Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Востаннє, коли ви бачилися, вона нічого не казала про біологічного батька? — знову спитав Страйк.

— О ні,— тихим голосом відповіла леді Бристоу.— Ні. То був, знаєте, не дуже довгий візит. Не встигла приїхати, як сказала мені, що ненадовго. Йшла на зустріч зі своєю подругою К’ярою Портер.

Відчуття, що з леді Бристою вчинили погано, повільно оповивало Страйка, мов хворобливий запах, який витав над нею — затхлий, насичений. Чимось вона нагадувала Рошель: хоч вони й були настільки несхожі, наскільки можуть бути несхожі двоє різних жінок, від обох тхнуло обуренням людей, яким не приділяли уваги, якими гребували.

— Ви пам’ятаєте, про що того дня говорили з Лулою?

— Ох, мені дали стільки знеболювального, самі розумієте. Я мала дуже серйозну операцію. Я мало що пам’ятаю.

— Але пам’ятаєте, що Лула до вас приходила? — спитав Страйк.

— О так,— кивнула вона.— Лула мене збудила, бо я спала.

— Не пригадаєте, про що ви говорили?

— Звісно ж, про мою операцію,— дещо різкувато відповіла леді Бристоу.— А потім — трохи про її старшого брата.

— Про її старшого...

— Чарлі,— жалісно промовила леді Бристоу.— Я розповіла їй про день, коли він загинув. Доти я взагалі не піднімала з нею цю тему. О, то був найжахливіший день у моєму житті.

Страйк легко міг уявити, як вона лежить, сонна, але від того не менш обурена, і силоміць утримує доньку біля себе, розповідаючи про свій біль і про мертвого сина.

— Звідки мені було знати, що я бачу її востаннє? — видихнула леді Бристоу.— Я й гадки не мала, що втрачу і другу дитину.

Її налиті кров’ю очі заповнилися вологою. Леді Бристоу моргнула, і по щоках сповзли дві великі сльози.

— Ви не могли б відчинити оту шухляду,— прошепотіла вона, вказуючи змарнілим пальцем на тумбочку,— і дати мені пігулки?

Страйк висунув шухляду і побачив усередині багато білих коробочок — різних розмірів, з різними етикетками.

— Котрі?..

— Давайте будь-які, вони всі однакові,— відповіла вона.

Страйк дістав одну коробку; на ній чітко було написано «Валіум». У шухляді було досить ліків, щоб десять разів зробити передозування.

— Дістаньте мені, будь ласка, кілька пігулок,— попросила вона.— Я прийму їх з чаєм, якщо він уже достатньо охолов.

Страйк подав їй пігулки і чашку; її руки тремтіли, і йому довелося підтримати блюдце; на думку недоречно спав священик, що дає причастя.

— Дякую,— прошепотіла леді Бристоу, знову влягаючись на подушки, поки він ставив чай на столик, і втупила у нього скорботні очі.

— Джон мені, здається, казав, що ви знали Чарлі?

— Знав,— відповів Страйк.— І ніколи не забував його.

— Ні, звісно ж, не забували. Він був чарівне дитя. Так усі завжди казали. Милий хлопчик, наймиліший з усіх. Дня не минає, щоб я за ним не сумувала.

За вікнами кричали діти й шелестіли дерева, а Страйк подумав: а який вигляд мала ця кімната зимового ранку кілька місяців тому, коли дерева стояли голі, а тут сиділа Лула Лендрі, і її прегарні очі, мабуть, споглядали фотографію Чарлі, поки її сонна від ліків мати розповідала його страшну історію?

— Я доти ніколи не говорила про це з Лулою. Хлопчики поїхали кататися на велосипедах. Ми чули, як закричав Джон і як потім почав лаятися і кричати Тоні...

Ручка Страйка досі не торкнулася паперу. Він дивився на обличчя присмертної, слухаючи її розповідь.

— Алек не дозволив мені дивитися, навіть не підпустив мене до кар’єру. Коли він сказав, що сталося, я зомліла. Я думала, що помру. Я хотіла померти. Я не розуміла, як Бог міг це допустити. Але з часом мені спало на думку, що я це все заслужила,— ніби здалеку мовила леді Бристоу, втупившись у стелю.— Я почала думала, чи не покарання це. Бо я надто їх любила. Ні в чому не могла відмовити. Чарлі, Алеку, Лулі. Я вирішила, що це мало бути покарання, бо інакше це було би просто неймовірно жорстоко, правда? Що я проходжу через це знову, і знову, і знову.

Страйк не мав відповіді. Вона просила про жалість, але він не міг жаліти її так, як вона, можливо, заслуговувала. Вона вмирала, оповита невидимими шатами мучеництва, виставляла перед ним свою безпорадність і пасивність, мов оздоби, і відчував він головно огиду.

— Я так сильно хотіла Лулу,— провадила леді Бристоу,— але не думаю, що вона колись... Вона була чарівна дівчинка. Така гарна. Для тієї дівчинки я була ладна на все. Але вона не любила мене так, як любили Чарлі й Джон. Можливо, було вже надто пізно. Можливо, ми надто пізно її взяли. Джон дуже ревнував, коли її привезли. Він так сумував за Чарлі! Але вони стали близькими друзями. Дуже близькими.

На паперовій шкірі її чола з’явилася крихітна зморшка.

— Тож Тоні помилявся.

— У чому помилявся? — тихо спитав Страйк.

Її пальці над ковдрою смикнулися. Вона ковтнула.

— Тоні вважав, що нам не слід брати Лулу.

— Чому ні? — спитав Страйк.

— Тоні ніколи не любив моїх дітей,— пояснила Івет Бристоу.— Мій брат — дуже жорсткий чоловік. Дуже холодний. Коли загинув Чарлі, він казав страшні речі. Алек його вдарив. То була неправда. Неправда — оте, що сказав Тоні.

Її молочні очі ковзнули по обличчю Страйка, і той ніби побачив проблиск жінки, якою вона колись була: трохи набридлива, трохи дитинна, чарівно залежна, ультра-жіночна істота, яку захищав і балував сер Алек, радий задовольнити кожну її забаганку.

— Що саме казав Тоні?

— Жахливі речі про Джона й Чарлі. Страшні. Я не хочу,— мляво вимовила вона,— навіть повторювати їх. А потім, почувши, що ми вдочеряємо дівчинку, він подзвонив Алеку і сказав, що нам не варто цього робити. Алек так розлютився,— прошепотіла вона.— Заборонив Тоні приходити до нас.

— Ви розповіли про все це Лулі, коли вона приходила того дня? — спитав Страйк.— Про Тоні, про те, що він казав, коли загинув Чарлі й коли ви її вдочеряли?

Вона ніби відчула докір.

— Я не пам’ятаю, що точно їй казала. Я щойно перенесла дуже серйозну операцію. Від ліків хотілося спати. Я тепер не можу