За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Зранку пара одразу виїхала в місто. Спочатку було вирішено відвідати відому Шамалійську оперу. Саме в Шамалії, сотні років тому, був вигаданий цей жанр і театр взагалі. Країни не існує вже давно, але надбання залишились.

Ессі ще ні разу не була в опері, а в їх графстві були невеликі не надто відомі театри.

Будівля вражала своєю грандіозністю: білосніжні стіни, колони, барельєфи, що демонстрували сцени епічних битв.

Звісно, що найкращі місця були організовані для Їх Високостей в найкоротші строки. Правда, працівники опери так хотіли вислужитись, що нахабно вигнали звідти тих, хто заплатив за королівську ложу.

Величезна зала, золотом прикрашені стіни, на стелі та стінах епічні фрески. Піднялась важка завіса і почалась вистава. Заспівали актори і дівчині перехопило подих від тієї неймовірної атмосфери, сильних голосів, чарівних костюмів та декорацій.

Вона незчулась, як почався антракт.

– Прогуляємось? – Торіан розвернувся до своєї дружини. Дівчина кивнула. Вони одночасно встали і чоловік повів білявку з ложі, тримаючи її руку на своєму лікті.

Замість людного холу він пішов в іншому напрямку. Вузькі двері, темні сходи. Дах. Тут, над фронтовою частиною будівлі було щось типу тераси: позаду сам похилий дах, попереду низеньке загородження, мармурові статуї на кутах і неймовірний вид на місто. Ессі застигла.

– Дихай, – Торіан несподівано прошепотів, зачіпаючи губами вухо і викликаючи мурашки по шкірі. Дівчина ніяково відвела від нього погляд і знову повернулась до міста. Підійшла ближче, але її до себе притягнув за талію Торіан, тримаючи на безпечній відстані від краю і на надто небезпечній до себе. Її ошелешила думка про те, що її страх висоти поряд із Торіаном майже не відчувався. Вона йому довіряла.

– Неперевершено, – тремтливо прошепотіла білявка, ніби боячись що сполохає це видиво і воно щезне. Якийсь час помилувавшись видом на місто і дослідивши кожну вуличку очима, вона запитала: – Як ти дізнався про це місце?

– Мама дуже любила ходити до опери. А от ми з братом – ні. Вель випадково натрапив на цей прохід і ми почали тікати з вистав. Звісно, потім нас карав батько, але бунтівний запал йому було важко викорінити.

– І вдалось? – дівчина нахмурилась. Торіан кивнув. – І часто він так?..

Знову кивнув. Але не було в його очах якогось суму. Він це так буденно згадував, що ставало страшно.

– І ніхто вас не захищав?

– Мати. Але за те і поплатилась. Коли більше не було нікого, брат насмілювався ставати між батьком та мною, приймаючи удар на себе. Потім Вель підріс і йому... набридло.

– Що він зробив? – Ессі розвернулась і поклала руки на його передпліччя, стурбовано дивлячись йому в очі. Без краплі жалю він відповів:

– Пробрався через таємні ходи до покоїв батька і задушив. Тому здалося, що він сам пішов на той світ.

Це був шок. Старий король звісно заслуговував на це, але вражала жорстока рішучість юного Вельмара, який хотів нарешті покінчити зі знущаннями. Найжахливіше, що його до цього довели. Його зробили жорстоким.

Мовчки вони повернулись на свої місця і додивились виставу. Ессі ледь змогла відволіктись і заспокоїтись.

– Ти голодна? Можемо знайти якийсь пристойний паб і пообідати.

Ессі кивнула, а Торіан підійшов до кучера, аби дізнатись, де можна втамувати апетит.

– Тут відкрився якийсь... «Ресторан», – він стиснув плечима, – хочеш підемо туди, подивимось що це?

– Ходімо, – дівчина оживилась, – я вже була в ресторані одного разу, у Бартурі нас із Мар’єн Хельма водила. Там досить незвично, якщо порівнювати із пабами, але їжа та напої кращі.

– Чудово! Тоді ходімо, він тут недалеко.

Пара зайшла до вишуканої будівлі, що була не менш шикарною за ту ж оперу. Місць не було зовсім, гул від голосів та клацання столових предметів  стояв такий, що й на вулиці чути. Але, після того, як Торіан представився розпоряднику, одразу знайшлось затишне тихе місце. Як же добре мати такий високий титул. Ще й як пощастило – тут були окремі кімнати для шанованих відвідувачів. Ресторан у Бартурі явно поступався цьому місцю.

Вмостившись на м’якому дивані подружжя зробило замовлення і почало чекати. Першим принесли пляшку дорогого вишуканого закордонного вина.

– Вип’ємо за цей чудовий день, – Торіан підніс бокал із насиченою бордовою рідиною та усміхнувся, – і за нас.

Бокали клацнули і вони зробили кілька ковтків солодкого напою. Ессі трохи скривилась, адже було вино досить міцним. Торіан на те лиш усміхнувся.

Ситно пообідавши, вони замовили ще одну пляшку і пішли далі досліджувати місто.

– То куди далі? – трохи вже весела Ессі запитала у свого супутника.

– Якщо чесно, не знаю. Ми мало виходили в місто, тому я тут не дуже орієнтуюсь. Та й, на скільки я знаю, не сильно тут все відрізняється від того ж Бартура – будинки, скульптури, парки. О, знаю, що є ще неподалік парк, але виділяється він лише своїми розмірами, порівняно з іншими. Ще ми можемо погуляти замком, якщо хочеш. Покажу тобі своє улюблене місце.