемо милими, добрими, тактовними, співпрацюватимемо з ними. Це розкриє в людях їхні найкращі риси, тож у майже кожній людині, з якою зустрічатимемося у своєму житті, ми побачимо якості, що найбільше викликають симпатію.

Та завжди є винятки. Я знаю жінку, яка стверджує, що не любить лише трьох людей. Наскільки мені відомо, так воно і є. Вона гравець за Правилами, і я вважаю, число тих, кому не подобається вона, менше. Проте деяким людям властиві речі, що справляють на вас неприємне враження, чи, можливо, ви натрапляєте на тих людей за невдалих обставин. Приміром, ви зустрічаєтеся з їхніми «колишніми»