Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

лютує, а тоді, як маленьке дитя, змовкає. Дуже шкода було дивитися на сильного чоловіка в такому стані. А потім, рано-вранці графиня поспішно забігає до мене в кімнату, кличе мене. Я спав у будинку, синьйоре. В неї обличчя біле, мов стіна, і вона говорить: «Він помирає, Джузеппе, я знаю, він помирає», і я біжу за нею до його кімнати, а він лежить у ліжку, очі заплющені, важко, але рівномірно дихає, ну, не так, коли нормально спить. Ми посилаємо по лікаря, та синьйор Ешлі більше вже не прокинувся, це була кома, сон смерті. Ми з графинею запалили свічки, і коли були черниці, я зайшов на нього поглянути. Лють щезла повністю, його обличчя було мирне. Якби ж ви тільки бачили його, синьйоре.

У чолов’яги в очах стояли сльози. Я перевів погляд з нього на порожнє ліжко. Чомусь я зовсім нічого не відчував. Німота минулася, лишивши по собі тільки холод і спокій.

— Що ви маєте на увазі, — спитав я, — як він лютував?

— Він починав лютувати від гарячки, — відповів чоловік. — Двічі, тричі я мусив утримувати його в ліжку після таких нападів. А разом із люттю приходила внутрішня слабкість, ось тут.

Він показав на свій живіт.

— Він страшенно страждав від болю. А коли біль минав, то ставав очманілим, думки його плуталися. Кажу вам, синьйоре, на нього боляче було дивитися. Боляче дивитись, як такий сильний чоловік нічого не може вдіяти.

Я вийшов із тієї голої кімнати, немов з порожньої могили, і почув, як чоловік знов зачиняє ставні, а потім двері.

— Чому йому не допомогли? — запитав я. — Невже лікарі не могли полегшити біль? А місіс Ешлі, вона просто дала йому померти?

Він здавався спантеличеним.

— Перепрошую, синьйоре? — промовив він.

— Чим він хворів, як довго? — продовжував я.

— Я вже сказав вам, кінець настав дуже несподівано, — відповів чоловік, — але до цього був один-два напади. І всю зиму синьйор нездужав, був сумний, не схожий на себе. Зовсім не такий, як попереднього року. Коли синьйор Ешлі вперше приїхав на віллу, він був щасливий і веселий.

Продовжуючи говорити, він відчинив ще кілька вікон, і ми вийшли на простору терасу, то тут, то там прикрашену статуями, а також балюстрадою на іншому кінці. Ми підійшли та стали біля балюстради, споглядаючи садок унизу, симетричний і рівно підрізаний, з якого линули запахи троянд та літнього жасмину. Трохи далі стояв ще один фонтан, за яким — ще один, до кожного із садків ярус за ярусом вели широкі сходи, аж доки не впиралися в ту високу, обсаджену кипарисами стіну, що тягнулася навколо всієї території.

Ми дивилися на захід, і сонце, що саме ховалося за горизонт, заливало терасу й мовчазні сади; навіть статуї були оповиті єдиним рожевим світлом, і доки я стояв там, поклавши руку на балюстраду, мені здалося, що все це місце раптом сповнилося дивним, раніше невідомим спокоєм.

Камінь під моєю рукою був ще теплий, із тріщини вибігла ящірка, і, звиваючись, кинулася вниз по стіні.

— Тихого вечора, — сказав чоловік, стоячи трохи далі за мною, ніби виказуючи цим свою шану, — тут дуже красиво, синьйоре, в садах вілли Санґаллетті. Іноді графиня наказувала увімкнути фонтани, і коли місяць був уповні, вони з синьйором Ешлі виходили сюди, на терасу, після вечері. Торік, ще до того, як він захворів.

Я все стояв там, дивився на фонтани, на басейни, на водяні лілії в них.

— Не думаю, — повільно мовив чоловік, — що графиня коли-небудь повернеться. Для неї це було б занадто. Надто багато спогадів. Синьйор Рейнальді розповів нам, що віллу здадуть, а може, й продадуть зовсім.

Його слова повернули мене до реальності. На якусь коротку мить мовчазний сад, запах троянд та промені надвечірнього сонця зачарували мене. Та тепер я отямився.

— Хто такий синьйор Рейнальді? — запитав я.

Чоловік пішов за мною назад до вілли.

— Синьйор Рейнальді займається всіма справами графині, — відповів він, — грошима, всім. Він дуже давно її знає.

Слуга насупив брови й махнув рукою дружині, яка йшла терасою з дитиною на руках. Їхня поява його дратувала, їм тут було не місце. Вона зникла всередині й почала зачиняти ставні.

— Я хочу зустрітися з ним, із синьйором Рейнальді, — сказав я.

— Я дам вам його адресу. Він чудово говорить англійською.

Ми повернулися до вілли, і доки я йшов до вестибюля, минаючи кімнати, ставні одна за одною зачинялися в мене за спиною.

Я поліз до кишені — дістати грошей. Я міг бути ким завгодно, випадковим мандрівником, що відвідав віллу з цікавості чи щоб купити її. А не самим собою. Не тим, хто вперше й востаннє побачив місце, де жив і помер Емброуз.

— Дякую за все, що ви зробили для містера Ешлі, — сказав я, поклавши чоловікові в руку дві монети.

У його очах знову з’явилися сльози.

— Мені шкода, синьйоре, — сказав він, — мені так шкода.

Зачинили останні ставні. Жінка з дитиною стояла за нами у вестибюлі, і склепистий прохід до порожніх кімнат та до сходів знову поринув у темряву, неначе вхід до усипальниці.

— Що сталося з його одягом, — запитав я, — з його речами, з книгами, паперами?

Чоловік здавався стурбованим. Він повернувся до дружини, і вони обмінялися кількома словами. То він щось питав, то вона. Обличчя жінки зблідло, вона стенула плечима.

— Синьйоре, — звернувся до мене чоловік, — моя дружина допомагала графині збиратися, коли та від’їздила. Вона каже, що графиня забрала з собою все. Всі речі синьйора Ешлі склали у велику скриню, всі його книжки, все. Тут нічого не лишилося.

Я поглянув їм обом в очі. І повірив, що вони кажуть правду.

— І ви не знаєте, — запитав я, — куди подалася місіс Ешлі?

Чоловік похитав головою.

— Вона покинула Флоренцію, це все, що нам відомо, — сказав він. — Графиня поїхала наступного дня після похорону.

Він відчинив важкі парадні двері, і я вийшов на вулицю.

— Де він похований? — запитав я, безликий незнайомець.

— У Флоренції, синьйоре, на новому протестантському кладовищі. Там поховано багато англійців. Синьйор Ешлі там не сам.

Здавалося, він намагається запевнити мене, що Емброузові там не самотньо, і що в темному замогильному світі його потішить товариство земляків.

Уперше за весь час я не витримав його погляду. То був погляд собаки, чесний та відданий.

Я відвернувся, і щойно я це зробив, як почув, що жінка раптом крикнула щось своєму чоловікові, і перш ніж він устиг зачинити двері, вона проскочила назад до вілли й відкрила велику дубову