Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Підготуєш? До чого? — запитав я.

— Ти мій спадкоємець, чи не так? А це справжнісінька професія.

І ми з Веллінґтоном рушали, щоб піймати мені в Бодміні екіпаж до Лондона, я обертався, щоб востаннє глянути на Емброуза, як він стоїть, обпершись на свого ціпка, за ним — собаки, його очі з розумінням примружені, його густе кучеряве волосся вже оповите сивиною; і коли він свистів до собак і повертався в будинок, у мене до горла підступав клубок, і я відчував, як колеса карети неминуче відвозять мене геть, по тріскучій гравійній доріжці вздовж парку й крізь білі ворота, повз сторожку, до школи й розлуки.

Однак він не врахував свого здоров’я, тож коли я закінчив школу й університет, настав його час від’їздити.

— Вони торочать, що якщо я проведу ще одну зиму під нескінченними дощами, свої дні я закінчу прикутий до крісла на колесах, — казав він мені. — Мушу поїхати й погрітися трохи на сонці. На берегах Іспанії чи Єгипту, де-небудь на Середземному морі, де сухо й тепло. Їхати мені не хочеться, та, з іншого боку, дідька лисого я закінчу життя у візку. Є в цьому плані одна перевага. Я привезу рослини, яких ніхто ще тут не бачив. Подивимося, чи вподобають вони корнуольську землю.

Настала й минула перша зима, за нею друга. Йому сподобалося подорожувати, і не думаю, що він там сумував. Він повертався й привозив із собою без ліку дерев, кущів, квітів, рослин усіх форм і кольорів. Його пристрастю стали камелії. Їх ми почали саджати на окремій плантації, і не знаю, чи то його талант садівника, чи якісь чари, але квіти забуяли одразу ж і ми жодної не втратили.

Минали місяці, прийшла третя зима. Цього разу він обрав Італію. Йому хотілося побачити сади Флоренції та Рима. Ці міста особливим теплом узимку не вирізнялися, та його це мало хвилювало. Хтось його запевнив, ніби повітря там прохолодне, сухе і жодних тобі дощів. Того вечора ми розмовляли допізна. Він не любив лягати рано, тож не раз ми з ним засиджувались у бібліотеці до першої-другої години ночі, іноді мовчки, іноді розмовляючи, простягнувши до каміна свої довгі ноги, а поруч лежали скрутившись собаки. Я вже казав раніше, що не мав жодного поганого передчуття, та зараз, коли повертаюсь подумки в той вечір, мені здається, ніби він щось відчував. Він усе дивився на мене якось спантеличено, задумливо, потім переводив погляд на обшиті панелями стіни кімнати, на знайомі картини, на багаття в каміні, а з багаття на сплячих собак.

— Добре було б, щоб ти поїхав зі мною, — видав він раптом.

— Я можу швидко зібрати речі, — відповів я.

Він похитав головою й усміхнувся.

— Ні, — промовив, — я пожартував. Не можна обом так надовго покидати маєток. Це, розумієш, відповідальність — бути землевласником, хоч ніхто, крім мене, так не вважає.

— Я міг би поїхати з тобою до Рима, — мовив я, захопившись ідеєю. — І, якщо погода сприятиме, уже на Різдво я зможу повернутися.

— Ні, — повільно відповів він, — це була лише миттєва примха. Забудь.

— Ти ж добре почуваєшся, хіба ні? — сказав я. — Нічого не болить?

— Борони Боже, звісно ж, не болить, — розсміявся він, — за кого ти мене маєш, за каліку якогось, чи що? Ревматизм уже кілька місяців про себе не нагадує. Річ у тому, Філіпе, хлопчику мій, що я надто вже піклуюся про свій дім. Коли будеш мого віку, може, й ти так почуватимешся.

Він підвівся зі свого крісла й підійшов до вікна. Відсунув масивні штори та якийсь час постояв, дивлячись на галявину. Був тихий, спокійний вечір. Галки повернулись у свої гнізда, і навіть сови затихли на якийсь час.

— Добре, що ми позбулися тих доріжок і посадили дерен ближче до будинку, — сказав він. — Якби ще траву висадити он там, до самого кінця, біля вигулу для поні. Ти маєш якось вирубати підлісок, відкриється вид на море.

— Тобто? — спитав я. — Я маю? А ти чому цього не зробиш?

Він відповів не одразу.

— Однаково, — вимовив нарешті, — однаково. Та все ж, запам’ятай.

Мій старий ретривер Дон підвів голову та поглянув на Емброуза. Він уже бачив перев’язані коробки в холі й відчував від’їзд. Він звівся на лапи, підійшов і став поруч із Емброузом, опустивши хвоста. Я тихо покликав його, та він не підійшов. Я вибив попіл зі своєї люльки у вогнище. Годинник на дзвіниці пробив годину. З кімнати для прислуги доносилося буркотіння Сікомба, він давав прочуханки комірникові.

— Емброузе, — сказав я, — Емброузе, дозволь поїхати з тобою.

— Не будь дурнем, Філіпе, йди спати, — відповів він.

От і все. Ми більше не говорили на цю тему. Наступного ранку за сніданком він дав мені кілька останніх указівок щодо весняних насаджень та деяких інших робіт, які я мав би закінчити до його повернення. Йому раптом закортіло зробити маленький ставок у парку, де була багниста земля, там, де починався східний під’їзд, а це означало, що взимку слід вирубати чагарники та зробити насип, якщо погода сприятиме. Час розлуки настав непомітно. Оскільки Емброуз від’їздив рано, ми поснідали ще до сьомої. Він мав провести ніч у Плімуті й відплисти із вранішнім припливом. Торговельним судном дістатися Марселя, а звідти вже рушити до Італії без поспіху: Емброузові подобалася тривала мандрівка морем. Ранок був вогкий і дощовий. Веллінґтон підігнав карету до входу, і вже незабаром у неї склали багаж. Коні ледь стримувалися, все хотіли рушати. Емброуз повернувся та поклав мені на плече свою руку.

— Подбай про все як слід, — сказав він, — не підведи мене.

— Це удар нижче пояса, — відповів я. — Я жодного разу тебе не підводив.

— Ти ще такий молодий, — мовив він. — Я надто багато всього на тебе повісив. У будь-якому разі, все це — твоє, ти ж знаєш.

Гадаю, якби я наполіг, то Емброуз дозволив би поїхати з ним. Та я не сказав ані слова. Ми з Сікомбом допомогли йому сісти в карету, з усіма тростинами й пледами, і він усміхнувся нам із відчиненого вікна.

— Що ж, Веллінґтоне, — сказав він, — рушаймо.

І тієї ж миті, як вони рушили вниз по алеї, почало дощити.

Тижні минали так само, як і дві зими до цього. Мені, як завжди, не вистачало Емброуза, та я мав чим зайняти думки. Коли хотілося товариства, я відвідував хрещеного батька, Ніка Кендала, єдина донька котрого,