За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Естеса та Торіан сиділи у своєму кабінеті-вітальні і намагались працювати. Всюди снували слуги і швидко збирали речі в дорогу. Уже завтра вони триматимуть шлях до столиці Вільхе – Антор.

Ерцгерцогиня сиділа втупивши погляд в листа і прочитавши його вже разів з десять. Досі не могла вловити суть, тому що була надто зайнята нав’язливими думками.

– Ессі... – долинули нарешті до неї спроби Торіана відволікти її від свердління очима нещасного клаптика паперу.

– ...А? Що? – вона сфокусувалась на своєму чоловіку. Він зітхнув і, обійшовши стіл, присів навпроти неї, взяв її руки у свої.

– Усе буде добре, – вирішив ще раз запевнити він її. – Я тобі обіцяю.

Він заспокійливо усміхнувся, ніжно торкнувся її щоки, потягнувся до неї і залишив невагомий поцілунок на вустах. Дівчина зніяковіла. Тоді, у той момент на балконі, вона почувалась впевненіше і сміливіше. Зараз же вона б напевно не наважилась зробити крок першою. Але її тішило, що Торіан продовжував робити ці кроки. Їй надзвичайно подобались ці незвідані відчуття. Але зупиняло і лякало її саме те, що їй хотілось більшого.

– Хочеш – відпочинь, – він забрав в неї того листа, підняв з крісла і потягнув на балкон, прихопивши її книжку, – посидь, почитай. Я накажу принести тобі чаю.

– Дякую, – щиро всміхнулась білявка, взяла в нього книжку і притиснула до грудей. Вони вийшли назовні.

– Відпочивай і ні про що не турбуйся, – всадив він її в крісло, чмокнув у маківку і вийшов.

Через якийсь час дівчина вже куняла, але тут різко відчинились двері і з покоїв вилетіла Мар’єн.

– А тепер пояснюй, що відбувається, – ні, вона не кричала, але лише від її тону ставало страшно. За чорнявкою вийшов Торіан, напевне, аби прослідкувати, що вона не приб’є свою сестричку. – Чого це ти кудись їдеш і не сказала мені? Куди ви збираєтесь?

– Ми їдемо до столиці. Нас кличе король, – якось невневнено відповіла їй Ессі.

– ЩО?! І ти це приховала?

– Ми лише вчора дізнались, пізно ввечері. Я збиралась тобі розповісти, чесно.

– Коли? Коли ви вже були б на пів дорозі до столиці, ти б листа відправила? Я їду з вами, – безапеляційно заявила данійка. – Тебе взагалі саму залишати не можна.

– Це виключено, – озвався Торіан.

– Чому це? – нахмурилась дівчина.

– Це задля твоєї ж безпеки.

– Мені байдуже на мою безпеку, я її не відпущу більше нікуди, – вона гнівно тицьнула пальцем в сторону Естеси.

– А мені не байдуже, Мар’єн, – сказала Ессі. – Але справді, чому їй не можна поїхати?

– Справа в тому, що Мар’єн – вродлива. Мій брат, м’яко кажучи, не пропустить жодної спідниці. Якщо він зажадає щось, він це отримає, особливо, це стосується жінок. І йому буде байдуже чи одружена вона, чи ні. Він усе бере силою. УСЕ. Єдиним виключенням будеш ти, Ессі.

– Але ж ти сам сказав, що йому байдуже, чи є в жінки чоловік, – нахмурилась білявка.

– Але твій чоловік – я. Мені він ніколи не завдасть шкоди.

– Ти такий певний?

– Так.

– Тоді чому ти так його боїшся? Чому виконуєш усе, що він велить? – Ессі підійшла до нього ближче і заглянула у вічі.

– Усе може змінитись, якщо я зраджу його довіру. Я зараз єдиний, хто може хоч якось вплинути на нього. Але з часом я вплив цей втрачаю, бо він стає божевільнішим і неконтрольованим. Мар’єн, – звернувся він до данійки, – тобі доведеться залишитись тут. Повір мені, більше з твоєю сестрою нічого не станеться. Тим більше, поки нас не буде, мені потрібна твоя допомога тут. Я залишаю герцогство на королеву-вдову, тому прошу тебе допомагати їй. І слідкувати, аби вона не перевтомлювалась, бо я її знаю.

Чорнявка невдоволено підтисла вуста, але зрештою кивнула.

– Гаразд.

– Дякую, – він легенько схилив голову.

– І на скільки ви туди їдете?

– Сподіваюсь кілька днів, аби брат познайомився із Ессі. Але не можу сказати напевне.

– Зрозуміло, – Мар’єн кивнула.