Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

Я дав собі ще одну дозу войовничості. Вона була більша за максимальну, але в ситуації певної смерті нічого не залишається, крім як ризикувати. Удар у голову, дев’ятий вал люті, я завібрував і кинувся в останню атаку, щоб вирватися з обіймів, а потім знепритомнів. Мозок не витримав навантаження. Темрява, тиша і спокій. Коли розплющив очі, думав, що побачу Мовчуна. Він мав бути першим, із ким би я зустрівся на тому світі. Але поруч сидів Бухгалтер. Ну, так, він теж загинув. І Георгій. «Майонезик» мусив розчавити бойового робота.

— Живий? — спитав Бухгалтер.

Я лише слабко усміхнувся. Питати у мертвого, живий він, чи ні — непоганий жарт.

— Нам знову пощастило, — сказав Бухгалтер. Він був блідий і виснажений. Я побачив небо. Підняв голову й помітив купи посірілого «майонезику». Я був живий?

— Що трапилося?

— Салогуб прийшов вчасно. І вдарив по кремляді. Це ти його викликав?

— Він сам відчув, що необхідна допомога. Він зміг перемогти?

— Так, вони довго билися, але зміг. Сало є сало. Ти як?

— Добре, — сказав я й затремтів. Нога, нога, нога! Біль. Я знову знепритомнів, і це був мій порятунок. Коли наступного разу розплющив очі, був ранок. Співали пташки. Я лежав у кімнаті приватного будинку. Нога боліла, але досить помірно. Побачив поруч Георгія, який заснув над ноутбуком. Поруч двоє чоловіків у військовій формі. Теж куняли. Я подумав, що замало відпочив. Сил бракло. Вирішив іще поспати. Провалився в сон, аж поки мене не почали будити.

— Пане Владюшо, пане Владюшо! — Я з подивом побачив Тетяну Павлівну.

— Вас відпустили?

— Так, мені знову доручено працювати з вами. Зараз у нас буде розмова по скайпу з паном президентом. Ви готові?

— Дайте щось попити, горло пересохло, — попросив я й майже одразу отримав склянку чаю. Радо випив.

— У вас досить сильно пошкоджена ступня. Але лікарі добре попрацювали, мусить загоїтися. Десь із місяць доведеться ходити на милицях.

— Ну, це не найгірше, що могло зі мною статися. А я вже не злочинець номер один, що зі мною збирається говорити президент?

— Ні, не злочинець.

— І що сталося?

— Нам вдалося переконати Першого, що ви дієте на користь України, а спроби вас звинуватити походять із Росії.

— Сподіваюся, Чеснакова арештували? Він явно працював на Кремль!

— Пане Владюшо, зосередимося на важливіших речах.

— Це дуже важливі речі. Треба визначити всіх тих, хто виступав проти мене, і, як мінімум, позбавити їх посад! — наполягав я, але мене не послухали.

Розмова з президентом була коротка. Він сказав, що влада готова підтримувати мене, але для цього я мушу стати контрольованішим і передбачуванішим. Я намагався пояснити, що неконтрольованість — чи не єдиний козир, завдяки якому я поки ще живий і борюся, але президент вимагав більше дисципліни. Тоді я спитав про корпорацію «S. S. А.». Я наполягав, що її треба знищити, бо вона веде власну гру і її інтереси зовсім не збігаються з інтересами держави. Президент сказав, що корпорація зробила правильні висновки й зараз дуже допомагає країні вистояти у боротьбі. Він повідомив, що моє прохання щодо Білої вбивці виконають. Її не будуть розшукувати ані держава, ані корпорація, яка готова забути про колишні образи заради спільної перемоги над ворогом. Я сказав, що не вірю корпорації, президент наполягав, що ми мусимо об’єднатися, інакше кремлядь нам не здолати. Я говорив, але мене не чули. Раніше б я обурився й послав усіх разом із президентом. Але зараз я був не в тому стані, щоб воювати ще й з державною машиною. Тим паче, я хотів врятувати Білу вбивцю. Погодився на президентські умови й нагадав про важливість виконання обіцянки. Президент обіцяв. Після цього я попросив кілька днів відпочинку. Я справді дуже заслаб і не міг діяти. Президент погодився і запевнив, що моє нинішнє місце перебування зберігається в таємниці, тут мене не знайдуть, я можу спокійно відпочивати й набиратися сил.

Я подумав, що в мене є максимум один день. Кремлядь шукала мене, щоб убити й потім знищити Україну. Я наказав Бухгалтеру тримати зброю напоготові, поїв і влігся спати. Мені потрібен відпочинок. Набратися хоча б трохи сил. Я спав і бачив Білу вбивцю. Думаю, я усміхався уві сні.

(Більше про підкорені та клоновані корпорацією Суми можна прочитати в романі «Дар», а також у книзі «Івченко об'єднує Україну». Про Чувіндаків читайте у романі «Ніч на восьме березня» та у книжці «Фальшивий обранець», а також в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).

Розділ 16

Погані дні

Я прокинувся від болю в нозі. Попросив знеболювального. Мені сказали, що вже вкололи. Я попросив більше. Мені сказали, що доза й так велика, а більше не можна, бо звикну й матиму проблеми. Аж два лікарі мене в цьому переконували. Я ледь втримався, щоб не послати їх, бо нога боліла дуже сильно, але розумів, що коли був у бойовому роботі, колов забагато знеболювального і треба було зупинитися. Покликав Бухгалтера. Той швиденько прийшов у супроводі якогось офіцера. Обидва були в бронежилетах, із автоматами й повною розкладкою гранат та набоїв.

— Добрий день, я полковник Міхно, очолюю вашу охорону. — Офіцер подав руку, я потиснув.

— Де я?

— Санаторій неподалік Києва, точно місце сказати не можу, бо й сам не знаю. Нас привезли сюди вночі.

— По мене скоро прийдуть.

— Пане Владюшо, не турбуйтеся, тут досвідчена охорона. Сотня добре озброєних бійців. У кожного за плечима війна.

— Що більше охорони, то швидше нас знайдуть.

— Ми дамо бій. Тут неподалік частина Нацгвардії, вона допоможе, якщо буде потрібно.

— Штурм буде швидкий, ніяка допомога не встигне.

— Пане Владюшо, сотню озброєних людей із великим воєнним досвідом неможливо швидко прибрати. Пан Бухгалтер усе бачив на власні очі.

— Охорона на високому рівні, — кивнув Бухгалтер. — Вогневі точки укріплені й замасковані, два ешелони оборони, взяти санаторій буде досить важко.

— Що ж, добре, — кивнув я і подивився на Міхна. — Але скажіть своїм людям, щоб були напоготові.

— Вони вже напоготові, за це не хвилюйтеся. Я бачив, як ви зупинили «спартачів», був вражений. Дозвольте вам потиснути руку.

— Ще мене цікавить персонал, — сказав я. — Медпрацівники, їдальня, їх можуть спробувати використати і вдарити через них.

— Усі вони живуть тут, за територію не випускаємо. Рідним повідомлено про мобілізацію. Телефони забрано, інтернету тут немає.

— Добре, — кивнув