Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Чому вона не послала за мною? — спитав я. — Якщо Емброуз перестав їй довіряти, чому вона не послала за мною? Я знав його краще за всіх.

Рейнальді з різким звуком закрив книжку й поклав її на полицю.

— Ви ще дуже молодий, правда ж, містере Ешлі?

Я пильно на нього поглянув. Я не розумів, до чого він веде.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чуттєва жінка так просто не здається, — сказав він. — Називайте це гординею, наполегливістю чи як вам завгодно. Хоч ми й звикли вважати інакше, їхні почуття набагато примітивніші за наші. Вони знають, чого хочуть, і ніколи не здаються. Ми воюємо, проливаємо кров, містере Ешлі. Та жінки також здатні боротися.

Він поглянув на мене своїми холодними, глибоко посадженими очима, і мені нічого було сказати у відповідь.

— Якби я був тут, він би не помер.

Я підвівся й пішов до дверей. Рейнальді знову смикнув за дзвоник, і слуга прийшов провести мене до виходу.

— Я написав, — сказав Рейнальді, — вашому опікунові, містерові Кендалу. Пояснив йому все до дрібниць, усе, що сталося. Я можу ще чимось вам допомогти? Ви ще надовго плануєте залишитися у Флоренції?

— Ні, — відповів я, — нащо мені тут лишатися? Мене тут нічого не тримає.

— Якщо ви бажаєте відвідати могилу, — сказав він, — я повідомлю наглядача на протестантському цвинтарі. Сам цвинтар простий і невибагливий. Звісно, надгробку на могилі ще немає. Його закінчать трохи згодом.

Він повернувся до столу та написав записку, яку передав мені в руки.

— Що буде написано на надгробку? — запитав я.

Якусь мить він мовчав, ніби міркуючи, доки слуга, що чекав біля дверей, подав мені капелюх Емброуза.

— Здається, — сказав він, — мені було звелено замовити напис «Пам’яті Емброуза Ешлі, коханого чоловіка Рейчел Корін Ешлі», і, зрозуміло, рік народження й смерті.

Я знав, що не захочу йти на цвинтар чи відвідувати могилу. Мені не хотілося дивитися на місце, де вони його поховали. Вони можуть поставити надгробок, а пізніше покласти квіти, якщо захочуть, та Емброуз про це ніколи не дізнається, йому байдуже. Йому хотілося б бути зі мною, у тім західнім краї, лежати у власній землі, на батьківщині.

— Коли повернеться місіс Ешлі, — мовив я повільно, — передайте, що я приїздив у Флоренцію. Що відвідав віллу Санґаллетті і бачив місце, де помер Емброуз. Можете також розповісти про листи, які Емброуз мені писав.

Він простягнув свою руку, жорстку та холодну, як він сам, і все ще дивився тими таємничими, глибоко посадженими очима.

— Ваша кузина Рейчел — жінка імпульсивна, — сказав він. — Покинувши Флоренцію, вона забрала всі свої речі з собою. Боюся, вона взагалі ніколи не повернеться.

Я вийшов із будинку й опинився на темній вулиці. Здавалося, ніби його очі все ще стежать за мною крізь зачинені ставні. Я пішов назад брукованою дорогою, перетнув міст, і, перш ніж пірнути в готель у сподіванні хоч краплину поспати до світанку, вирішив трохи постояти на березі Арно.

Місто спало. Не спав лише я. Навіть урочисті дзвони мовчали, і єдиним звуком був шум річки, яка прокладала собі шлях попід мостом. Тепер вона плинула швидше, здавалося, ніби вдень вода зупинялася, страждаючи в години спеки під палючими променями сонця, а тепер, уночі, завдяки тиші відчула полегшення.

Я дивився на воду, спостерігав, як хвилі здіймаються й пірнають у темряву, і в світлі єдиного ліхтаря на мосту бачив, як формуються пінисті брунатні бульбашки. А потім потоком, в’язким та повільним, винесло труп собаки чотирма лапами догори. Він проплив попід мостом і зник із поля зору.

І там, на березі Арно, я дав собі обітницю.

Я поклявся, що хай би як боліло Емброузу, хай би як він страждав перед смертю, я сповна відплачу жінці, яка в цьому винна, тому що я не повірив в історію Рейнальді. Я вірив у те, що було у двох листах, які тримав у правій руці. В останнє, що Емброуз мені написав.

Одного дня, так чи інакше, я відплачу своїй кузині Рейчел.

6

Додому я прибув у перший тиждень вересня. Новини мене випередили — італієць не брехав, коли сказав, що написав Нікові Кендалу. Мій хрещений батько передав новину прислузі й власникам маєтку. Веллінґтон чекав на мене в Бодміні з каретою. Коні були вбрані в жалобні стрічки, як і Веллінґтон із грумом — обличчя в них були сумні й похмурі.

Повернувшись до рідного краю, я відчув таке полегшення, що на мить забув про своє горе, а може, то довга поїздка Європою притупила мої відчуття; та пам’ятаю, що мені захотілося усміхнутися Веллінґтонові з хлоп’ям, погладити коней, запитати, як справи. Все було майже як в юності, коли я повертався зі школи. Однак, старий кучер поводився стримано, якось навіть церемонно, а юний грум відчинив двері карети з підкресленою шанобливістю.

— Сумне повернення додому, містере Філіпе, — сказав Веллінґтон, і коли я запитав про Сікомба та решту домашніх, він похитав головою і розповів, що вся прислуга дуже сумує. Він сказав, що відтоді, як надійшли новини, у всій окрузі ні про що більше не говорять. Усю неділю церква стояла вбрана в чорне, як і каплиця в маєтку, та найбільшим ударом стала новина від містера Кендала про те, що господаря поховали в Італії і не повернуть додому, щоб покласти в склепі, поруч із родиною.

— Нікому з нас це не подобається, містере Філіпе, — сказав він, — і ми впевнені, що містерові Ешлі це також не сподобалося б.

Мені нічого було сказати у відповідь. Я сів у карету, і ми вирушили додому.

Дивно, як від самого лише вигляду рідного дому мов рукою зняло всю мою втому й хвилювання останніх тижнів. Відчуття напруги відступило, незважаючи на довгі години в дорозі, я почувався добре, спокійно. Стояв погожий день, і, коли, минувши другі ворота, ми підіймались алеєю до будинку, я бачив, як сонце заливає вікна та сірі стіни західного крила. Собаки стояли, нетерпляче чекаючи на мене, а нещасний Сікомб із жалобною пов’язкою на руці, як і решта прислуги, розплакався, коли я потиснув йому руку.

— Як же довго вас не було, містере Філіпе, — сказав він, — як же ж довго. А звідки ж нам було знати, що і ви не вхопили гарячки, як містер Ешлі?

Доки