Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Звісно ж, це сталося ще до твого народження, — продовжив він. — У нашій сім’ї таке не заведено обговорювати. Чи воно спадкове, я не знаю, як не знають і самі лікарі. Медицина — наука не надто розвинена. — Він ще раз перечитав листа, начепивши на носа окуляри. — Звісно, існує ще один варіант, малоймовірний, та в який, власне, я хотів би вірити, — сказав він.

— І що ж це за варіант?

— Що Емброуз писав цей лист п’яним.

Якби йому не було за шістдесят, і якби він не був моїм хрещеним батьком, я б ударив його за саме лише припущення.

— Жодного разу за все своє життя я не бачив Емброуза п’яним, — відповів я йому.

— Як і я, — холодно мовив він. — Я просто намагаюся вибрати ліпше з двох лих. Гадаю, варто тобі подумати про поїздку до Італії.

— Я вирішив поїхати, щойно прочитав листа, — запевнив я і вирушив додому, гадки не маючи, з чого починати.

Жодне судно, яке могло б стати мені в пригоді, з Плімута не йшло. Я мусив їхати в Лондон, а звідти в Довер, ловити суденце до Булоня, і перетинати всю Францію аж до Італії звичайним диліжансом.

Якщо ніщо не стане на заваді, до Флоренції можна дістатися приблизно за три тижні. Моя французька була поганенька, італійської я взагалі не знав, та це не мало значення, головне було зустрітися з Емброузом.

Я швиденько попрощався з Сікомбом та прислугою, сказавши лише, що планую ненадовго відвідати їхнього господаря, але про хворобу не обмовився й словом, і погожого червневого ранку виїхав до Лондона — попереду на мене чекало три тижні мандрів невідомою країною.

Коли дорога звернула на Бодмін, я побачив грума, який їхав нам назустріч із поштовою сумкою. Я наказав Веллінґтонові притримати коней і взяв у хлопця сумку. Ймовірність знайти в ній лист від Емброуза становила один шанс із тисячі, та сталося так, що цей шанс таки мені випав. Я дістав конверт із сумки й відрядив із нею хлопця додому. Коли Веллінґтон погнав коней далі, я дістав папірець і роздивився, приклавши до вікна, ближче до світла.

Слова були написані наспіх, ледь розбірливо.

«Заради Бога, приїжджай до мене скоріше. Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя. Якщо затримаєшся, може бути запізно. Емброуз».

Ось і все. На листі не було дати, а на конверті, запечатаному його перснем, — жодних позначок.

Я сидів у кареті, з папірцем у руці, і розумів, що ніяка сила, ані земна, ані небесна, не здатна доставити мене до Емброуза раніше, ніж до середини серпня.

4

Коли ми з іншими пасажирами дісталися екіпажем до Флоренції й вийшли поблизу готелю на березі Арно, мені здалося, ніби в дорозі я провів ціле життя. Було п’ятнадцяте серпня. На землі європейського континенту ще не ступав мандрівник, вражений менше, ніж я. Дороги, які ми перетинали, пагорби й долини, міста, французькі чи італійські, де ми зупинялися на ніч, усе здавалось мені однаковим. Усюди було брудно, кімнати кишіли паразитами, і я ледь не глухнув від шуму. Я звик до тиші майже порожнього будинку — адже прислуга спала в окремому приміщенні, під годинниковою вежею, — де вночі не було чути ані звуку, лише вітер у деревах та дріботіння дощу, який наганяли хмари з південного заходу. Невпинний дзенькіт і шум іноземних міст ледь не дурманив мене.

Я спав, так. Хто ж не спить після довгої дороги, коли йому двадцять чотири роки? Та навіть у мої сни вривалися зовнішні звуки: бахкання дверей, вереск голосів, кроки під вікном, стукіт коліс по бруківці, і щоп’ятнадцять хвилин — церковні дзвони. Можливо, якби я подорожував з якоїсь іншої причини, все було б інакше. З легким серцем я, певно, виглядав би з вікна рано вранці, спостерігав би, як діти босоніж граються в канаві, і кидав би їм монети, зачаровано вслухався б у нові звуки й голоси, блукав би вночі вузькими звивистими вуличками, і зрештою, полюбив би їх. Та на той час я на все дивився з байдужістю, яка переходила у ворожість. Моєю метою було зустріти Емброуза, і в тривозі, знаючи, що він хворіє на чужині, я все навколо сприймав з відразою, саму навіть землю.

Із кожним днем ставало все спекотніше. Небо вкривала суцільна синява, і доки я теліпався запиленими дорогами Тоскани, мені здавалося, що сонце висмоктало із землі всю вологу. Навколо розкинулися засушені брунатні долини, а підрум’янені жовті маленькі села висіли на пагорбах, оповиті серпанком від спеки. Воли незграбно волочилися, худі й кістляві, у пошуках води, кози плентались обабіч дороги, а маленькі пастушата, завбачивши карету, зчиняли лемент, і мені, тривожному та наляканому долею Емброуза, здавалося, що все живе у цій країні страждає від спраги, і, не знайшовши води, слабне та вмирає.

Зійшовши з карети у Флоренції, доки запилений багаж вивантажували й несли до готелю, я захотів насамперед перетнути мощену вулицю й стати біля річки. Після довгої дороги я був стомлений та з голови до ніг укритий пилюкою.

Останні два дні мені довелося сидіти поруч із кучером, щоб не вмерти від задухи всередині, і, як нещасні тварини при дорозі, я мріяв лише про воду. І ось вона переді мною. Не рідні хвилі синього гирла, солонувато-прохолодного, заколисаного бризками моря, а повільний струмок, брунатний, як і дно під ним, який просочується попід арками мосту, а його рівна гладка поверхня час від часу збурюється бульбашками. Потік ніс усіляке сміття, пучки соломи й трави, та все ж у моїй уяві, розбурханій від втоми та спраги, це все можна було скуштувати, ковтнути, випити одним ковтком, як випивають отруту.

Я стояв зачарований і дивився, як плине вода, як сонце безжально обпалює бруківку, і раптом, у місті за моєю спиною, величезний дзвін урочисто відбив чотири рази. Слідом забили інші дзвони з інших церков, і їхній звук змішався з гуготінням, з яким річка, бура та мулиста, пробивалася крізь каміння.

Поруч стояла жінка, на руках у неї плакало дитя, а біля подертої спідниці вовтузилося ще одне. Вона простягла руку по милостиню, її темні очі з благанням втупилися в мої. Я дав монету й відвернувся, та вона знову смикала мене за лікоть, щось шепотіла, аж доки один із пасажирів, який ще стояв біля карети, не гаркнув на неї італійською, після чого вона повернулася та сіла на розі мосту, звідки й прийшла. Їй було років