Вершник без голови - Рід Томас Майн

[515]

Його порятунок далі, за лісом, це — кордон. На нього й покладає Колхаун усі свої надії.

Власне, там проходять два кордони. Один з них розділяє дві нації, що звуться цивілізованими. Між ними укладено угоду, за якою вони мають передавати одна одній злочинців-утікачів. Та навіть криваві вбивці можуть уникнути правосуддя,— і часто таки уникають,— спритно переходячи сюди й туди і раз у раз змінюючи місце мешкання та підданство.

Але Колхауна такий шлях не вабить. Хоч як недбало виконується та угода між Техасом і Мексикою, проте вона існує, і він боїться ризикувати. Та й недарма, коли зважити, який тяжкий злочин лежить на його сумлінні.

Отож відставний капітан мчить до Ріо-Гранде не з метою переправитись на той бік, у Мексику. Він має на оці другий кордон — той, за яким кочують дикі команчі, ці вигнанці прерій, що дихають люттю проти кожного білого, але не піднімуть руки на того, хто сам пролив кров ненависної їм білої людини. Вбивця сподівається, що в індіанському вігвамі його не просто прихистять, але й повітають, а там, може, дадуть нагоду й відзначитись у нових кривавих ділах.

Отак усе розваживши, Колхаун і не втрачає надії на порятунок, яка бере в ньому гору над розпачем; і хоч він поки що нібито жене до Ріо-Гранде, але має намір, заїхавши в зарості, непомітно повернути в бік Льяно-Естакадо. Його не страшать ні небезпеки тієї грізної пустелі, ані будь-які інші, що, можливо, чигають на нього далі. Всі вони ніщо проти тієї загрози, яка позаду.

Може, згодом відставний капітан і пошкодує за всіма тяжкими втратами, на які прирік себе своїм злочином,— за багатством, за друзями, становищем у суспільстві, за благами цивілізації,— а головне, за тією жінкою, яку він так жагуче кохав і якої, можливо, більше ніколи не побачить. Але зараз він не має часу думати навіть про неї. Цій ницій людині життя дорожче за кохання. А Колхаун хоче вірити, що попереду в нього життя, тимчасом як позаду — це він знає напевне — тільки смерть, яка оце чимдуж женеться за ним слідом.

Убивця мчить щодуху, витискаючи із свого мексиканського мустанга, прудкого, як добрий арабський скакун, усе, на що той здатен. [516]

Кінь давно вже мав би стомитися. Того дня він пробіг більш як двадцять миль і майже всі — чвалом. Але ніяких ознак утоми в нього не видно. Як і всі мустанги, він може так само швидко подолати півсотні миль, а як треба — то й сотню.

Яке щастя для Колхауна, що він помінявся конем з молодою мексиканкою! Ця думка неабияк тішить його. Коли б не той обмін, він стояв би тепер у похмурому затінку великого дуба перед невблаганним суддею та дванадцятьма присяжними, і розлючений натовп вимагав би засудити його до страти.

Та ця лиха доля йому начебто вже не загрожує. Колхаун гадає, що небезпека минула. Він озирається й бачить своїх переслідувачів — вони далеко позаду. Потім дивиться вперед — там, за смарагдовою зеленню прерії, бовваніє темна смуга лісу. Колхаун уже не сумнівається, що встигне дістатися туди й врятуватись.

Невже кривавому злочинцеві пощастить уникнути кари? Невже сили небесні не втрутяться, дадуть йому втекти?

Розділ XCVII ГОНИТВА ЗА ВБИВЦЕЮ

Невже кривавому злочинцеві пощастить уникнути кари? Невже сили небесні не втрутяться, дадуть йому втекти?

Ці питання хвилюють усіх, хто лишився під великим дубом. І кожен відповідає на них так, як велить йому почуття справедливості: ні, злочинцеві не уникнути кари; йому не дадуть утекти.

Та поки що в цих відповідях більше бажаного, ніж дійсного. Вони видаються дуже сумнівними, коли люди бачать, як Колхаун, женучи шаленим чвалом, швидко віддаляється; тоді звучать трохи певніше — навздогін йому рушає Зеб Стамп; потім ще певніше — до гонитви пристає вже не менш як півсотні вершників, військових і цивільних.

Аж ось уже ні в кого не лишається й найменшого сумніву: переслідувати злочинця вирушав ще один вершник. І хоч той від'їздить останній, люди вірять, Що він випередить усіх,— адже це не хто інший, як [517] Моріс-мустангер на своєму прудконогому гнідому, про котрого знають тепер в усій околиці.

На одностайну вимогу присутніх мустангера звільнено з-під варти, і він одразу ж кидається до коня, на якому ще недавно їздив вершник без голови. Але то його, мустангерів, кінь, і це всім відомо.

Гнідий упізнав господаря і з радісним іржанням біжить йому назустріч. Хоч розлука була й довга, проте гаяти час на вітання не можна. У відповідь з уст мустангера злітає лиш одне слово, а наступної миті він уже сидить у сідлі, тримаючи в руках поводи. Тоді озирається й, звертаючись до тих, що стоять поруч, просить позичити ласо. Нарешті хтось кидає йому скручену кільцями мотузку, і він рушає.

Усі проводжають його очима. Тепер уже ніхто не сумнівається в тому, як скінчиться гонитва. Загальне побажання стає певністю. Ні, злочинцеві не минути кари — його схоплять і знову приставлять перед очі суду, якому він зовсім недавно так охоче давав свої облудні свідчення!

І схопити його повинен той, кого він підло обмовив і мало не прирік на смерть.

