Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

— Дозвольте відрекомендувати вам містера Невіла Сент-Клера з Лі, що в графстві Кент! — вигукнув він.

Ніколи в житті я ще не бачив чогось подібного. Обличчя чоловіка сповзло за губкою, наче кора з дерева. Зникла груба бура засмага! Зник страшний шрам, що перетинав обличчя, зникли розсічена губа й огидно вишкірені зуби! З голови зсунулося руде волосся, й ми побачили перед собою блідого, сумноокого, тендітного чоловіка з чорним волоссям і ніжною шкірою. Він сів на ліжку й, протерши очі, сонно втупився в нас. Несподівано, все зрозумівши, в’язень скрикнув і зарився обличчям у подушку.

— Боже мій! — вигукнув інспектор. — Та це ж і є чоловік, що пропав! Я впізнав його з фотографії!

В’язень обернувся до нас у розпачі, мов людина, що вирішила скоритися своїй долі.

— Хай буде, що буде, — сказав він. — За віщо мене тримають тут?

— За вбивство містера Невіла Сент... А втім, у вбивстві вас тепер не звинуватиш, хіба що в спробі самогубства, — засміявсь інспектор. — Я двадцять сім років служу в поліції, але такого ще справді ні разу не бачив.

— Якщо я містер Невіл Сент-Клер, то, виходить, ніякого злочину не було і ви ув’язнили мене незаконно.

— Злочину не було, проте ви зробили велику помилку, — мовив Холмс. — Даремно ви не довірилися дружині.

— Річ не в дружині, а в дітях, — простогнав в’язень. — Бог мені свідок, я не хотів, щоб вони соромилися батька. Боже мій! Яка ганьба! Що мені тепер робити?

Шерлок Холмс присів біля нього на ліжку й лагідно поплескав по плечу.

— Якщо передати вашу справу до суду, — сказав він, — то розголосу вам не минути. Але якщо ви переконаєте поліцію, що за вами нема ніякої вини, то жодної причини повідомляти щось до газет, сподіваюся, не буде. Інспектор Бредстрит запише все, що ви нам розповісте, передасть ці записи вище, і тоді справа до суду не дійде.

— Благослови вас Господь! — палко вигукнув в’язень. — Я краще пережив би тюрму чи навіть смертну кару, аби лиш не розкривати моєї нікчемної таємниці й не ганьбити дітей... Ви першими почуєте мою історію.

Батько мій був учителем у Честерфілді, де я дістав блискучу освіту. Замолоду я багато мандрував, виступав на сцені і врешті став репортером однієї лондонської вечірньої газети. Одного разу мій редактор забажав надрукувати нарис про жебрацтво в столиці, і я зголосився його написати. З цього й почалися всі мої пригоди. Щоб роздобути потрібні для мого нарису факти, я вирішив удати з себе справжнього жебрака. Ще бувши актором, я славився вмінням гримуватися, а тепер це мистецтво стало мені в пригоді. Я розфарбував собі обличчя, а щоб зробити його жаліснішим, намалював на ньому великий шрам і підняв трохи верхню губу з допомогою рожевого пластиря. Потім, насунувши руду перуку і вбравшись у лахміття, я сів у найжвавішому місці Сіті і взявся жебрачити, вдаючи з себе продавця сірників. Сім годин просидів я там, а коли повернувся ввечері додому, то побачив, на свій подив, що назбирав аж двадцять шилінґів чотири пенси.

Я написав той нарис і забув про все, але невдовзі мені пред’явили вексель, за яким я повинен був сплатити двадцять п’ять фунтів. Я й гадки не мав, де дістати гроші, аж раптом мені сяйнула чудова думка. Умовивши кредитора зачекати два тижні, я взяв на роботі відпустку й вирушив до Сіті жебрачити. За десять днів я зібрав потрібну суму й сплатив борг.

Тепер уявіть собі, чи легко працювати за два фунти на тиждень, коли знаєш, що ті самі гроші можна добути за день, розмалювавши собі обличчя, поклавши на землю кепку й нічого не роблячи? Боротьба між моєю гордістю й жадобою до грошей тривала довго, але врешті-решт жадоба перемогла: я кинув роботу в газеті й день у день сидів у тому місці, що й перше, викликаючи в перехожих жаль своїм потворним видом і наповнюючи кишені мідяками. Лише одна людина знала мою таємницю. То був хазяїн курильні на Свондам-Лейн, де я оселився; щоранку я виходив звідти обдертим жебраком і щовечора знов перетворювався на чепурного джентльмена. Цей чолов’яга, матрос з Індії, брав з мене добру платню за кімнату, тож я був певен, що він нікому не викаже моєї таємниці.

Незабаром я почав відкладати великі суми. Я зовсім не хочу сказати, що на лондонських вулицях будь-який інший жебрак назбирає за рік сімсот фунтів, — а це і є мій річний прибуток, — але я мав помітні переваги, бо вмів майстерно гримуватись і жартома відбивати кпини, що врешті зробило мене прикметною особою в Сіті. Цілісінькі дні потік пенсів, перемішаних зі сріблом, сипався на мене, і я вважав невдалим той день, коли збирав менш ніж два фунти.

Що багатшим я ставав, то розкішніше жив — найняв за містом будинок, одружився, — й ніхто не підозрював, чим я займаюся насправді. Моя люба дружина знала, що я маю якісь справи в Сіті. Але які саме, й гадки не мала.

Минулого понеділка, скінчивши жебрачити, я перевдягавсь у своїй кімнаті над курильнею, коли раптом, позирнувши у вікно, зі страхом і здивуванням побачив, що на вулиці стоїть моя дружина й дивиться просто на мене. Я скрикнув з подиву, затулив обличчя руками й кинувся до свого повірника-матроса, благаючи нікого не пускати до мене. Я чув її голос унизу, але знав, що зійти нагору їй не дадуть. Я швидко роздягся, натяг на себе жебрацьке лахміття, перуку й загримувався. Навіть дружинині очі не впізнали б тепер мене. Але потім мені спало на думку, що кімнату можуть обшукати, й моя одежа викриє мене. Я розчинив вікно, зачепивши поспіхом палець, порізаний уранці в спальні. Потім я схопив свій піджак, напханий мідяками, що їх тільки-но поклав туди зі своєї жебрацької шкіряної торбини, викинув його у вікно, і він зник у Темзі. Те саме хотів я зробити і з рештою одежі, але тієї ж миті почув на сходах кроки констеблів, а за кілька хвилин переконався, що в мені не лише не впізнали містера Невіла Сент-Клера, а навіть заарештували як його вбивцю.

Більш мені нема чого додати. Щоб якомога довше зберегти на обличчі грим, я