Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

Тільки-но я увійшов, як до мене кинувся смаглявий малаєць із люлькою та опієм і показав на вільні нари.

— Дякую. Я не для цього прийшов, — мовив я. — Тут є мій друг, містер Айза Вітні, мені треба з ним поговорити.

Збоку хтось заворушився й скрикнув; роздивившися трохи в темряві, я побачив блідого, похмурого, розпатланого Вітні, що вирячився на мене.

— Боже мій, та це ж Ватсон! — сказав він.

Він щойно прочумався від сп’яніння й тремтів усім тілом.

— Котра зараз година, Ватсоне?

— Скоро одинадцята.

— А який сьогодні день?

— П’ятниця, дев’ятнадцяте червня.

— О Боже милий! А я думав, що ще середа. Ні, сьогодні середа. Навіщо вам так лякати людину? — Він закрив обличчя руками й захлипав.

— Кажу вам, що сьогодні п’ятниця, друже. Ваша дружина чекає на вас уже два дні. Посоромилися б!

— Мені справді соромно. Але ви щось плутаєте, Ватсоне, бо я тут лише кілька годин, викурив три-чотири люльки... забув скільки. Та я поїду з вами додому. Я не хочу лякати Кет... бідолашну Кет! Подайте мені руку! У вас є кеб?

— Так, він чекає біля дверей.

— Тоді їдьмо. Але я їм винен. Дізнайтеся, скільки я винен, Ватсоне. Я зовсім розкис. Нічого не можу з собою вдіяти.

Затамувавши подих, щоб не вдихати задушливих випарів отруйного зілля, я пішов вузьким проходом поміж двома рядами курців, шукаючи хазяїна. Проминувши довганя, що сидів біля жаровні, я відчув, що хтось смикнув мене за піджак і прошепотів низьким голосом:

— Пройдіть повз мене, а тоді озирніться.

Ці слова я відчув цілком виразно. Я поглянув убік: їх міг вимовити лише отой дід, але він сидів, як і раніше, нічого довкола себе не помічаючи, худорлявий, зморшкуватий, згорблений під тягарем літ; люлька з опієм стирчала в нього між колін, випавши із знесилених пальців. Я ступив два кроки вперед і озирнувся. Мені знадобилися всі мої зусилля, щоб не скрикнути з подиву. Старий обернувся так, щоб ніхто, крім мене, його не бачив. Спина його раптом випросталася, зморшки зникли, у тьмяних очах з’явився блиск, — біля вогню, сміючись із мого здивування, сидів не хто інший, як Шерлок Холмс. Він тихенько подав мені знак, щоб я наблизився до нього, й знов обернувся до решти курців, миттю перетворившись на немічного діда з обвислою губою.

— Холмсе! — прошепотів я. — Що ви, в біса, робите в цій курильні?

— Тихше, тихше, — відповів він, — у мене чудовий слух. Коли ви зробите мені ласку й випровадите свого очманілого друга, я буду радий трохи з вами побалакати.

— На мене чекає кеб.

— То відправте його самого додому. Можете за нього не боятися, бо він, здається, занадто розкис, щоб потрапити в якусь пригоду. І я радив би вам послати з візником записку своїй дружині, що ви зустріли мене й залишилися зі мною. Якщо ви зачекаєте на вулиці, я за п’ять хвилин вийду до вас.

Важко було відмовляти Шерлокові Холмсу: його прохання завжди були такі виразні й звучали так спокійно і владно. До того ж я відчував, що коли посаджу Вітні в кеб, то обов’язок мій щодо нього буде виконано й мені ніщо вже не завадить узяти участь в одній із тих незвичайних пригод, що були для мого друга буденною справою. За кілька хвилин я написав дружині записку, сплатив рахунок Вітні, провів його до кеба й побачив, як кеб зник у темряві. За мить із курильні вишкандибав згорблений дідуган, і ми з Шерлоком Холмсом пішли вниз вулицею. Два квартали він ішов, не розгинаючи спини й непевно переставляючи ноги. Потім, поспіхом озирнувшись, випростався й вибухнув щирим сміхом.

— Гадаю, Ватсоне, — мовив він, — вам здалося, що на додачу до кокаїну я взявся за опій і взагалі за такі речі, про які ви люб’язно як лікар висловили свої міркування.

— Я справді здивувався, коли побачив вас у тій курильні.

— Не менше, ніж я, побачивши вас.

— Я шукав там друга.

— А я — ворога.

— Ворога?

— Так, ворога або радше здобич. Одне слово, Ватсоне, я нині взявся до прецікавої справи й сподівався дещо довідатися з безладних балачок курців, як робив це раніше. Якби мене впізнали в цій курильні, життя моє не варте було б і шеляга; я вже бував там у своїх справах, і негідник-хазяїн, матрос з Індії, заприсягся, що помститься мені. Позаду цього будинку, біля корабельні Святого Павла, є потаємні двері, які могли б розповісти багато дивовижних історій про те, що проносять через них глупої ночі.

— Як? Невже трупи?

— Так, трупи, Ватсоне. Можна стати багатієм, якщо одержувати по тисячі фунтів за кожного бідолаху, якого згубили в цій курильні. Це найстрашніша пастка на всьому березі Темзи, і я побоююсь, що Невіл Сент-Клер, який потрапив у неї, вже не повернеться додому. Але ми теж влаштуємо пастку. — Він сунув два пальці в рота і різко свиснув; у відповідь здалеку долинув такий самий свист, а потім ми почули торохтіння коліс і тупіт кінських копит.

— То як, Ватсоне, — мовив Холмс, коли з темряви виринула висока двоколка з двома жовтими ліхтарями, що кидали на дорогу два золоті промені світла, — ви поїдете зі мною чи ні?

— Якщо стану вам у пригоді...

— Вірний товариш завжди стане в пригоді, а літописець — тим паче. У моїй кімнаті в «Кедрах» є двоє ліжок.

— У «Кедрах»?

— Еге ж, так зветься садиба містера Сент-Клера. Я перебрався туди, поки веду свої розшуки.

— А де це?

— Недалеко від Лі, в Кенті. Треба проїхати миль із сім.

— Я нічого не розумію.

— Звичайно... Зараз ви довідаєтеся про все. Сідайте... Все гаразд, Джоне, ви нам більше не потрібні. Ось вам півкрони. Чекайте на мене завтра близько одинадцятої. Передайте-но мені віжки... Бувайте!

Він стьобнув коня батогом, і ми помчали нескінченними темними, порожніми вулицями, що ставали все ширшими, аж поки опинилися на великому мості з поруччям, під яким поволі текли каламутні річкові води. Потім знов потяглися понурі вулички з цегляними будинками; їхню тишу порушували лише важкі, розмірені кроки полісменів або пісні й крики пізніх гульвіс. Чорні хмари повільно сунули небом,