Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Так, заспокоїлися.

— Добре, тоді я перший. — Підвівся з піднятими руками. Побачив задоволене обличчя Полковника. Здається, він був щасливий, що схопив мене.

Нас швиденько обшукали й потягли до гвинтокрилів. Надягли на ручники. Ще браслети від старих не познімали, а тут уже й нові. І чорні мішки на голову, щоб не бачили, куди летимо. Я подумки заміряв час аби зрозуміти, як далеко нас вестимуть. Боявся, щоб не до Росії. Свідчень про співпрацю корпорації «S. S. А.» з кремляддю в мене не було, але я знав, що корпорація любить заробляти, а за мою голову зараз могли заплатити дуже добре. Та летіли ми недовго. Десь за півгодини вже приземлилися. Крізь мішки на головах нічого не видно, я тупав ногами, відчував бетон, переступив через поріг, дерев’яна підлога, потім ліфт, ми поїхали кудись під землю. Там хлопців залишили, а мене повели далі.

— Ось він, — доповів Полковник.

— Зніміть мішок! — наказав хтось. Мішок зняли. Я роззирнувся. Велика офісна кімната зі столом і кількома стільцям. Навпроти мене сидів якийсь чоловік у дорогому костюмі. Поруч із ним троє інших. Усі років до сорока, засмаглі, доглянуті, усміхалися білими зубами. — Ви знаєте, хто я? — спитав чоловік.

— Мабуть, головний тут.

— Я — голова правління корпорації «S. S. А.» — Едуард Леонідович Воронцов.

— Я думав, у вас Богославський головний.

— Борис Семенович очолює Наглядову раду.

— І що вам від мене треба?

— Вийди на Білу вбивцю.

— Що?

Аж образився. Вся Україна шукала мене, кремляді аж казилися, так я їм був потрібний, а ці товариші мною нехтували.

— Вийди на Білу вбивцю. Нам треба знати, як знайти її.

— Ви їбанулися? Війна триває! Україна під загрозою і…

— Владюшо, для чого ця балаканина? Нам потрібна Біла вбивця, бо вона заважає нашій корпорації розвиватися. У вас із нею є зв’язки…

— Які зв’язки? Біла вбивця завжди працює сама! У неї немає зв’язків ні з ким!

— Вона двічі допомагала вам. Робила це абсолютно безкоштовно, бо грошей ви не платили, їх у вас немає. А ви вимагали виключити Білу вбивцю зі списку злочинців, що перебувають у розшуку. Якщо це не зв’язки, то що?

— Якби я і знав хоч щось, я б вам не сказав. Але я не знаю.

— А як щодо ваших товаришів? — спитав Воронцов. У кімнаті почали згасати лампи, стало видно екран. На ньому Бухгалтер та Георгій. Роздягнені й прив’язані до дощок. — Вмикайте. — наказав Воронцов. Загули двигуни й запрацювали циркулярки. Дошки з моїми бійцями почали підсувати до гострих дисків, що зі свистом набирали швидкість. — Пане Владюшо, я так розумію, ці люди вам не чужі. Від вас залежатиме, залишаться вони в комплектному стані, чи їм доведеться чекати Страшного суду, щоб об’єднати всі частки грішного тіла.

— Довбограй. — Я сплюнув на підлогу.

— Якщо ви намагаєтеся мене роздратувати й перевести увагу на себе, то це ви дарма.

— Якби я хотів роздратувати вас, я б плюнув вам у око.

— Ну, це ще треба вміти, — посміхнувся він зверхньо. Він дивився на мене, наче на лайно! Хоча що він бачив у цьому житті, цей напомаджений тюхтій, який не бачив жодного чудовиська, але вважав себе королем світу?!

— Уміти? — перепитав я. — Та будь ласка.

І плюнув. І влучив. Смачно так, прямо в око. Цей покидьок аж смикнувся, ледь не гепнувся з крісла.

— Серветки! Серветки! — заверещав він, переляканий. Бідолашка — так злякатися звичайної слини. А що б він робив, якби відчув на своїм обличчі слиз жаб-смоктух, яких чорні чаклуни одягають на голови своїм жертвам?

Йому принесли серветки, мене охоронці збили з ніг, трохи побили, але так, більше для годиться.

— Потвора! Козел! Сука! Ти за все заплатиш! — Воронцов витер око й кинувся мене бити. Бідося не знав, що бити ніжкою в дорогих черевичках на тонкій підошві боляче перш за все для того, хто б’є. Вдарив мене в бік і засичав. Я зареготав. Він знову кинувся до мене, але його відтягнули. — І цю тварюку туди! На циркулярку! Там він усе розповість!

Мене потягли. Я зрадів, що нічого не знав і точно не видам Білу вбивцю. Ну, а те, що мене могли розпиляти, — просто неприємна дрібниця. Спустилися сходами. В коридорі я почув ревіння двигунів. Ага, ось і дві циркулярки. Мене поклали на дошку, прив’язали й почали підсувати до диска, що грізно виблискував наточеними зубцями, які зливалися в один суцільний ніж.

— Давай! — почувся голос Воронцова в динаміках. І мене посунули. — Ногою його під диск! Коли проріжемо п’ятку, він все розповість! Уперед!

Я б дуже хотів думати, що це просте лякання. Що мене хочуть узяти на арапа. Але про це чогось зовсім не думалося. Дошка піді мною завібрувала, циркулярка завила, жадібно вгризлася в деревину. Через кілька сантиметрів буде моя нога. Я знав, що цього не зупинити. Я міг кричати, просити про порятунок, лаятися, але це нічого б не змінило. Я став уявляти Білу вбивцю. Я загину заради неї. Досить непоганий фінал життя з усіх можливих. Біла вбивце, я кохаю тебе, я…

Заверещав. Спочатку не від болю, а тому, що відчув, як диск шматує кросівок. А потім уже й від болю. Моя п’ятка! Знепритомнів. На мене вилили багато холодної води, я закрутив головою й тут-таки закричав. Крик — один із хороших методів боротьби з болем. Я не думав, що сталося з моєю ногою. Нічого доброго.

— Закрийте йому рота! — наказав Воронцов. У рот запхали кляп, кричати я вже не міг, тільки стогнав. — Ну, ти нічого не згадав? Слухай, вона ж тобі навіть не дала, та Біла вбивця. Поїхала хер знає куди, жила з якимось селюком. То чого ти через неї мусиш ставати інвалідом? Думаєш, вона дізнається про твій подвиг? Не дізнається. А навіть якби й дізналася, думаєш, побігла б до тебе, одноногого? Та ти їй і задарма не потрібен!

Воронцов зареготав.

— Ну то що, відкривати тобі рот чи ще трохи попиляти? Ти ж розумієш, я не відступлю. Розпиляю одну ногу, потім візьмуся за другу. Потім таз твій буду пиляти. Рано чи пізно ти скажеш, але краще рано, я не дуже люблю криваві картини. Пригадав, як вийти на Білу вбивцю?

Я кивнув.

— Точно? Чи хочеш мене обдурити?

Я знову кивнув.

— Заберіть кляп, — наказав Воронцов. — Я слухаю тебе.

— Вона помститься за мене. Україну буде знищено, ви втечете, а Біла вбивця помститься за мене! — заволав я, бо терпіти біль було неможливо.

— Ах ти ж мерзотнику! — гримнув Воронцов. —