Навіть суворих "регуляторів", що не дуже вірять у втручання сил небесних, до душі проймає такий хвилюючий поворот правосуддя.

Щиро зворушені, всі дивляться, як Моріс Джеральд на своєму гнідому коні щодуху мчить прерією.

Коли мустангер від'їжджає, в затінку великого дуба відбувається ніким не помічена сценка. Непомічена не тому, що її не видно,— просто всі обличчя звернені на прерію, всі очі стежать за гонитвою.

Тим часом одна людина хоча й дивиться туди ж таки, але погляд її різниться від інших. Це вродлива дівчина, що напружено спостерігає все з-за завісок каріоли, і в очах її відбиваються не такі почуття, як у решти глядачів.

Не проста цікавість хвилює їй груди й перехоплює віддих. Коли вона дивиться на мустангера, в її ще й досі сумних очах засвічується радість. Та ось погляд її перебігав на переслідуваного — і вони сповнюються жалем, а з напіврозтулених уст дівчини злітають слова молитви:

— Господи, зглянься на провинного! [518]

Сідаючи на коня, а потім добуваючи ласо, Моріс Джеральд втрачає якусь хвилину і рушає останній. Вибравшись з натовпу, який розбрівся тепер по всьому плацу, він бачить, що інші переслідувачі від'їхали далеченько і навіть до останнього з них уже кількасот ярдів. Та це мустангера не бентежить. Він знає, який прудкий його кінь, і певен, що не довго тягтиметься позаду.

І гнідий не зраджує сподівань господаря.. Певно, радий з того, що позбувся нарешті нерухомого й незбагненно моторошного вершника, спонукуваний живим доторком господаревих колін, благородний кінь немов летить над зеленою прерією гінким скоком, показуючи, що він так само дужий і ноги його пружні, як і раніш.

Незабаром мустангер наздоганяє останнього вершника, випереджає його, тоді другого, третього —. аж поки опиняється попереду всіх. Він неухильно мчить далі й далі, через узгірки, через видолинки, по м'якій траві й гострій ріні, і зрештою ті, що лишились позаду, гублять його з очей, як давно вже згубили сірого мустанга з його вершником.

Лише один з переслідувачів і досі бачить попереду Моріса Джеральда. Той вершник їде на такій убогій старій конячині, що аж дивитися шкода. Але біжить вона неймовірно прудко, та це й не диво, бо вершник поганяє її не острогами, а час від часу штрикає в крижі вістрям мисливського ножа.

То Зеб Стамп жене свою "худобину" в такий незвичайний і жорстокий спосіб. А проте, старій кобилі все одно несила змагатися з чудовим конем мустангера. Та Зеб на це й не сподівається — він прагне тільки не спустити Моріса з очей, і поки що це йому вдається.

І ще один вершник бачить, як гнідий мустанг невпинно мчить прерією. Але цей може дивитися на нього лише через плече, бо то сам утікач.

Саме тоді, коли Колхаун уже ладен повірити, що врятувався, він озирається й помічає ззаду гнідого мустанга, а на ньому, замість примарної неживої постаті,— іншого вершника, добре знайомого й для нього ще страшнішого. Відставний каштан упізнає Мо-ріса-мустангера — того, кого він так затято намагався приректи, та й мало не прирік на ганебну смерть.

І ось мустангер мчить за ним як невблаганний месник, і Колхаун розуміє, що тепер порятунку нема. Він [519] міг би втекти від будь-якого переслідувача, але від Моріса Джеральда не втече!

Холодний дрож перебігає всім тілом утікача, йому здається, що на двобій з ним стала сама доля, тож опиратися марно.

У розпачі Колхаун попускає поводи й забуває про остроги — він більше не вірить, що швидкість врятує його. Хоч він мчить і далі, та вже просто машинально, майже несвідомо. Душу його сповнює жах перед страхітливою смертю — не менш страхітливою від думки про те, що він на неї заслужив.

Раптом утікач бачить попереду, вже зовсім близько, лісові хащі, і в ньому знов оживає надія. Він знов поганяє свого знеможеного коня, і той через силу несе його до заростів.

Аж ось і знайома прогалина. Колхаун в'їжджає на неї і жене вперед ще з півмилі. Далі дорога круто повертає. Там, за поворотом, можна заїхати в хащу й сховатись від переслідувача.

Він знає це місце надто добре. Колись йому там уже не пощастило. Невже не пощастить і тепер?

Колхауна охоплює лихе передчуття, і він ураз втрачає рішучість. Позаду чути тупотіння гнідого коня, який уже мало не наступає йому на п'яти, а потім і голос мустангера: той наказує втікачеві спинитися.

Пізно вже повертати, пізно ховатися в хащі — і Колхаун, скрикнувши, зупиняє коня. В тому скрику бринить розпач і безсила лють, він скидається на зойк загнаного в глухий кут ягуара. Майже воднораз утікач зводить руку. Зблискує спалах, з'являється хмарка диму й лунає виляск револьверного пострілу.

Але куля, продзижчавши в повітрі, летить повз ціль. А з того боку чується ніби свист, як ото від каменя з пращі, і щось мов довга тонка змія, розкручуючись, злітає вгору.

Колхаун не бачить нічого за пороховим димом, а та змія летить просто до нього. І він не встигає ні вистрілити вдруге, ні навіть ухилитись від зашморгу. Мотузка обвиває йому плечі, і він чує страшний поклик: "Здавайся, вбивце!" — а тоді бачить, як гнідий кінь повертає назад, і наступної миті його самого немовби зіштовхують з високого помосту.

Потім Колхаун уже більш нічого не чує, не бачить і не відчуває.