Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Пес знову став гавкати, і чоловік пішов його втихомирити.

Я відчув, що починаю бліднути. Я стояв там, приголомшений. Чоловік подивився на мене співчутливо й сказав щось своїй дружині. Вона винесла табурет, який він поставив поряд зі мною.

— Сядьте, синьйоре, — сказав він. — Мені шкода. Мені так шкода.

Я похитав головою. Я не міг говорити. Та й казати було нічого. Чоловік, стривожений, сердито крикнув щось дружині, просто аби зняти напругу. Потім знову повернувся до мене.

— Синьйоре, — сказав він, — якщо хочете зайти до маєтку, я відчиню його для вас. Ви зможете поглянути, де помер синьйор Ешлі.

Мені було все одно, куди йти чи що робити. Я ніяк не міг зосередитися. Він почав підійматись алеєю, дістаючи в’язку ключів із кишені, а я пішов за ним назирці, і ноги раптом стали важкими, неначе налиті свинцем. Жінка з дитиною плелася позаду.

Дерева зімкнулися навколо нас, і в кінці алеї очікував, немов склеп, особняк. Наблизившись, я побачив, який він був великий, із безліччю вікон, із зачиненими ставнями або ж засунутими шторами, алея перед входом робила коло, щоб кучерам було зручніше розвертати екіпажі. Поміж похмурих кипарисів на п’єдесталах стояли статуї. Чоловік відімкнув ключем величезні двері й жестом запросив мене всередину. Жінка з дитиною також зайшла, і разом вони почали відчиняти ставні, впускаючи в порожній вестибюль сонячне світло. Вони йшли поперед мене, минаючи кімнату за кімнатою, відчиняючи ставні, вважаючи у своїй сердечній доброті, що це хоч якось полегшить мій біль. Усі кімнати були між собою зв’язані, великі, просторі, з укритими фресками стелями й кам’яними підлогами, а повітря стояло важке, мов у ньому витав задушливий запах середньовіччя. В деяких кімнатах стіни були голі, в інших — обвішані гобеленами, а в одній, найтемнішій і найбільш гнітючій з усіх, стояв довгий вузький стіл із кованими залізними канделябрами на кінцях, обставлений різьбленими монастирськими стільцями.

— Вілла Санґаллетті дуже гарна, синьйоре, стара, — сказав чоловік. — Синьйор Ешлі, коли сонце надворі було для нього надто пекуче, сидів ось тут. Ось це був його стілець.

Він указав, майже з благоговінням, на високий стілець зі спинкою, що стояв поруч зі столом. Я поглянув на нього, неначе уві сні. Ніщо з цього не здавалося справжнім. Я не бачив Емброуза в цьому будинку чи в цій кімнаті. Він не міг тут ходити своїм звичним кроком, насвистуючи, не міг класти свого ціпка біля цього стільця, цього столу. Чоловік із дружиною поволі обійшли кімнату, широко відчиняючи ставні. З вікна було видно маленький прямокутний садок, схожий на внутрішній монастирський двір, відкритий небу, та затінений від сонця. В центрі дворика був фонтан, а також бронзова статуя хлопчика, який двома руками тримав мушлю. За фонтаном, поміж бруківкою, дерево рокитника створювало великий тінистий навіс. Золоті квіти давно вже опали й померли, встеливши землю, сухі та посірілі. Чоловік прошепотів щось жінці, після чого вона пішла в куток дворика та повернула ручку. Повільно, ледь-ледь із мушлі поміж рук бронзового хлопчика засочилася вода, спадаючи в басейн під ним.

— Синьйор Ешлі, — сказав чоловік, — сидів тут щодня, дивився на фонтан. Йому подобалося спостерігати за водою. Він сидів он там, під деревом. Навесні тут дуже красиво. Графиня кликала його зі своєї кімнати нагорі.

Він указав на кам’яні колони балюстради. Жінка зникла десь у будинку і за мить опинилася на тому балконі, відчиняючи ставні в кімнаті. Вода все стікала з мушлі. Не швидко, й не плавно, просто м’яко падала в маленький басейн.

— Улітку вони завжди тут сиділи, — продовжував чоловік, — синьйор Ешлі та графиня. Вони тут обідали, слухали звуки фонтану. Я їм прислуговував, розумієте? Я виносив дві таці й ставив ось тут, на столі.

Він указав на кам’яний стіл і два стільці, які все ще стояли там.

— Вони пили тут свій tisana[2] після обіду, — розповідав він далі, — день за днем, завжди одне й те саме.

Він замовк і торкнувся рукою стільця. Всередині мене росло відчуття пригніченості. У дворику було прохолодно, наче в могилі, та повітря все одно лишалося таким самим застояним, як і в закритих кімнатах, перш ніж у них відчинили ставні.

Я згадував Емброуза таким, яким він був удома. Влітку він обходив свої землі без куртки, у старому солом’яному капелюсі від сонця на голові. Як зараз бачу той капелюх, насунутий на очі, і його самого: рукави сорочки засукані по лікті, стоїть на своєму човні, показує щось далеко в морі. Пам’ятаю, як він нахилявся й затягував своїми міцними руками мене в човен, коли я плавав поблизу.

— Так, — сказав чоловік, ніби звертаючись сам до себе, — синьйор Ешлі сидів тут на стільці, дивлячись на воду.

Жінка повернулась і, перетнувши дворик, закрутила кран. Вода зупинилася. Бронзовий хлопчик дивився тепер на порожню мушлю. Навколо стало зовсім тихо. Дитя, яке очей не зводило з фонтана, раптом нахилилося й почало порпатися попід деревом, збираючи маленькими рученятами квіти рокитника й вкидаючи їх до басейну.

Жінка його насварила, поставила біля стіни та, вхопивши мітлу, що стояла поруч, почала підмітати дворик. Її метушня розбудила навколишню тишу, і чоловік торкнувся моєї руки.

— Не бажаєте поглянути на кімнату, в якій помер синьйор? — обережно запитав він.

Я широкими сходами пішов слідом за ним нагору, досі сприймаючи все, мов сон. Ми минали кімнати, куди менше обставлені меблями, ніж на першому поверсі, а одна з них, яка вікном виходила на північ, на алею з кипарисами, взагалі була без меблів, немов монастирська келія. До стіни було приставлене просте залізне ліжко. Поруч із ним — ширма, глечик та миска для вмивання. Над каміном висіли гобелени, а в ніші стіни стояла маленька статуетка мадонни на колінах зі складеними в молитві руками.

Я поглянув на ліжко. Простирадла були згорнуті в ногах, а в головах, одна на одній, лежали дві подушки без наволочок.

— Кінець, — тихим голосом мовив чоловік, — настав раптово, ну… він був слабкий, так, дуже слабкий від гарячки, та навіть за день до того спустився й посидів трохи біля фонтана. «Ні, ні, — говорила графиня, — тобі стане тільки гірше, тобі потрібен відпочинок», — та він дуже впертий, він її не слухав. І лікарі, вони постійно приходили нові. Синьйор Рейнальді, який зараз також у місті, все говорив, намагався переконати, але він ніколи не слухає, він кричить, він