Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

Сент-Клера. Його звуть Х’ю Бун, і його бридке обличчя знайоме кожному, хто часто буває в Сіті. Він — професійний жебрак[67], а щоб обійти поліційні заборони, вдає з себе продавця сірників. Ви, мабуть, помітили, що на лівому боці Треднідл-стрит є невелика ніша в стіні. Отам це створіння й сидить щодня, схрестивши ноги й поклавши на коліна кілька коробочок сірників; вигляд його такий жалюгідний, що милостиня сиплеться дощем у брудну шкіряну кепку, яка лежить перед ним на бруківці. Я не раз бачив цього чолов’ягу, але й гадки не мав, що колись він мене зацікавить, і щоразу дивувався, який урожай він збирає за такий короткий час. Із себе він такий незвичний, що на нього важко не звернути уваги. Помаранчево-руде волосся, бліде обличчя з жахливим шрамом, що розсікає верхню губу, бульдожаче підборіддя й пара проникливих темних очей, які так контрастують із рудим волоссям, — усе це вирізняє його зі звичайного натовпу прохачів, і до того ж у нього завжди напоготові дві-три шпильки для кожного, хто задумає з нього кепкувати. Такий він, цей чоловік, про якого ми знаємо, що він мешкає в курильні й останнім бачив джентльмена, якого ми розшукуємо.

— Але ж він каліка! — мовив я. — Як він один міг здолати дужу, дорослу людину?

— Його вважають калікою, бо він накульгує, коли ходить; узагалі він силач і здоровань. Ви ж медик, Ватсоне, й знаєте, що слабкість однієї кінцівки часто надолужується незвичайною силою інших.

— Прошу, розповідайте далі.

— Коли місіс Сент-Клер побачила кров на підвіконні, їй стало недобре, й полісмен відвіз її в кебі додому — тим паче, що для подальшого розсліду вона вже не стала б нам у пригоді. Інспектор Бартон, що взявся до цієї справи, якнайретельніше обшукав будинок, проте не знайшов нічого, що могло б якось прояснити справу. Спочатку він зробив помилку, не заарештувавши Буна негайно, отож той мав кілька хвилин, щоб перемовитися з приятелем-матросом, але цю помилку одразу виправили — Буна схопили й обшукали; обшук ніяких доказів проти нього не дав. Щоправда, на правому рукаві його сорочки були криваві плями, але він показав свій підмізинний палець із порізом біля нігтя й пояснив, що це кров із його пальця; напевно, вона капнула з рани на підвіконня, коли він підходив до вікна. Бун уперто твердив, що ніколи не бачив містера Невіла Сент-Клера, й клявся, що одежа того джентльмена у його кімнаті — така сама загадка для нього, як і для поліції. Що ж до слів місіс Сент-Клер про те, що вона бачила чоловіка у вікні його кімнати, то він вважає, що це або приснилось їй, або вона марить. Буна повели до дільниці, хоч він і пручався, а інспектор тим часом вирішив дочекатися відпливу, сподіваючись відшукати на дні каналу якісь нові докази.

І справді, в грузькому мулі вони дещо знайшли — хоч і не те, що сподівалися знайти. То був не сам Невіл Сент-Клер, а лише піджак Невіла Сент-Клера. Як ви гадаєте, що було в кишенях?

— Навіть уявлення не маю.

— Ви нізащо не вгадаєте. У всі кишені було набито монети — чотириста двадцять один пенс і двісті сімдесят півпенсів. Нічого дивного, що піджак не поплив за водою. А ось труп — то інша річ. Між будинком і корабельнею дуже швидка течія. Цілком можливо, що важкий піджак упав на дно, а тіло понесло в річку.

— Але, як я зрозумів, решту одежі знайшли в кімнаті. Невже на тілі був лише піджак?

— Ні, сер, але це можна пояснити. Уявімо собі, що цей Бун викинув Невіла Сент-Клера з вікна й жодна жива душа того не бачила. Що він мав би чинити далі? Звичайно, знищити одежу, яка може його викрити. Він бере піджак і хоче викинути геть, але тут йому спадає на думку, що піджак не потоне, а попливе. Він дуже поспішає, бо чує вже на сходах галас, чує, як дружина Сент-Клера вимагає, щоб її пустили до чоловіка, та ще й спільник-матрос, мабуть, попередив його, що на вулиці полісмени. Не можна гаяти ані хвилини. Він кидається до потаємного закутка, де ховає плоди свого жебрацтва, набиває в кишені перші-ліпші монети, аби тільки бути певним, що піджак потоне. Після цього Бун викидає його й хоче викинути решту речей, але чує кроки на сходах і ледве встигає зачинити вікно до приходу поліції.

— Що ж, це здається цілком імовірним.

— Тоді візьмімо це за тимчасове припущення, поки немає нічого ліпшого. Буна, як я вже казав, заарештували й відвели до поліції, хоча раніше він не викликав жодної підозри. Кілька років, щоправда, його знали як професійного жебрака, але жив він дуже тихо й не привертав до себе уваги. Отакий вигляд має зараз ця справа, й питання, як і раніше, в чому, що робив Невіл Сент-Клер у курильні опію, що з ним сталося, де він тепер і яке відношення до його зникнення має Х’ю Бун? Усе це поки що нітрохи не прояснилося. Мушу зізнатися, що не пам’ятаю зі своєї практики жодного такого випадку, що з першого погляду здавався б таким простим, а насправді був таким складним.

Поки Шерлок Холмс переповідав мені подробиці всіх тих дивовижних подій, ми проминули околицю величезного міста, залишили позаду останні будинки й поїхали дорогою між нескінченними сільськими тинами. Якраз тоді, коли він замовк, ми опинилися біля якогось села, в поодиноких вікнах якого мерехтіли вогники.

— Ми під’їжджаємо до Лі, — мовив мій друг. — За час нашої короткої подорожі ми побували в трьох графствах Англії — виїхали з Мідлсекса, перетнули навскіс Суррей і в’їжджаємо в Кент. Бачите оте світло між деревами? То «Кедри», а біля лампи там сидить жінка, чий пильний слух уже почув, безперечно, цокіт копит нашого коня.

— Але чому ви не беретеся до цієї справи на Бейкер-стрит? — запитав я.

— Бо багато що доводиться з’ясовувати тут. Місіс Сент-Клер якнайлюб’язніше віддала мені дві кімнати, й можете бути певні, що вона не відмовить у гостинності й моєму другові та колезі. Мені так важко зустрічатися з нею, Ватсоне, поки я не маю жодних новин про її чоловіка... Ось ми й приїхали. Тпру! Тпру!

Ми зупинилися перед великою віллою, оточеною садом. До коня підбіг хлопець-конюх, і ми з Холмсом, скочивши на землю, пішли вузенькою, всипаною гравієм стежкою, що вела до будинку. Тільки-но ми