Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

дев’ятнадцять, не більше, та вираз її обличчя здавався вічним, фантомним, ніби в її маленькому тілі сховалася стара невмируща душа; цілі століття визирали з тих двох очей, і вона так довго споглядала життя, що зовсім до нього збайдужіла. Пізніше, піднявшись до кімнати й вийшовши на маленький балкон, що виступав над площею, я бачив, як вона крадеться поміж коней та карет, непомітно, мов кішка вночі, припадаючи до землі.

Я насилу помився та перевдягнувся. Тепер, діставшись кінця своєї подорожі, я відчув якесь дивне отупіння: того, хто вирушав у цю мандрівку із хвилюванням, готовий до величних кроків, до будь-якої битви, більше не існувало. Натомість з’явився незнайомець, стомлений та пригнічений. Хвилювання давно минуло. Навіть затертий папірець у моїй кишені втратив зміст. Лист був написаний багато тижнів тому; за цей час стільки всього могло статися. Вона могла забрати його з Флоренції; вирушити до Рима, до Венеції, і я уявляв, як знову волочуся слідом за ними в тій незграбній кареті. Гойдаючись від міста до міста, перетинаючи простори цієї проклятої країни, але завжди на крок позаду, безсилий проти часу та спекотних запилених доріг.

А може, знову ж таки, все це величезна помилка, і надряпані листи були лише божевільним жартом, одним із тих розіграшів, які Емброуз любив улаштовувати в минулому, малим я часто попадався йому на гачок. І рушивши до вілли на його пошуки, я потраплю на свято, на званий обід: всюди гості, світло, музика; я з’являюся в їхньому товаристві, без усілякої на те причини, і Емброуз, при доброму здоров’ї, переводить на мене свій здивований погляд.

Я спустився і вийшов на площу. Карети, що чекали біля входу, від’їхали. Час сієсти закінчився, і вулиці знову заполонив натовп. Я пірнув у нього й одразу ж загубився. Минав темні подвір’я й провулки, високі будинки, стиснуті один одним, брів попід балконами і, розгублено спиняючись, прямував назад, а з проходів горіли очі, люди йшли, завмирали й дивилися мені вслід тим самим віковічним поглядом, сповненим давно минулих пристрастей і страждань, який так здивував мене в жебрачці.

Дехто йшов за мною, простягаючи руки, шепочучи, як шепотіла вона, і коли я озивався лайкою, якої навчився від пасажира карети, вони розсіювалися, притискаючись до стін високих будинків, і, втративши надію, дивилися мені вслід. Знову залунали церковні дзвони, і я вийшов на велику п’яццу[1], де групками тіснився люд, усі галакали, жестикулювали, байдикували, і мені, іноземцеві, важко було вловити зв’язок із тією строгою прекрасною архітектурою, що оточувала площу, з тими статуями, які сліпо спостерігали за дійством, зі звуками дзвонів, гул яких відбивався в небесах.

Я спинив карету й ламаною італійською назвав адресу «Вілла Санґаллетті». Кучер пробурмотів у відповідь щось незрозуміле, кивнув, указав батогом поперед себе, і я почув слово «Ф’єзоле». Ми їхали вузькими вуличками крізь натовп, кучер кричав на коня, дзвенів віжками, а люди сахалися, коли ми проїжджали. Звуки дзвонів поволі стихли, та здавалося, все ще відлунювали в моїх вухах; урочисті, гучні, вони оспівували не мою мету, крихітну та незначну, не людей, що волочилися вулицями, дзвони оспівували душі давно померлих чоловіків і жінок, вони оспівували вічність.

Довгою звивистою дорогою ми підіймалися назустріч віддаленим пагорбам, лишаючи Флоренцію позаду. Будинків ставало дедалі менше. Навколо було тихо, спокійно, і пекуче сонце, яке весь день обпалювало місто, раптом стало лагідним і м’яким. Світло нарешті не сліпило. Жовті будинки, жовті стіни, навіть сам брунатний пил уже не здавався таким сухим, як раніше. Тепер, коли сонце втратило силу, до будинків повернувся колір, побляклий, м’який, із ніжним відблиском. Мовчазні похмурі кипариси вбрались у чорнильно-зелений.

Кучер під’їхав до довгої високої стіни, зупинившись біля зачинених воріт. Він повернувся на сидінні й поглянув на мене через плече.

— Вілла Санґаллетті, — буркнув він. Кінець моєї мандрівки.

Я знаком велів йому почекати, вийшов, пройшовся до воріт і смикнув за дзвоник, який висів на стіні. Було чути, як він бренькотить зсередини. Кучер відвів коня на узбіччя, зліз і став відганяти капелюхом мух від його голови. Кінь, нещасна голодна тварина, повис між голоблями; після такого підйому йому не вистачало сил навіть на те, щоб пощипати траву, він лише дрімав, посмикуючи вухами. З-за воріт нічого не було чути, тож я подзвонив ще раз. Тепер почувся приглушений собачий гавкіт, він став гучнішим, коли десь усередині відчинилися двері. Капризувала дитина, і жіночий голос різко й роздратовано намагався її заспокоїти, я почув, як з іншого боку до воріт наближаються кроки. Потім почувся звук засува, а тоді — скрипіння воріт та скрегіт каміння, і мені, нарешті, відчинили. На мене пильно дивилася селянка. Підійшовши до неї, я запитав:

— Вілла Санґаллетті? Синьйор Ешлі?

Пес, посаджений на ланцюг у хижці, де мешкала жінка, загавкав іще несамовитіше. Переді мною простяглась алея, і на іншому її кінці я побачив сам особняк, неживий, із зачиненими ставнями. Жінка зробила вигляд, ніби намагається зачинити ворота, пес продовжував гавкати, дитя плакало. Її обличчя роздулося й опухло з одного боку, ніби від зубного болю, і вона притискала до щоки край шалі, намагаючись утамувати біль.

Я протиснувся повз неї у ворота й повторив: «Синьйор Ешлі». Цього разу вона здригнулася, ніби вперше мене побачила, і почала гарячково, схвильовано тарабанити італійською, показуючи руками в бік особняка. Потім поспішно повернулась і щось вигукнула через плече, у бік хижки. У дверях з’явився, очевидно, її чоловік, а на плечах у нього сиділа дитина. Він утихомирив пса і підійшов до мене, питаючи щось у дружини. Вона продовжила свій словесний потік, і я вловив слова «Ешлі», а потім «інґлес», після чого настала його черга мене роздивлятися. Він мав трохи кращий вигляд за дружину, чистіший, щирий погляд, і доки він дивився на мене, на його обличчі з’явився вираз глибокої стурбованості, він пробурмотів дружині кілька слів, і вона, відвівши дитину до входу в хижку, стояла й не зводила з нас очей, усе ще притискаючи хустку до розпухлого обличчя.

— Синьйоре, я трохи розмовляю англійською, — сказав він. — Чим я можу вам допомогти?

— Я приїхав до містера Ешлі, — відповів я. — Вони з місіс Ешлі в особняку?

Стурбованість на його обличчі зросла. Він нервово ковтнув.

— Синьйоре, ви син містера Ешлі?

— Ні, — нетерпляче мовив я, — його кузен. Вони вдома?

Він скрушно похитав головою.

— Тож ви, синьйоре, приїхали з Англії, і не чули новин? Це дуже сумно, не знаю, як сказати. Синьйор Ешлі, він помер три тижні тому. Зовсім раптово. Дуже сумно.