Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Він справді не знає! Біла вбивця не виходила на нас! — закричав Георгій. І загула циркулярка. Я заплющив очі й стиснув зубами кляп. Передчуття трохи забивало поточний біль. Треба було прийняти бій, а не здаватися. Дурень — думав, що їм потрібен я, а корпорація полювала за Білою вбивцею.

Дошка затремтіла. Її почала кусати пила.

— Тривога! — заволало в динаміках.

— Що там таке? — закричав Воронцов. Я встиг здивуватися — невже знову врятуюся? — пила знову почала різати мене, я смикнувся і знепритомнів.

Пам’ятаю, мене кудись тягли. Ноші, сходи, крики, звуки пострілів, паніка. Коридор, потім територія, схожа на якийсь завод. Потім кинули. Я застогнав і знепритомнів. Мене плескали по щоках. Я побачив Бухгалтера зі шприцом.

— Я вколов тобі знеболювальне, мусить бути легше.

— Що діється?

— Хтось напав на завод корпорації, де нас тримали. Охоронці повтікали. Ми з Гришею пішли тебе шукати. Він побіг нагору. Там був бій, зараз стихає. Здається, охоронці втекли. Хто б міг напасти? Уряд?

— Корпорація «S. S. А.» зрослася з українською владою, наче гриб із поваленим деревом. Це кремлядь напала, — прохрипів я. Нога боліла, але стерпно. І від такого болю краще було відволіктися. — Є ліхтарик?

— Є. — Бухгалтер був із автоматом — мабуть, зміг «позичити» в охоронців.

— Присвіти.

Він увімкнув ліхтар, ми озирнулися. Були у великому ангарі, майже вщерть заставленому стелажами. Під стіною стояли темні фігури, вкутані брезентом. Я придивився до них і зареготав.

— Що? — спитав Бухгалтер.

— Тягни туди, — я вказав на одну з фігур.

— Що то? — спитав Бухгалтер, підняв мене й відніс, куди я просив.

— Розрізай брезент.

Бухгалтер став розрізати. Мені подобалося, що він не запитує зайвого, діє швидко й рішуче.

— Бльо! — зойкнув він. — Що це ще таке?

Він роздивлявся те, що ховалося під брезентом.

— Бойові роботи. — Мені роздивлятися було непотрібно.

— Звідки?

— У корпорації «S. S. А.» вистачає таємниць.

— Слухай, але це роботи з майбутнього! — закричав Бухгалтер.

— То ти там справді був?

— Так, був. Мене викрали. Вони думали, що я Обранець. Швидше за все, так і було. Вони використали мене, щоб переламати хід війни з Чувіндаками. А коли ми почали перемагати, мене повернули сюди, забравши майже всі суперздібності — крім пальця, який я використовував, коли ми вбивали «головосіка».

— Ти воював на бойових роботах?

— Я воював проти бойових роботів, які були на озброєнні у Чувіндаків, наших ворогів.

— Що ж, тоді доведеться повоювати мені.

— Владюшо, ти ж поранений!

— Не аж так, щоб не дати раду з керуванням!

— Але де корпорація їх узяла?

— Контрабандисти є усюди. У майбутньому також. Хтось спокусився пропозицією корпорації.

— Але що вона могла запропонувати? — спитав Бухгалтер.

— Думаю, підшлункові залози. Дуже багато людських підшлункових залоз. Цей товар дуже цінують у майбутньому.

— Але де узяти підшлункові залози? Вони ж на деревах не ростуть!

— Корпорація десь узяла. Кажуть, у неї цілі людоферми в Сумах.

— Ми були у Сумах і нічого такого не бачили! — нагадав Бухгалтер.

— Ми були в нових Сумах, які корпорація відбудувала за сорок кілометрів від старих, що перейшли до її володіння. Кажу ж, у корпорації багато таємниць.

— Але звідки ти знаєш про майбутнє, Владюшо?

