Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

наблизилися, як двері відчинилися й на порозі стала маленька білява жінка, вбрана в ясну муслинову сукню, оторочену м’яким рожевим шифоном. Її постать чітко вирізнялася на тлі прямокутника світла; однією рукою вона трималася за двері, а другу немовби простягла до нас у благанні і, злегка нахилившися вперед, запитально дивилася на нас.

— Ну що? — вигукнула вона. — Що?

Побачивши, що нас двоє, вона радо скрикнула, але крик цей перетворився на стогін, коли мій друг хитнув головою й знизав плечима.

— Є якісь добрі вісті?

— Ні.

— А погані?

— Теж ні.

— Дякувати Богові й за це. Заходьте. Ви, мабуть, натомилися, адже сьогодні у вас був нелегкий день.

— Це мій друг, доктор Ватсон. Він ставав мені у великій пригоді в багатьох моїх справах; завдяки щасливому випадкові я запросив його сюди, щоб він допоміг нам у нашому розшуку.

— Рада вас бачити, — сказала вона, привітно потиснувши мені руку. — Боюся, що вам тут буде незручно, адже для нас це був такий несподіваний удар...

— Люба леді, — відповів я, — я старий вояк, але якби навіть не був ним, до чого ці вибачення? Буду щасливий чим можу допомогти і вам, і своєму другові.

— А тепер, містере Шерлоку Холмсе, — мовила леді, коли ми увійшли до яскраво освітленої їдальні, де на столі нас чекала холодна вечеря, — я хочу по щирості дещо у вас запитати й благаю вас так само щиро відповісти мені.

— Звичайно, мадам.

— Не зважайте на мої почуття. Я не впадаю в істерику, не непритомнію. Я просто хочу знати вашу справжню, правдиву думку.

— Про що?

— Чи вірите ви в глибині душі, що Невіл живий?

Шерлок Холмс, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— Ну-бо, кажіть щиро, — повторювала вона, стоячи на килимі й уважно дивлячись на нього.

— Щиро кажучи, не вірю, мадам.

— Ви гадаєте, що він помер?

— Так.

— Його вбито?

— Не знаю. Можливо.

— Якого дня він помер?

— У понеділок.

— Якщо так, містере Холмсе, то чи не будете ви ласкаві пояснити мені, як я могла сьогодні одержати від нього листа?

Шерлок Холмс підхопився з крісла, наче його вдарило струмом.

— Що?! — скрикнув він.

— Так, сьогодні. — Вона стояла усміхнена, стискаючи в руці аркуш паперу.

— Чи можна мені прочитати?

— Звичайно.

Він вихопив лист у неї з рук, розгладив на столі й почав ретельно розглядати, підсунувши лампу. Я підвівся з крісла й позирнув через його плече. Конверт був дуже простий, із поштовим штемпелем Ґрейвсенда й сьогоднішнім — тобто вчорашнім, бо північ уже минула, — числом.

— Грубий почерк, — пробурмотів Холмс. — Я певен, що це почерк не вашого чоловіка.

— Так, але всередині — його.

— Гадаю, що тому, хто надписував конверт, довелося розпитувати про вашу адресу.

— Чому ви так думаєте?

— Ім’я, як бачите, написано темніше, бо чорнило висохло саме собою. Решта напису — сіріша, бо її довелося висушувати вимочкою. Якби весь напис було зроблено й просушено вимочкою одразу, то всі слова були б однакового кольору. Ця людина написала на конверті ім’я, а потім уже — адресу, з чого видно, що адреси вона спочатку не знала. Це, зрозуміло, дрібниця, але для мене нема нічого важливішого за дрібниці. Дозвольте-но поглянути на лист. О! У нього було щось вкладено!

— Так, там був перстень. Його перстень із печаткою.

— А чи ви певні, що це почерк вашого чоловіка?

— Один із його почерків.

— Один із почерків?

— Так він пише, коли поспішає. Звичайно він пише зовсім по-іншому, але цей почерк я теж добре знаю.

«Люба, не бійся. Все скінчиться добре. Сталася жахлива помилка, потрібен час, щоб її виправити. Наберися терпіння.

Невіл».

— Написано олівцем на листку, видертому з книги у восьму частину аркуша, без водяних знаків. Так! Відіслано сьогодні з Ґрейвсенда людиною, в якої чимось був забруднений великий палець. Ця особа, якщо я не дуже помиляюся, жує тютюн... Ви все-таки переконані, що це почерк вашого чоловіка, мадам?

— Так. Це писав Невіл.

— Його відіслано сьогодні з Ґрейвсенда. Що ж, місіс Сент-Клер, хмари розвіюються, хоч я й не можу ще сказати, що небезпека минула.

— Але він має бути живий, містере Холмсе!

— Якщо це не спритна підробка, щоб збити нас зі сліду. Перстень врешті-решт ні про що не свідчить. Перстень могли в нього відібрати.

— Ні, ні, це його, його власний почерк!

— Добре. А якщо, наприклад, листа написано в понеділок, а відіслано сьогодні?

— Це можливо.

— А за цей час багато чого могло статися.

— О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з ним усе гаразд. Ми обоє такі близькі, що я одразу відчула б, якби з ним сталося лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав палець, і я одразу кинулася до нього з їдальні, бо почула, що з ним щось скоїлося. Невже ви думаєте, що я не відала б про його смерть, якщо відчуваю навіть такі дрібниці?

— Я добре знаю, що жіноче чуття часом цінніше за будь-які логічні висновки. Цей лист теж, здається, якнайкраще свідчить про те, що ви маєте рацію. Але якщо ваш чоловік живий і може писати листи, чому він не повертається до вас?

— Не знаю. Це щось неймовірне.

— А в понеділок, від’їжджаючи, він нічого вам не казав?

— Ні.

— І ви здивувалися, побачивши його на Свондам-Лейн?

— Так, дуже.

— Вікно було відчинене?

— Так.

— Він міг покликати вас із вікна?

— Міг.

— Але він, як я зрозумів, вигукнув лише щось недоладне?

— Так.

— Він волав рятунку, як вам здалося?

— Так. Він вимахував руками.

— А може, то був вигук здивування? Він сплеснув руками з несподіванки, що бачить вас?

— Може, й так.

— І вам здалося, що його відтягли назад?

— Він зник так раптово...

— Він міг просто відскочити. Ви більш нікого не бачили в тій кімнаті?

— Ні, хоча цей страховидний жебрак зізнався, що був там, а матрос стояв унизу, біля сходів.

— Саме так. Ваш чоловік, якщо ви встигли помітити, був одягнений як завжди?

— Так, але на ньому не було комірця й