Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
У повітрі розливалися пахощі лаймового квіту, але вони не до кінця приховували запахи антисептика та гнилого м’яса — запахи, які нагадали Страйкові шпиталь, де він стільки місяців пролежав безпорадний. Ще одне велике вікно-еркер було трохи відчинене, щоб у кімнату проникали тепле свіже повітря й вереск дітей, які гралися на вулиці. Видно було верхні гілки залитих сонцем дерев.
— Ви детектив?
Її голос був тонкий, надтріснутий, слова — ледве чутні. Страйк, який не знав, чи сказав їй Бристоу правду про його професію, зрадів, що вона в курсі.
— Так, я — Корморан Страйк.
— А де Джон?
— Його затримали в офісі.
— Знову,— пробурмотіла вона, а тоді додала: — Тоні змушує його працювати так тяжко! Це несправедливо.
Вона вдивилася у нього затуманеними очима, а тоді ледь помітним порухом пальця вказала на маленький розписний стілець:
— Та сідайте.
Навколо її вицвілих райдужок виднілися крейдяно-білі лінії. Сівши, Страйк помітив ще дві фотографії у срібних рамках, що стояли на тумбочці. Його ніби ударило електричним струмом, коли він глянув у очі десятилітнього Чарлі Бристоу, який навіки застиг у вісімдесятих — круглолиций, вдягнений у шкільну сорочку з довгим гострим коміром, з великим вузлом на краватці, з трохи задовгим волоссям на потилиці. Він був точно такий самий, як тоді, коли махав на прощання своєму найкращому другові Корморану Страйку, з яким планував знову побачитися після Великодня.
Поруч зі світлиною Чарлі була інша, менша: екзотично вродлива дівчинка з довгими чорними локонами й карими очима, вбрана у темно-синю шкільну форму: Лула Лендрі у віці не старше шістьох років.
— Мері,— не підвищуючи голосу, покликала леді Бристоу, і медсестра негайно прибігла.— Принеси містерові Страйку... каву? Чай? — спитала вона вже у нього, і Страйк ніби перенісся на двадцять п’ять років у минуле, у сонячний сад Чарлі Бристоу, де його елегантна білява мама пропонувала лимонад з льодом.
— Я буду дуже радий каві. Дякую.
— Вибачте, що не готую її вам сама,— сказала леді Бристоу, коли медсестра, тяжко ступаючи, пішла,— але, як ви самі бачите, я нині повністю залежу від доброти чужих людей. Як бідолашна Бланш Дюбуа.
Вона на мить прикрила очі, ніби зосереджуючись на якомусь болісному відчутті всередині. Скільки ж їй дають ліків, подумав Страйк. За гарними манерами вгадувався легкий присмак гіркоти — так само запах лаймового квіту не міг приховати запаху гниття,— і це здалося Страйкові дивним, адже Джон Бристоу більшу частину свого часу танцював навколо неї.
— Чому Джона немає? — знову спитала леді Бристоу, не розплющуючи очей.
— Його затримали в офісі,— повторив Страйк.
— А, так. Так, ви казали.
— Леді Бристоу, я хотів би поставити вам кілька питань, і наперед прошу вибачення, якщо вони здаватимуться надто особистими чи неприємними.
— Коли проходиш через те, через що пройшла я,— тихо відповіла вона,— уже мало що здатне завдати болю. Називайте мене Івет.
— Дякую. Ви не проти, якщо я записуватиму?
— Ні, зовсім не проти,— озвалася вона і з тінню цікавості подивилася, як він дістає записник і ручку.
— Я хотів би почати, якщо ваша ласка, з того, як до вашої родини потрапила Лула. Коли ви її вдочеряли, ви щось знали про її походження?
Леді Бристоу, з безвільними руками на ковдрі, здавалася утіленням безпомічності й пасивності.
— Ні,— відповіла вона.— Я нічого не знала. Можливо, щось знав Алек, та коли й так, він нічого мені не казав.
— Чому ви думаєте, що ваш чоловік міг щось знати?
— Алек завжди вникав у все якнайглибше,— пояснила вона з легкою ностальгійною усмішкою.— Він, знаєте, був дуже успішним бізнесменом.
— Але вам він нічого не розповідав про першу Лулину сім’ю?
— О ні, він би ніколи цього не зробив,— Івет явно вважала подібне припущення дивним.— Розумієте, я хотіла, щоб вона була моя, тільки моя. Якби Алек щось і знав, він постарався б мене захистити. Я б не витримала думки про те, що хтось може прийти і заявити на неї права. Я вже втратила Чарлі й так сильно хотіла доньку... сама думка, що я можу її втратити...
Повернулася медсестра з двома чашками і тарілкою шоколадного печива на таці.
— Одна кава,— бадьоро сказала вона, ставлячи чашку на тумбочку біля Страйка,— і один ромашковий чай.
І знову потупала геть. Леді Бристоу приплющила очі. Зробивши ковток чорної кави, Страйк запитав:
— Але за рік до смерті Лула почала шукати своїх біологічних батьків?
— Саме так,— кивнула леді Бристоу з заплющеними очима.— Мені якраз діагностували рак.
Повисла пауза, за яку Страйк з тихим стукотом опустив чашку, а зі скверу крізь відчинене вікно долинув дитячий сміх.
— Джон і Тоні дуже, дуже на неї сердилися,— сказала леді Бристоу.— Вони вважали, що Лула не повинна шукати свою біологічну матір, коли я так сильно хворію. Коли пухлину виявили, вона вже дуже розрослася. Довелося одразу йти на хіміотерапію. Джон був дуже добрий: возив мене до лікарні й назад, сидів зі мною, коли я найбільше мучилася, і навіть Тоні виявляв увагу, але Лулу цікавило лише одне...— вона зітхнула і розплющила вицвілі очі, шукаючи обличчя Страйка.— Тоні завжди казав, що вона дуже зіпсута. Визнаю, це моя провина. Розумієте, я втратила Чарлі; я просто не могла стриматися з нею.
— Ви не знаєте, чи багато Лула дізналася про свою біологічну родину?
— Ні, боюся, не знаю. Думаю, вона розуміла, що мене це засмучує. Вона небагато мені розповідала. Я знала, що вона знайшла мати, бо там було стільки уваги з боку преси! Вона виявилася точно такою, як казав Тоні. Ніколи навіть не хотіла Лулу. Страшна, страшна жінка,— прошепотіла леді Бристоу.— Але Лула спілкувалася з нею. Мені весь той час робили хіміотерапію. Випало волосся...
Її голос затих. Страйк почувався варваром (як вона, мабуть, і хотіла), коли продовжив розпитувати:
— А що її біологічний батько? Вона не казала, чи дізналася щось про нього?
— Ні,— мляво відповіла леді