Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Джон сьогодні вранці мав зустрітися з виконавцями заповіту Конвея Оутса. Натомість довелося йти Тоні, й той страшенно розлютився.

З її тону можна було виснувати, що в цьому якимось чином винний Страйк — і що йому варто знати, до яких він спричинився бід. Елісон відпила свій портвейн. Її волосся звисало на плечі, келишок у великих руках здавався крихітним. Попри негарну зовнішність, через яку інша жінка трималася б скуто, Елісон була про себе високої думки.

— Ви не вважаєте, що з боку Джона було люб’язно прийти на похорон? — спитав Страйк.

Елісон відповіла нищівним «мгм» і нерозбірливим смішком.

— Були б вони бодай знайомі...

— А чому прийшли ви?

— Тоні попросив.

Страйк помітив, як вона мило соромиться, коли вимовляє ім’я шефа.

— Навіщо?

— Наглянути за Джоном.

— Тоні вважає, що Джону потрібен нагляд?

Вона не відповіла.

— Тоні та Джон спільно вами користуються, я правильно розумію?

— Що? — різко перепитала вона.

Страйк зрадів, що зміг вивести її з рівноваги.

— Ну, вашими послугами? Секретарськими?

— А! О ні. Я працюю на Тоні й Кипріяна. Я — секретар старших партнерів.

— О. Дивно, чого я думав, що ви й Джонова секретарка теж.

— Я працюю на зовсім іншому рівні,— пояснила Елісон.— Джон користується послугами машиністок. Я по роботі з ним не маю справ.

— Але кохання розквітло попри ранги й поверхи?

Страйкове зухвальство Елісон зустріла зверхнім мовчанням. Вона, здається, вважала його людиною не її кола, а спілкування з ним — образливим і недостойним.

Працівник притулку сидів у кутку і ласував сандвічами, явно вбиваючи час до того моменту, коли буде пристойно піти. З убиральні повернулася Робін, і її негайно підманив Бристоу, радий отримати допомогу в герці з тіткою Вініфред.

— І давно ви з Джоном разом? — спитав Страйк.

— Кілька місяців.

— Ви почали зустрічатися до смерті Лули?

— Він запросив мене на побачення незабаром після того,— відповіла вона.

— Мабуть, він був не у найкращому стані?

— Цілковито розбитий.

У тоні Елісон не було співчуття — скоріше зверхність.

— А доти він фліртував з вами, так?

Страйк чекав, що Елісон відмовиться відповідати, але помилився. У її словах непомильно проглядали самовдоволення й гордість, хоч вона й намагалася їх приховати.

— Він піднявся до нас нагору — поговорити з Тоні. Той був зайнятий, тож Джон зайшов до кабінету. Почав говорити про сестру, розчулився. Я дала йому серветки, і врешті-решт він мене запросив на вечерю.

Попри явно слабкі почуття до Бристоу, Елісон, на погляд Страйка, пишалася самим фактом залицянь, сприймала Бристоу як трофей. Цікаво, чи до того, як нагодився Джон Бристоу в розпачі, Елісон узагалі запрошували на вечерю? То було випадкове зіткнення двох людей з нездоровою потребою: я дала йому серветки, він запросив мене на побачення.

Працівник притулку застебнув куртку. Спіймавши погляд Страйка, він помахав на прощання рукою і пішов, так ні до кого і не заговоривши.

— А як великий бос поставився до того, що його секретарка зустрічається з його племінником?

— Моє приватне життя Тоні не стосується,— відповіла вона.

— Слушно,— погодився Страйк.— Утім, чи йому казати про необхідність розділяти справу й задоволення? Адже він спить з дружиною Кипріяна Мея.

На мить обдурена його буденним тоном, Елісон розтулила рота, щоб відповісти; тоді до неї дійшло, і де й ділася вся самовпевненість.

— Це неправда! — обурилася вона, червоніючи.— Хто вам таке сказав? Це брехня. Повна брехня! Неправда. Неправда!

За протестом дорослої жінки Страйк почув налякану дитину.

— Невже? А нащо ж тоді Кипріян Мей відсилав вас до Оксфорда шукати Тоні сьомого січня?

— Тоді... тоді він просто забув віддати Тоні документи на підпис, та й усе.

— І не передав їх факсом чи кур’єром?

— То були важливі документи.

— Елісон,— мовив Страйк, задоволений її стривоженістю,— ми обидва знаємо, що це дурня. Кипріян вирішив, що Тоні втік кудись з Урсулою на той день, так?

— Ні, не вирішив! Не втік!

Біля шинквасу тітка Вініфред вимахувала руками, мов вітряк, а Бристоу і Робін слухали з застиглими усмішками.

— Ви його знайшли в Оксфорді, так?

— Ні, тому що...

— О котрій ви туди приїхали?

— Десь об одинадцятій, але він...

— Кипріян, мабуть, відіслав вас туди, щойно прийшов на роботу, так?

— Підпис був потрібний терміново.

— Але ви не знайшли Тоні ані в готелі, ані на конференції?

— Я його не зустріла,— з лютим відчаєм відповіла Елісон,— бо він повернувся до Лондона, до леді Бристоу.

— A,— кивнув Страйк.— Але хіба не дивно, що він не попередив про повернення ні вас, ні Кипріяна, правда?

— Не дивно,— відповіла Елісон, хоробро намагаючись повернути свою зниклу зверхність.— Він був з нами на зв’язку. Мав при собі мобільний. Це не мало значення.

— Ви дзвонили йому на мобільний?

Вона не відповіла.

— Дзвонили, але ніхто не взяв слухавки?

Мовчки, розлючено вона відпила зі свого келишка.

— От правда, дзвінки від секретарки, коли зайнятий іншою справою, збивають весь настрій.

Страйк гадав, що ця репліка обурить Елісон, і не розчарувався.

— Ви огидний. Абсолютно огидний,— невиразно промовила Елісон; її щоки заливав темний рум’янець святенництва, яке вона силкувалася приховати за зверхністю.

— Ви мешкаєте сама? — спитав Страйк.

— А це тут ще до чого? — здивувалася вона, заскочена зненацька.

— Просто стало цікаво. Отже, вам не здається дивним те, що Тоні заселився на ніч у готель в Оксфорді, наступного ранку поїхав назад до Лондона, а потім повернувся до Оксфорда — якраз вчасно, щоб виселитися з готелю?

— Він повернувся до Оксфорда, щоб потрапити на конференцію у другій половині дня.

— Ой, правда? Ви затрималися і зустріли його там?

— Він там був,— сказала вона, уникаючи прямої відповіді.

— Й у вас є докази?

Елісон мовчала.

— Скажіть,— попросив Страйк,— на вашу думку, Тоні пробув весь день у ліжку з Урсулою Мей — чи мав якийсь конфлікт з племінницею?

Біля шинкваса тітка Вініфред поправляла шапочку і зав’язувала пояс. Вона явно збиралася йти.

Кілька секунд Елісон боролася з собою, а тоді, ніби випускаючи на волю щось, що довго тримала