Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

— Вона одержала цей лист лише вчора, — мовив Холмс.

— Боже! Що то за тиждень був для неї!

— Поліція стежила за тим матросом, — сказав інспектор Бредстріт, — тож він, як я зрозумів, ніяк не міг послати лист непомітно. Він, напевно, передав його комусь зі своїх клієнтів-моряків, а той кілька днів забував відіслати його.

— Так воно й було, — підтвердив Холмс. — Та невже вас ніколи не штрафували за жебрацтво?

— Багато разів, але що той штраф важив для мене?

— Однак тепер вам доведеться це припинити, — мовив Бредстріт. — Якщо хочете, щоб поліція мовчала, Х’ю Бун повинен зникнути.

— Я вже заприсягся сам перед собою.

— Коли так, то я думаю, що все це забудеться. Але якщо вас помітять знову, то все буде викрито. А вам, містере Холмсе, ми вельми вдячні за те, що ви розкрили цю справу. Хотів би я знати, як вам це вдається?

— Цього разу, — мовив мій друг, — я просто посидів на п’ятьох подушках і скурив пачку дешевого тютюну. Гадаю, Ватсоне, що коли ми зараз вирушимо на Бейкер-стрит, то якраз встигнемо на сніданок.

Блакитний карбункул[68]

На третій день Різдва я зайшов до свого друга Шерлока Холмса привітати його зі святом. Він лежав на канапі в пурпуровому халаті; праворуч від нього була поличка для люльок, а ліворуч, під рукою, — купа пожмаканих газет, які він, напевно, щойно переглядав. Біля канапи стояв стілець, на спинці якого висів заяложений, зношений фетровий капелюх, протертий у кількох місцях. Лупа й пінцет, що лежали тут-таки на стільці, свідчили про те, що Холмс якраз ретельно оглядав цей капелюх.

— Ви зайняті, — мовив я. — Я вам не заваджу?

— Ні, анітрохи. Я радий, що маю друга, з яким можу поділитися результатами своїх розшуків. Сама справа досить буденна, але з цією річчю, — він показав пальцем у бік капелюха, — пов’язані деякі цікаві й навіть повчальні події.

Я вмостивсь у кріслі й став гріти руки біля каміна, де потріскувало полум’я. Був саме міцний мороз, і вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.

— Сподіваюся, — зауважив я, — що ця річ, хоча й здається такою непримітною, стосується якоїсь жахливої історії; вона стане ключем для вас у розв’язанні цієї загадки, й злочинця завдяки їй спіткає належна кара...

— Та ні, це зовсім не злочин, — засміявся Шерлок Холмс, — а лише один з отих дрібненьких випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони людей копошаться на просторі в кілька квадратних миль. У такому величезному людському вулику можливі будь-які несподіванки, тож і виникає безліч дрібних та карколомних пригод, що не мають у собі нічого злочинного. Ми вже мали справу з такими пригодами.

— Авжеж, — зауважив я, — з шістьох останніх випадків, які я заніс до своїх нотаток, три не містять у собі ніякого криміналу.

— Саме так. Ви маєте на увазі мою спробу відшукати папери Ірен Адлер, дивовижну історію з міс Мері Сазерленд та пригоду з чоловіком із розсіченою губою. Ця невеличка історійка, безперечно, виявиться такою ж невинною. Чи знаєте ви Пітерсона, посильного?

— Так.

— Цей трофей належить йому.

— То це його капелюх?

— Ні-ні, він знайшов його. Власник невідомий. Дуже прошу вас розглядати цю річ не як старий мотлох, а як серйозну вправу для мозку... Але спершу — про те, як вона потрапила сюди. З’явилася вона тут уранці на Різдво вкупі з добре вгодованим гусаком, якого зараз, безперечно, підсмажують на Пітерсоновій кухні. Сталося це так. Пітерсон, чоловік, як ви знаєте, доброчесний, повертався з бенкету додому вулицею Тотенгем-Корт-Роуд. У світлі ліхтаря він побачив перед собою якогось високого чоловіка, що йшов похитуючись і ніс на плечі білого гусака. На розі Ґудж-стрит до нього причепилися хулігани, й один збив з нього капелюха, а він, обороняючись, замахнувся ціпком і влучив ним у вітрину крамниці позад себе. Пітерсон кинувся вперед, щоб допомогти пішоходові, але той, перелякавшися, що розбив вітрину, й побачивши людину в уніформі, кинув гусака й зник у лабіринті вуличок, що відходять від Тотенгем-Корт-Роуд. Хулігани також порозбігались, і Пітерсон лишився сам на полі бою, діставши в нагороду цей потертий капелюх та чудового різдвяного гусака...

— Якого він, звичайно, повернув господареві?

— Отут і загадка, любий друже. На папірці, прив’язаному до лівої ніжки гусака, було, щоправда, надруковано: «Для місіс Генрі Бейкер», а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали «Г.Б.», але в нашому місті мешкає кілька тисяч Бейкерів та кількасот Генрі Бейкерів, тож повернути загублене одному з них не так уже й легко.

— Що ж учинив Пітерсон?

— Він приніс і капелюх, і гусака до мене, знаючи, що мене цікавлять навіть найдрібніші загадки. Гусака ми продержали тут до сьогоднішнього ранку, доки не стало зрозуміло, що його слід негайно з’їсти, незважаючи на мороз. Пітерсон забрав його, й гусака спіткало те, що йому судилося, а в мене зостався капелюх невідомого джентльмена, що втратив свій різдвяний обід.

— Він не подавав оголошення до газет?

— Ні.

— То як ви зможете дізнатися, хто він є?

— Лише вдавшися до логічних роздумів.

— Над цим капелюхом?

— Саме так.

— Ви жартуєте! Що ви зможете побачити в цьому старому, потертому фетрі?

— Ось вам моя лупа. Ви знаєте мої методи. Що ви могли б сказати про характер людини, якій належить ця річ?

Я взяв до рук потертий капелюх і покрутив його перед очима. Це був звичайнісінький круглий чорний капелюх, жорсткий і дуже зношений. Зсередини він був підбитий вицвілим червоним шовком. Виробничої марки не було, але, як Холмс і зауважив, з одного боку підбою було виписано ініціали «Г.Б.». На крисах я помітив петельку для гумки, проте самої гумки не знайшов. Узагалі цей капелюх був потертий, брудний, укритий плямами: видно було, що їх пробували зафарбувати чорнилом.

— Я нічого тут не бачу, — мовив я, повертаючи його моєму другові.

— Навпаки, Ватсоне, ви бачите все, але не хочете поміркувати над тим, що побачили. Ви надто несміливі у своїх висновках.

— Тоді скажіть мені, будь ласка, які ж висновки можете зробити ви?