— Ну, а як би я міг вивчати Чувіндаків, якби не знав про майбутнє? Чувіндаки — дуже цікаві чудовиська. Підсади мене до робота. Треба запустити його серце.

— Серце? У цих роботів є серце?

— Невеличкий реактор, що працює на гравітонах. Посади мене он туди. — Я показав на ослінчик, вмонтований у металеве тіло робота.

— Чому корпорація їх не використовувала?

— Бо в них не було пілотів. Техніку купили, а воювати не було кому. Якби вони знали, що я можу воювати, викрали б мене значно раніше, але я не хвалився цими здібностями. Так, спробуємо. — Я потягнув до себе панель управління.

— Ти певен, що зможеш опанувати цю штуку? Вона дуже небезпечна в бою, — тихо сказав Бухгалтер. Він був спокійний, це мені в ньому подобалося.

— Я знаю. Все буде добре.

В ангар забіг Григорій. Помітив світло ліхтаря. Здивовано роздивлявся мене і робота.

— Що це таке?

— Бойовий робот. Зараз побачиш. Що там нагорі?

— Там пиздець, — тихо сказав він. І я побачив переляк в його очах.

— Багато?

— Ми оточені! Бійців корпорації частково знищено, деякі втекли. Ми залишилися тут самі. Проти всіх тих чудовиськ! — закричав він істеричним голосом.

— Без паніки, Георгію.

Я продовжував тиснути на клавіші панелі управління. Робот не подавав ознак життя.

— Треба щось робити, — сказав Георгій. — Там ціле військо!

— Ми робимо.

— Треба спробувати сховатися!

— Вони знайдуть нас, де б ми не сховалися. Зараз одна надія на цього хлопця. — Я вказав великим пальцем на бойового робота у мене за спиною. Він залишався нерухомим.

— Що там? — спитав Бухгалтер і подивився вгору.

— Там жах, — тихо відповів Георгій. У роботі щось ледь чутно загуділо. Це був добрий знак.

— Що робити нам? — спитав Бухгалтер.

— На спині робота є десантне відділення. Займайте там місця. Якщо ми врятуємося, то всі разом. А як ні, то ні.

— Може, мені спробувати опанувати ще одного?

— Це неможливо зробити на ходу, для цього потрібен досвід.

— Ти сам воював на цих роботах?

— Ні, але я читав інструкцію з експлуатації і пройшов із десяток рівнів на стимуляторі. Взагалі іншої надії, крім як на робота, в нас немає, — нагадав я. Робот загув сильніше. — По місцях, хлопці!

Вони полізли за спину, де були місця для вантажу чи пасажирів. Я зручно всівся на ослінчику. Нога почала боліти сильніше, знеболювальне припиняло діяти, але я знав, що у всіх бойових роботів є аптечка. Сподівався скористатися нею. З робота вискочили ремені, які обплутали тіло. На голову впав шолом із забралом, яке насунулося на очі, підключившись до них і забезпечивши огляд на 360 градусів. Я ще міг і режим перегляду обирати: звичайний, нічного бачення, інфрачервоний та багато інших. Ремені обплели мої руки. До рук приєдналася купа датчиків, які реагували на рухи. Окремі датчики на пальцях, які тепер набували неабиякої потуги. Ремені на ногах. Я моргнув, викликав меню медичної допомоги. Обрав знеболювальне. Одразу забув про біль. Я знову був сильний і здоровий.

— Ну що там? — почув я голос Бухгалтера за спиною.

— Все добре, за хвилину почнемо.

Подивився на потужність. Вона поступово збільшувалася, але ще не досягла мінімально необхідного розміру.

Проскакував стелю. Сорок сантиметрів залізобетону з низьким вмістом цементу. Мабуть, украли, коли будували. Підняв праву руку і вибрав електромагнітний імпульс семивідсоткової потужності. Різкий рух кулаком — і в бетонному куполі пробито