Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Між ними нічого немає. Я певна, що немає. Це неможливо. Урсулу цікавлять тільки гроші, тільки гроші мають для неї значення, а у Тоні грошей менше, ніж у Кипріяна. Урсула не захотіла б Тоні. Просто не захотіла.

— О, тут не вгадаєш. Фізична пристрасть може перевищити будь-який розрахунок,— відповів Страйк, уважно спостерігаючи за Елісон.— Так буває. Іншому чоловіку важко про це судити, але Тоні досить привабливий, хіба ні?

Він побачив неприхований біль і лють; Елісон душилася словами:

— Тоні правий: ви всіх використовуєте — берете все, що зможете... Джон здурів — Лула стрибнула сама. Сама! Вона завжди була неврівноважена. Джон такий самий, як мати — схильний до істерик, до вигадок. Лула вживала наркотики, вона була з отаких — некерованих, від яких суцільні проблеми, яким тільки й треба, що чужої уваги. Зіпсута. Розкидалася грошима. Вона могла мати все, що схоче, всіх, кого схоче, але їй усе було мало.

— Я й не знав, що ви були знайомі.

— Я... мені Тоні про неї розповідав.

— Він її не надто любив, так?

— Він просто бачив її наскрізь. Вона була погана. Деякі жінки,— промовила Елісон, і її груди під безформним плащем важко піднімалися й опадали,— погані.

Задуху пабу прорізав холодний протяг — то за тіткою Рошель зачинялися двері. Бристоу і Робін в’яло усміхалися, аж поки двері не зачинилися зовсім, тоді з полегшенням обмінялися поглядами.

Бармен десь зник. Їх тепер лишилося четверо у маленькому пабі. Страйк тільки зараз розчув, що фоном грає балада вісімдесятих: «The Power of Love» у виконанні Дженіфер Раш. Бристоу і Робін підійшли до їхнього столика.

— Я думав, що ви хотіли поговорити з тіткою Рошель? — спитав Бристоу з пригніченим виглядом — ніби вийшло, що він витримав таке випробування невідь-навіщо.

— Не настільки, щоб за нею бігти,— бадьоро відповів Страйк.— Ви можете мені все переповісти.

З виразів облич Робін і Бристоу Страйк бачив, що обом його поведінка здається на диво недбалою. Елісон щось шукала у сумочці, її обличчя не було видно.

Дощ припинився; тротуари були ковзкі, похмуре небо таїло загрозу нової зливи. Жінки мовчки йшли попереду, а Бристоу всерйоз переповідав Страйкові все, що запам’ятав з розмови з тіткою Вініфред. Але Страйк не слухав. Він дивився на спини двох жінок попереду: обидві в чорному, для байдужого спостерігача — однакові, хоч міняй. Він загадав скульптури обабіч Королівської брами: геть несхожі, попри ілюзію для неуважного погляду; самець і самиця, одного й того самого виду, так, але цілком різні.

Коли Робін і Елісон зупинилися біля «БМВ», що, як вирішив Страйк, належить Бристоу, він теж сповільнив крок і перепинив незв’язну розповідь Бристоу про буремні стосунки Рошель з її близькими.

— Джоне, мені треба дещо у вас уточнити.

— Питайте.

— Ви казали, що чули, як ваш дядько заходив до квартири вашої матері вранці напередодні Лулиної смерті?

— Так, чув.

— Ви цілком певні, що чоловік, чий голос ви чули, був Тоні?

— Так, звісно.

— Але ви його не бачили?

— Я...— кроляче обличчя Бристоу раптом набуло здивованого виразу.— Ні, я... я не думаю, що дійсно його бачив. Але чув, як він заходив. Чув його голос із коридору.

— А ви не думаєте, що просто чекали на Тоні, от і вирішили, що то він?

Знову повисла пауза.

Тоді Бристоу мовив уже іншим тоном:

— Ви хочете сказати, що Тоні там не було?

— Просто хочу знати, наскільки ви певні, що він там був.

— Ну... до цієї миті я був цілком певний. Більше ні в кого немає ключів від маминої квартири. Це міг бути тільки Тоні, ніхто інший.

— Отже, ви чули, як хтось заходив до квартири. Чули чоловічий голос. Він говорив з вашою мамою чи з Лулою?

— Е-е...— Бристоу, міркуючи над питанням, закопилив губу, відкривши великі передні зуби.— Я чув, як він зайшов. Гадаю, що чув, як він говорив до Лули...

— А як пішов, теж чули?

— Так. Чув, як він ішов коридором. І як зачинилися Двері.

— Коли Лула з вами прощалася, вона якось згадувала про візит Тоні?

Знову запало мовчання. Бристоу підніс руку до обличчя, пригадуючи.

— Я... вона мене обійняла, і все... Так, гадаю, вона щось казала про Тоні. Чи ні? Чи то я вигадав, що вона говорила про Тоні, бо думав, що... Але якщо це був не дядько, то хто це міг бути?

Страйк чекав. Бристоу втупив погляд у тротуар, міркуючи.

— Але це мусив бути він. Лула цю людину точно бачила і не знайшла її присутність гідною додаткової уваги. Та й хто це міг бути, як не Тоні? Хто ще міг мати ключі?

— Скільки наборів ключів узагалі є?

— Чотири. Три запасні.

— Чимало.

— Ну, у Лули, у Тоні й у мене були ключі. Мама хотіла, щоб ми всі могли вільно приходити й виходити, надто коли захворіла.

— І всі ключі на місці, за ними стежать?

— Так! Гадаю, що так. Гадаю, Лулині ключі повернулися до маминої квартири разом з іншими її речами. Ключі Тоні у нього, мої у мене, а мамині... думаю, вони десь у квартирі.

— Отже, ви не знаєте, щоб котрісь із ключів загубилися?

— Ні.

— І ніхто з вас ключів нікому не позичав?

— Боже мій, та нащо б нам це робити?

— Я не можу забути того, що з Лулиного комп’ютера хтось видалив папку з фотографіями, коли він уже був у квартирі вашої мами. Якщо хтось має зайві ключі...

— Це просто неможливо,— заявив Бристоу.— Це просто... я... чому ви кажете, що Тоні там не було? Він мав бути. Він каже, що бачив мене у двері.

— Ви заходили до офісу, коли поверталися від Лули, так?

— Так.

— Забирали якісь папери?

— Так, просто забіг і взяв. То було швидко.

— Отже, ви зайшли до маминої квартири о котрій?..

— Не пізніше, ніж о дев’ятій.

— А коли прибув чоловік, який приїхав після вас?

— Може... може, десь за півгодини? Я чесно не пам’ятаю. Я не стежив за часом. Але нащо Тоні казати, що він там був, коли його не було?

— Ну, якщо він знав, що ви працюєте вдома, то легко міг сказати, що заходив, але не хотів вас турбувати і просто