Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Бо на життєвому шляху людині випадає багато чого зазнати, перетерпіти і все-таки жити. Та як саме жити, ось у чому річ. Працюй день у день, і все піде як слід. Я стану мировим суддею, як Емброуз колись, і так само, як він, одного дня увійду до парламенту. Мене шануватимуть так само, як до цього шанували всю мою сім’ю. Давай раду землі, піклуйся про своїх людей. Ніхто ніколи не здогадається про те, який багаж провини я ношу на своїх плечах, як і про те, що кожного дня, під тиском давніх сумнівів, я ставлю собі запитання, на яке не можу відповісти. Чи була Рейчел винною? Може, й про це я дізнаюся там, у чистилищі.

Як м’яко та ніжно звучить її ім’я, коли я його шепочу. Затримується на кінчику язика, підступно й неквапливо, майже як отрута. Переходить із язика на спраглі губи, а з губ назад до серця. А серце ж контролює тіло, так само, як і розум. Чи стану я коли-небудь вільний? Може, в сорок, чи в п’ятдесят років? Чи певна частка мозку лишатиметься слабкою й хворобливою? Крихітна клітина в кровообігу не витримає перегонів зі своїми побратимами на шляху до серця? Може, коли все буде вимовлене й зроблене, я вже не захочу цієї волі. Зараз важко сказати.

Мені й далі треба дбати про будинок, як цього хотів би Емброуз. Я можу заново облицювати стіни там, де їх пошкодила волога, й загалом старанно тримати все в порядку. І надалі саджати дерева та кущі, вкривати ними голі пагорби, які зі свистом обвіває вітер зі сходу. Лишити по собі хоч дещицю прекрасного, хоч щось. Та самотній чоловік — це чоловік неприродний, і згодом настає розгубленість. За розгубленістю йдуть фантазії. А за фантазіями — божевілля. Отже, я знову повертаюся до Тома Дженкіна, що висить у своїх ланцюгах. Мабуть, він теж страждав.

Того дня, вісімнадцять років тому, Емброуз широким кроком спускався алеєю, а я поспішав слідом. Він цілком міг бути в такій самій куртці, як я зараз. Стара зелена мисливська куртка зі шкіряними латками на ліктях. Я став такий схожий на нього, неначе привид. Мої очі — це його очі, мої риси — його риси. Тим чоловіком, що свистом підкликав своїх собак і спиною повернувся до чотирьох доріг та шибениці, міг бути я. Зрештою, саме цього я завжди й прагнув. Бути схожим на нього. Мати його зріст, його плечі, його манеру сутулитися, навіть його довгі руки, його незграбні долоні, його несподівану усмішку, його сором’язливість під час першої зустрічі з незнайомцем, його нелюбов до метушні, до формальностей. Його невимушене ставлення до тих, хто на нього працював, хто його любив, — люди явно перебільшують, коли кажуть, що мені це також притаманне. І ту силу, яка виявилась ілюзією, нас поглинула одна й та сама напасть. Нещодавно мені спало на думку, а що, як у мить смерті, коли сумніви та страх усе ще тьмарили й катували його свідомість, змушуючи почуватися покинутим і самотнім у тім проклятім особняку, куди я не міг дістатися, що, як його душа полишила тіло та повернулася сюди, додому, до мене, оволодівши мною, щоб він знову міг жити, повторюючи власні помилки, знову страждаючи від тієї ж напасті і двічі від неї загинувши? Може, все так і було. Я лише знаю, що моя з ним схожість, якою я так пишався, призвела до мого падіння. Через неї й настала поразка. Якби я був інакший, рухливий та швидкий, дотепний та вправний, минулий рік був би лише дванадцятьма місяцями, які прийшли й відійшли. Я б готувався до жвавого, сповненого радощів життя. До весілля, мабуть, і до молодої сім’ї.

Та все це не про мене, як і не про Емброуза. Ми були мрійниками, обидва — непрактичні, відлюдні, сповнені величних теорій, які так і не вдалося перевірити, та, як і всі мрійники, сліпі до світу, що вирував навколо. Ворожі до собі подібних, ми жадали прихильності, та через сором’язливість тримали ці поривання приспаними, чекаючи, доки в серці не спалахне вогонь. Коли це сталося, небеса розверзлись і ми відчули, обоє, що в наших руках усі багатства всесвіту, і ми готові їх віддати. І ми обоє вижили б, якби були інакші. Рейчел усе одно б сюди приїхала. Провела б нічку-дві та й поїхала б собі далі. Ми обговорили б деякі справи, дійшли б кількох домовленостей, офіційно вислухали б заповіт, за столом, у присутності адвокатів, і я — вмить оцінивши ситуацію — виділив би їй щорічну допомогу до кінця життя, цим же й спекавшись її.

Вийшло інакше, бо я був схожий на Емброуза. Вийшло інакше, бо я почувався, як Емброуз. Коли я піднявся до її кімнати того першого вечора, по приїзді, коли постукав і став на порозі, схиливши голову під низьким одвірком, а вона підвелася зі стільця біля вікна й поглянула на мене, вже тоді я мав зрозуміти з її глибокого пильного погляду, що бачила вона не мене, а Емброуза. Не Філіпа, а фантом. Краще б вона тоді поїхала. Спакувала речі й поїхала. Повернулася б туди, де їй і місце, назад до того тінистого особняка, затхлого від спогадів, до геометричного саду з терасами та фонтану, що накрапав у дворику.

Повернулася б на свою власну землю, обпалену влітку, у спекотнім серпанку, і сувору взимку, під холодним лискучим небом. Інстинкти мали б підказати їй, що залишившись, вона зруйнує не тільки фантом, якого зустріла, але й саму себе.

Цікаво, може, вона, коли побачила мене там, боязкого та недоладного, сердитого та обуреного самою її присутністю, та водночас схвильованого від усвідомлення того, що я хазяїн, господар, і неймовірно розлюченого незграбністю та дебелістю власних рук і ніг, витягнутих, кощавих, мов у необ’їждженого лошати, — цікаво, може, вона подумала на мить: «Певно, Емброуз був у юності таким самим. Ще до мене. Ще до нашого знайомства» — і з цієї причини лишилася?

Може, з цієї ж причини, коли ми тоді з Рейнальді, італійцем, також уперше поспіхом переговорили, він зустрів мене тим самим глибоким пильним поглядом, сховавши його вже за мить, і, граючись пером над письмовим столом, трохи поміркував та сказав мені: «Ви щойно