Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
У літаку дорогою з Києва до Парижа Карий замислювався над тим, чому погодився на такий ризик, і не знаходив відповіді. Причина — не в грошах, гроші йому не потрібні. Може, після смерті Антона він хоче, аби його впіймали? Карий криво посміхнувся. І що тоді? Наче за ґратами йому полегшає.
Чоловік прокрутив у голові маршрут до палати Ротка. Він зайде до центрального холу як відвідувач, на одній зі сходових клітин залишить верхній одяг і вижидатиме, доки жертва залишиться в палаті сама. Карий міг би роздобути лікарський халат, але розумів, що це лише приверне до нього зайву увагу, оскільки в медперсоналу HEGP халати специфічного кольору та крою, а тому дібрати аналогічний — знову ж таки, за ненаявності часу й поспіх — було нереальним. Насамкінець він покине будівлю через чорний хід, яким прибиральники виносять сміття. План був дірявий, наче сир, і примітивний, як одноклітинні організми, хоча Карий не здивується, якщо все спрацює. Зазвичай саме такі стрімкі й напівбожевільні задуми найлегше втілити в життя.
Але не зараз. Пізніше. Ближче до вечора.
Піднявши комір шкіряної куртки, Карий роззирнувся, шукаючи яку-небудь харчевню. Він змерз і зголоднів — як завжди перед вбивством.
53
19 лютого 2013, 13:54 (UTC +2) По дорозі до аеропорту Бориспіль, Київ
Спалахнуло зелене світло, і машина, рвонувши з місця, вискочила на Бориспільське шосе. Таксист розганяв автомобіль, зайнявши крайню ліву смугу. Діана переглядала сумку, перевіряючи, чи нічого не залишила вдома. Все на місці; основне — цього разу вона не забула випустити на вулицю Грубодупенка. Котяру чекають кілька холодних днів, та все ж це краще, ніж сидіти голодним у замкненій квартирі.
За вікном пропливали низькі лютневі хмари.
Задеренчав телефон. Таксист скоса зиркнув на пасажирку у дзеркальце заднього вигляду. Діана дістала мобілку і побачила, що телефонує Марсель. Перед тим як відповісти, завагалась, вирішуючи, чи варто розказувати французу про свої відкриття і неув’язки в розшифруванні розмов у кабіні рейсу 1419. Надумала не поспішати. Можливо, що вона щось нафантазувала і, виклавши підозри, виставить себе цілковитою дурепою. Ймовірно, Радислав Ротко легко пояснить усі протиріччя, вмить розвіявши її сумніви.
— Привіт, Марселю.
— Ти не уявляєш, що я тільки-но дізнався! — не привітавшись, випалив чоловік.
— Вау, — зіронізувала Діана, — я теж рада тебе чути.
Марсель Лакруа пропустив повз вуха її шпильку:
— Діано, дані із ЦФПД зникли не внаслідок пошкодження вогнем. У лабораторії ВЕА провели додаткові дослідження і виявили, що температура всередині «чорної скриньки» ледве перевищувала 350 градусів! Це надто мало, щоб знищити дані на картах пам’яті.
— Що? — і без того неспокійна перед польотом, Діана відчула, як пришвидшилось серцебиття.
— Самописець із цифровим фіксатором польотних даних знаходився не у вогні, а біля вогню. Наші специ стверджують, що 350 °С — це однозначно замало, щоб пошкодити плати, бо ЦФПД проектували з розрахунку на значно більші температури.
— Так, я це знаю, але ж тріщина…
— Ти не розумієш: той вогонь, у який через недбалість пожежників потрапив ЦФПД, не міг зіпсувати запис навіть з урахуванням тріщини в корпусі самописця.
— Хочеш сказати, що дані із ЦФПД можна відновити?
— Ні, — розметав її сподівання Марсель. — І отут починається найцікавіше, Діано… Весь самописець намагнічено.
— Що? — перепитала вона.
— Дані із ЦФПД знищено дією надзвичайно потужного магнітного поля.
— Ого… — прошепотіла українка. — Що це означає?
— Поки що лише те, що в певний момент часу після того, як скриньку з ЦФПД витягли з «ААРОНа 44», хтось з умислом чи через чергове недбальство залишив її поряд із надпотужним генератором магнітного поля.
— Наскільки потужним?
— Я, гм, я навіть не знаю, що тобі сказати. У лабораторіях ВЕА немає приладів, які могли б згенерувати таке поле. Щонайменше два-три тесли[91]. Це однозначно вплив ззовні. Сувенірний магніт на холодильнику створює магнітне поле приблизно 5 мілітесла.
Діана не знала, що таке тесла, та в ту хвилину її більше цікавило джерело магнітного поля:
— Ангар?
— Ангар ми вже обшукали. Там немає — і не могло бути — приладів чи механізмів, які є джерелом магнітного поля. Стіл, на якому стояли самописці, ледь-ледь намагнічений, але це, схоже, результат контакту з уже намагніченим ЦФПД.
— Ох, блін, — не стрималась Діана. Кожного дня все перевертається з ніг на голову. — Хто мав доступ до самописців, окрім слідчих і працівників ВЕА?
— Ніхто, — тихо проказав Марсель.
Перед очима Діани постала фотографія із розмитим силуетом на задньому плані:
— А що Пеллерін каже про чоловіка на фотографії?
— Я розмовляв із ним зранку. Пеллерін не знає, хто це такий.
— Як це?! — вибухнула Діана. — Що це за ідіотизм?! Начальник зміни не знає, хто тиняється територією ввіреного йому аеропорту за кілька годин після катастрофи?
— Точніше, він сказав, що не впізнає його… — доказав Марсель.
Упершись лобом у вікно таксі, Діана розсерджено дихала. Зненацька все єство здригнулося від недоброго відчуття. Руки пополотніли, а шлунок стиснувся, наче десь вглибині тіла утворився вакуум. Вона запізнюється… вона НЕ встигне.
Злякавшись, Діана зиркнула на годинник на передній панелі таксі. 14:08. До вильоту ще купа часу, а машина практично доїхала до аеропорту. І все ж… відчуття не зникало. Вона спізнюється, вона страшенно спізнюється.
Куди?
— У тебе все без змін? — долинув з трубки голос Марселя.
— Так. Мчу на таксі до аеропорту.
— Рейс 326? — уточнив француз.
— Ага, все правильно. «British Airways» з Лондона. Прибуваю до аеропорту ім. Шарля
