Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Вона не могла зупинитися, обмірковуючи цілий список того, що можна буде поліпшити, аж доки я не втратив терпіння й не вигукнув:
— Заради всього святого, Луїзо, облиш ти цю тему. Скільки можна!
Вона одразу ж замовкла й пильно на мене поглянула.
— Я ж сподіваюся, ти не ревнуєш? — запитала вона.
— Не мели дурниць, — відповів я.
Це було грубо, та ми настільки добре знали одне одного, що я вважав її своєю молодшою сестрою й особливо не церемонився.
Після цього вона мовчала, і я помічав: щойно ця тема виникала в розмові, вона зиркала на мене та починала говорити про щось інше. Я був удячний, і ставився до неї ще приязніше.
Останнього удару, сам цього не відаючи, у звичній для себе різкій та відвертій манері завдав її батько та мій хрещений.
— У тебе є якісь плани на майбутнє, Філіпе? — запитав він мене якось увечері, коли я приїхав до них на обід.
— Плани, сер? Ні, — відповів я, не зрозумівши, що він має на увазі.
— Ще, звісно, рано, — мовив він, — та й, гадаю, важко щось планувати, доки Емброуз із дружиною не повернуться додому. Просто мені цікаво, чи не почав ти підшукувати собі власну місцину десь поблизу.
До мене не одразу дійшло, до чого він веде.
— А нащо мені це робити? — запитав я.
— Що ж, стан речей дещо змінився, хіба ні? — відповів він, ніби говорячи про щось очевидне. — Емброуз із дружиною, зрозуміло, захочуть жити разом. А якщо будуть діти, сину, твоє становище явно зміниться, еге ж? Я певен, що Емброуз не дасть тобі пропасти і придбає будь-який маєток, який ти тільки забажаєш. Звісно, існує можливість, що дітей у них не буде, та з іншого боку, з якого дива таке припускати? Тобі краще подбати про власний дім. Іноді приємніше самому побудувати будинок, аніж купувати чийсь.
Він продовжував, перебираючи ділянки кілометрів за тридцять від дому, які я міг би придбати, і я був удячний, що він особливо не чекав від мене якоїсь відповіді. Річ у тому, що моє серце надто вже переповнювали емоції, і відповісти я не міг. Те, про що він говорив, було настільки новим та неочікуваним, що мені ледве вдавалося звести думки до купи, і незабаром я знайшов привід покинути їхнє товариство.
Ревную? Так. Мабуть, Луїза мала рацію. Ревнощі дитини, яка раптом має ділити єдину у своєму житті людину з кимось незнайомим.
Як і Сікомб, я уявляв, ніби роблю все можливе, щоб звикнути до нових незручностей. Дістаю люльку, встаю з крісла, намагаюсь вести розмову, привчаючи себе до обмеженого та нудного жіночого товариства. І бачу, як Емброуз, мій бог, поводиться мов тюхтій, тож виходжу з кімнати, подалі від повного конфузу. Я ніколи ще не уявляв себе покинутим, непотрібним, виставленим за двері свого дому, на утриманні, немов прислуга. З’явиться дитина, яка називатиме Емброуза батьком, і в мені потреби більше не буде.
Якби на таку можливість мою увагу звернула місіс Пескоу, я б сприйняв це за злісний випад, та й по всьому. Але з моїм хрещеним батьком, який тихо та спокійно констатує факт, усе було інакше. Я їхав додому, охоплений непевністю та смутком. І гадки не мав, як поводитися, що робити. Варто почати планувати, як радив хрещений? Знайти собі власний дім? Підготуватися до від’їзду? Мені не хотілося жити в жодному іншому місці чи володіти якоюсь іншою землею. Емброуз виплекав мене та виховав тільки для цієї. Вона була моя. Вона належала нам обом. Та більше вже ні, все змінилося. Пам’ятаю, як блукав будинком, повернувшись від Кендалів, дивився на все новими очима, а пси, відчувши моє занепокоєння, ходили слідом, такі ж тривожні, як і я. Моя стара дитяча кімната, в якій давно ніхто не жив, і в яку раз на тиждень приходила небога Сікомба, щоб полатати та відсортувати білизну, набула нового значення. Я уявив, як її знову пофарбують, а моя маленька крикетна бита лежатиме, вкрита павутиною, на поличці поміж запилених книжок, викинутих на сміття. Раз чи два на місяць заходячи з сорочкою, яку слід залатати, чи зі шкарпетками, що треба заштопати, я жодного разу не задумувався, які спогади зберігає ця кімната. Тепер мені знову хотілося зробити її своєю, маленькою оазою, сховком від зовнішнього світу. А натомість вона стане чужою, задушливою, із запахом кип’яченого молока та свіжовипраних ковдр, наче ті вітальні в котеджах, які я так часто відвідував, де були малі діти. У своїй уяві я бачив, як вони з дратівливим лементом повзають підлогою, вічно гепаючись головами чи збиваючи лікті, або ж, гірше, забираються людям на коліна, і супляться, наче мавпи, якщо їм відмовляють. Господи, невже все це чекає на Емброуза?
Дотепер, коли я думав про свою кузину Рейчел — а я думав, хоч і нечасто, відганяючи її ім’я з голови, як відганяють усе неприємне, — я уявляв собі жінку, подібну до місіс Пескоу, тільки ще неприємнішу. З різкими рисами обличчя, кістляву, що, як пророкував Сікомб, мов сокіл, зиркає на пил, і настільки голосну та реготливу, що в її товаристві за обідом усі, крім Емброуза, здригаються. Нині ж її образ змінився. То потворна, мов бідна Моллі Бейт із Вест-Лоджа, від якої люди змушені чемно відводити погляд, то бліда та скривлена, закутана в хустку й у кріслі, хворобливо капризна, а неподалік в очікуванні стоїть доглядальниця, калатаючи ліки ложкою. То середніх років, вольова, то манірна й молодша за Луїзу — моя кузина Рейчел мала з десяток образів, а то й більше, і кожен наступний — мерзенніший за попередній. Я уявляв, як вона силує Емброуза стати навколішки й погратися з дітьми у ведмедя, і Емброуз зі смиренною грацією скоряється, втративши останні крихти гідності. Або закутана в муслін, зі стрічкою у волоссі, надимає губи й відкидає рукою волосся, в той час як Емброуз сидить позаду в своєму кріслі й милується нею з безглуздою усмішкою на обличчі.
Коли в середині травня надійшов лист, в якому Емброуз сповіщав, що вони вирішили залишитися там ще на
