Вершник без голови - Рід Томас Майн
Мені здавалося, це неважко буде зробити, якщо покласти його впоперек позад сідла й прив'язати до луки.
Я привів на те місце свого коня і вже збирався завдати на нього тіло, коли раптом побачив ще одного коня. То був кінь, на якому приїхав Генрі Пойндекстер. Він спокійно пасся неподалік, так наче нічого не сталося. Поводи тяглися по траві, і я легко підхопив їх. Куди важче було змусити коня стояти спокійно, особливо коли я привів його туди, де лежав убитий. Затиснувши поводи в зубах, я завдав тіло на коня і сяк-так примостив поперек сідла. Але тіло зсувалося то сюди, то туди, бо вже заклякло й не згиналось, і я ніяк не міг його закріпити. Та й кінь, відчувши той страшний вантаж, почав ще дужче сахатися, і після кількох марних спроб я зрозумів, що нічого в мене не вийде.
Я вже ладен був відмовитись від свого наміру, та раптом згадав про ще один спосіб, який міг би стати в добрій пригоді. Десь я читав про південноамериканських пастухів-гаучо таке: коли хтось із них помирає чи гине від лихої пригоди на далекому пасовищі в пампі(78), товариші відвозять його додому, всадовивши верхи, наче живого, й прив'язавши до сідла. От я й подумав: а чом мені не вчинити так само з тілом Генрі Пойн-декстера?
Спершу я спробував посадити вбитого на його коня. Але сідлб виявилося не досить глибоким, та й кінь ніяк не заспокоювався, і в мене знов нічого не вийшло. Лишалась тільки одна можливість одвезти тіло додому: помінятися кіньми. Я знав, що мій мустанг не опиратиметься, а крім того, й моє глибоке мексиканське сідло було придатніше на таке діло. І справді, за якусь хвилю я всадовив убитого рівно, у природній позі. Те, що тіло заклякло, тепер тільки допомогло мені: негнучкі ноги добре вдержували його верхи, і коли я засунув їх у стремена й туго затяг у свої гетри, прикріплені до сідла, вже нічого було боятися, що воно впаде. Та для певності я відрізав від ласо мотузок, оперезав ним тіло й прив'язав один кінець до передньої луки сідла, а
(78) Пампа — південноамериканська субтропічна рівнина з переважно трав'янистою рослинністю.
[500] другий — до задньої. Тоді взяв ще один мотузок і зв'язав ним стремена під черевом коня, щоб ноги не хилиталися під час їзди.
Тепер лишалося тільки якось прилаштувати голову, бо її теж треба було забрати. Я підняв її з землі і спробував зняти капелюха, але він не подався — голова так розпухла, що сомбреро наче приросло до неї. Упевнившись, що голова не випаде, я перепустив ремінець крізь пряжку капелюха і прив'язав його до луки сідла. Після цього можна було й рушати.
Я сів на коня вбитого юнака, гукнув на свого мустанга, щоб біг слідом,— він до цього звичний,— і ми поїхали в напрямі селища. Та не минуло й п'яти хвилин, як мене вибило з сідла, і далі я вже нічого не пам'ятаю. Коли б не це, я не стояв би тепер тут перед вами, у кожному разі — в такій прикрій ролі.
— Вас вибило з сідла? — здивовано запитує суддя.— Як же це сталося?
— Чисто випадково, а точніше — з моєї власної необережності. Сівши на чужого коня, я не завдав собі клопоту взяти в руки поводи. На своєму коні я звик обходитися без них, бо завжди підганяв його тільки голосом і коліньми. Отож не подумав навіть, що може статися така пригода.
Тільки-но ми рушили, як кінь піді мною раптом чогось злякався й сахнувся вбік, а тоді погнав шаленим чвалом. Я сказав "чогось", але насправді добре знав, чого він злякався. Повернувши голову, він побачив ззаду, на спині другого коня, оту страхітливу постать, що за ясного світла,— а на той час уже зійшло сонце,— могла перелякати не тільки його, а й кого завгодно.
Я схаменувся й хотів ухопити поводи, але не встиг до них дотягтися, як кінь уже мчав щодуху. Спершу це не дуже стривожило мене, та, власне, зовсім не стривожило. Я гадав, що ось-ось візьму поводи і легко спиню коня. Але виявилося, що взяти їх не так просто. Вони зсунулися вперед, майже до самих вух коня, і щоб дістати їх, мені треба було налягти коневі на шию.
Силкуючись ухопити поводи, я не дивився, куди несе мене кінь. І тільки коли щось гостре дряпнуло мене по щоці, помітив, що він звернув з відкритої дороги і скаче крізь зарості. А далі я вже не мав часу не те що роззиратися довкола, а й пробувати дістати поводи. Я ледве встигав ухилятися від гілля акацій — від тих колючих лап, що ніби заповзялися вхопити мене й [501]стягти з сідла. І все-таки я прихитрявся якось обминати їх, хоч був уже добре подряпаний.
Одначе знайшлася така перепона, якої я не зміг обминути. То була гілляка великого дерева, що про-стяглась поперек стежки, та ще й зовсім низько, десь на рівні моїх грудей. І якраз під ту мить мій кінь знов чогось злякався і, сахнувшись убік, промчав просто під нею.
Куди він поскакав після того, я вже не берусь казати. Гадаю, ви всі знаєте це краще за мене. А я можу сказати тільки про себе: що залишився лежати під тим деревом із забитою головою і болісно розпухлим коліном,— але дізнався я про це десь годин аж за дві, не менше.
Коли я прийшов до тями, то побачив, що сонце вже високо на небі, а в повітрі наді мною кружляє велика зграя грифів. З того, куди вони витягали шиї, я зрозумів, яка здобич їх принадила. Ті бридкі птахи, а також дедалі нестерпніша спрага спонукали мене піти геть звідти. Але, звівшись на ноги, я виявив, що не можу йти. Та яке там іти — я ледве-ледве стояв.
Залишатися на місці означало напевне загинути, принаймні так мені тоді здавалося. Ця думка змусила мене напружити всі сили, щоб дістатися до води. Я знав, що недалеко має бути струмок, і де поповзом, а де спираючись на грубий саморобний костур, таки добувся до нього.
Втамувавши спрагу, я відчув полегкість і невдовзі по тому заснув. А коли прокинувся, то побачив навколо себе койотів. їх було щось із півсотні, і хоч спочатку, знаючи, які то полохливі тварюки, я не злякався, дуже скоро мені довелося змінити свою думку про них.
Вони бачили, що я знесилений, і це додало їм сміливості напасти на мене. І трохи згодом вони таки напали — враз усією зграєю, кидаючись один поперед одного. А я не мав ніякої зброї, крім ножа,— та й то щастя, що він лишився при мені. Коли б я не мав і його, ті тварюки роздерли б мене на шматки і зжерли. А з ножем у руках я міг відбиватись і, коли мені щастило добре вдарити, навіть поранити декотрих із них на смерть. Так я вбив їх, гадаю, щонайменше п'ять чи шість.
І все ж таки та сутичка мало не коштувала мені життя. Я втратив багато крові й зовсім знемігся. Ще трохи — і хижаки здолали б мене, але все вирішив [502] несподіваний щасливий випадок. Та мені хочеться думати, що то був не випадок, а воля самого провидіння,
Молодий ірландець змовкає і звертає очі до неба. Якусь хвилину він стоїть, немовби полинувши думкою кудись далеко.
Урочиста тиша навколо свідчить про те, що й глядачі шанують таке щире почуття. Здається, воно зворушило навіть найзашкарубліші душі.
— Мене врятував мій вірний чотириногий товариш, собака Тара,— розповідає далі підсудний.— Він блукав околицею і, мабуть, шукав мене, хоч я чув і інше пояснення його втечі з дому, якого не стану переказувати, щоб не затримувати вашої уваги. Так чи так, а собака знайшов мене, і нагодився саме вчасно. Коли він з'явився, койоти кинулись урозтіч і я був врятований із страшної небезпеки,— можна сказати, з пазурів смерті.
Після того я знову заснув чи, може, знепритомнів, не знаю. А коли отямився, то вже зміг обміркувати своє становище. Я знав, що собака напевне прибіг від моєї хатини, яка була десь за кілька миль. Його ще напередодні забрав туди з селища мій слуга Фелім. Та й сам Фелім мав бути вдома, і я надумав послати йому звістку про себе, яку міг однести собака. Я написав кілька слів на візитній картці, що випадково виявилась у мене в кишені. Хоч мій слуга неписьменний, я сподівався, що він упізнає мою картку і знайде когось, хто зможе прочитати йому написане, тим більше, що писав я кров'ю.
Загорнувши картку в клаптик оленячої шкіри, щоб було надійніше, я прив'язав той пакуночок Тарі на шию. Але собака не хотів залишати мене, і я насилу прогнав його від себе. Нарешті він побіг геть,— як я сподівався, додому. І справді, чотириногий листоноша таки приніс мою записку Фелімові, але дізнався я про це тільки вчора.
Невдовзі по тому, як собака залишив мене, я знову заснув, а прокинувшись, побачив неподалік нового ворога, куди страшнішого за койотів. То був ягуар. Але чи довго тривала та сутичка і як вона закінчилася, я сказати не можу. Нехай вам розповість про неї мій хоробрий рятівник Зеб Стамп. Сподіваюся, він скоро повернеться й пояснить і це, і ще багато чого, так само незрозумілого мені, як і вам. А я після того вже нічого не пам'ятаю, крім химерних привидь та болісних кош— [503] марів, що лише зряди-годи змінювалися втішними, просто-таки неземними видіннями. Тільки позавчора я прийшов до тями й дізнався, що мене кинуто до в'язниці й звинувачено в убивстві... Панове присяжні, я сказав усе.
"Якщо це й неправда, то добре придумано" (79),— міркують собі й суддя, і присяжні, й глядачі, вислухавши розповідь підсудного,— може, й не достоту цими ж таки крилатими словами, проте маючи на думці всі як один те саме.
Багато хто вважає почуте зізнання цілком правдивим і навіть думки не припускає, що то вигадка. Надто нехитра й доладна вся ця історія, щоб її можна було вигадати, та ще й людині, чия свідомість ще день чи два тому була потьмарена гарячкою. Годі й повірити, що підсудний висмоктав її з пальця. Так вважає більшість людей, що слухали його. І хоч яка проста була розповідь молодого ірландця, проте вона переконала людей у його безневинності куди краще, ніж це могли б зробити найкрасномовніші докази оборонця.
Та поки що це тільки власна версія підсудного. Потрібні ще інші свідчення, які б підтвердили його непричетність до злочину.
Де ж свідок, від якого так багато залежатиме? Де Зеб Стами?
Кількасот пар очей нетерпляче вдивляються у прерію. Кількасот душ палають бажанням скоріш побачити старого мисливця — з Кассієм Колхауном чи без нього, з вершником без голови чи без нього. Останній уже перестав бути незбагненною загадкою — тепер усі знають, що то звичайне собі людське тіло.
Марно було б запевняти цих людей, що воно не могло зберегтися так довго.
