Українська література » Зарубіжна література » Вершник без голови - Рід Томас Майн

Вершник без голови - Рід Томас Майн

Читаємо онлайн Вершник без голови - Рід Томас Майн

З кожним поворотом вершник без голови начебто все більш віддаляється, і ось уже, нарешті, не чути й тупотіння його коня.

— Ах ти ж клята почвара! — з лютою досадою вигукує Колхаун.— Знову втече! Та воно б і начхати, коли б оце за ним гнався тільки я. Але ж цього разу я не сам. Позад мене той старий диявол. Коли я в'їжджав у зарості, він був менш як за триста ярдів... Невже не можна збити його з дороги? Та ні, він надто добре бачить сліди... А втім, клянуся Богом, таки можи а!..

З цими словами відставний капітан напинає поводи й, повернувши коня боком, оглядається на стежку, якою щойно проїхав. Він роздивляється її так, наче виміркував певний план і тепер шукає підхожого місця. Водчас руки його з гарячковим поспіхом налаштовують карабін. Та весь його вигляд виказує нерішучість, ніби він ще не зважився остаточно. [489]

І зрештою, трохи подумавши, Колхаун змінює свій намір,

— Ні, не можна! — бурмоче він.— За ним їдуть інші. Може, й хтось із них тямить у слідах. Вони ж напевне знайдуть труп. Та й постріл почують. Ні, ні, це не годиться.

Він стоїть ще якусь хвилю, наслухаючи. Ні попереду, ні позаду не чути й звуку, тільки вгорі шурхотять крила грифів. Дивна річ — ті хижі птахи кружляють над ним!

— Еге ж, він уже, мабуть, зовсім близько... От же клятий неталан, що за старим тягнуться й інші! Коли б не вони, була б чудова нагода спекатися цього шпига. Та ще й так просто!

Ні, не так просто, як ви собі гадаєте, Кассію Колхау-не. І якби птахи, що ширяють над вами, вміли говорити, то, може, сказали б вам про це: вони ж бачать, як наближається Зеб Стамп — так, що годі й думати заскочити його зненацька. Тим-то його і не чути.

— Ото було б добре, якби він збився зі сліду! — міркує Колхаун, знов повертаючи коня на стежку.-'Та в кожному разі мені треба слідкувати далі, поки зможу, а то ще, гляди, комусь із тих дурнів таки поведеться. Але ж і я йолоп — згаяв тут стільки часу! Як я тепер не покваплюся, той старий пес наздожене мене, ч і тоді мені не вистрілити, хоч би й випала нагода. Хай йому чорт, це було б найгірше!

І, вдаривши острогами свого сірого мустанга, відставний капітан рушає далі так швидко, як тільки може на звивистій стежці між дерев. Та, проїхавши ярдів двісті, він знову спиняється, і на обличчі його проступає подив і радість: попереду, кроків за двадцять від себе, він бачить вершника без голови!

Той уже не скаче вперед, а стоїть між низьких чагарів, що ледве сягають верхівками його сідла. Голова його коня нахилена: він начебто скубе стручки акації. Принаймні так здається Колхаунові на перший погляд.

Відставний капітан швидко прикладає до плеча карабін, але так само швидко опускає його. Кінь, у якого він намірився був вистрілити, вже не стоїть спокійно і не скубе стручки. Тепер він судомно сіпає головою, майже схованою в кущах.

Колхаун здогадується, що кінь зачепився: поводи, перекинуті через луку сідла, заплутались між гіллям. [490]

— Нарешті попався! Хвалити Бога!

Насилу стримуючи переможний крик, Колхаун мчить туди. Він би й закричав, але боїться, щоб його не почули ті, хто їде позаду.

Ще мить — і він уже поруч вершника без голови, поруч тієї таємничої прояви, яку так довго і вперто переслідував.

Розділ ХСІІ ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ

Колхаун хапає коня за вуздечку.

Кінь опирається, але марно. Голову його міцно тримають поводи, що зачепилися за кущ, і він тільки вистрибує задніми ногами по колу.

Вершник на ньому ні на що не зважає і навіть не пробує врятуватися від нападу. Він мовчки й незворушно сидить у сідлі, полишивши коня й далі крутитися навколо куща.

Та кінь опирається не довго і зрештою дає спинити себе. З уст Колхауна злітає радісний вигук. Але його уриває настирлива думка: адже він ще не здійснив свого наміру до кінця.

Що ж то за намір?

Про це знає тільки він сам, і з того, як він сторожко озирається навкруги, можна зрозуміти, що він не хотів би втаємничувати в цю справу нікого.

Пильно роздивившись по навколишній хащі, він ще якусь хвилину наслухає, а тоді береться до діла.

Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.

Рука з ножем уже занесена. Здається, ніщо не може відвернути удару...

І все-таки удар спинено. Його спиняє вигук із-за дерев, а в наступну мить з'являється й той, хто гукав. Це Зеб Стамп верхи на своїй кобилі.

— Облиште цю гру! — наказує він і швидко простує до Колхауна крізь низький чагарник.— Облиште, хай вам чорт! [491]

— Яку гру? — розгублено озивається відставний капітан, крадькома ховаючи ніж у піхви.— Що за дурниці ви верзете? Ця тварюка зачепилася за кущ. Я боявся, щоб вона знов не втекла, й хотів перерізати їй горлянку... для певності.

— А, он воно що... Ну, як на мене, то різати горлянку ні до чого. Навіть і для певності можна обійтися без крові. Ви ж мали на думці горлянку коня, так я зрозумів?

— Та звісно, що коня.

— Атож. Бо вершникові хтось уже зробив таке — якщо це людина. А ви як гадаєте, містере Кол-хауне?

— Хай йому чорт, не знаю, що й думати. Я ще не встиг подивитися на нього. Оце тільки-но сюди під'їхав... Сили небесні! — вигукує Колхаун, прикидаючись страшенно враженим.— Та це ж таки людина!.. І вона мертва!

— Що мертва, то мертва. Та й де б їй бути живій без голови на плечах. Під покривалом же голови немає, га?

— Ні... Здається, ні. А хіба може бути?..

— А ви підніміть трохи, побачимо.

— Я не хотів би до нього торкатись. Такий він з біса страшний...

— Побий мене грім, хвилину тому ви його начебто не боялися. Що це на вас раптом напало?

— Н-ну...— затинається Колхаун.— Я дуже розпалився, женучись за ним...И!>ув лютий на цю бісову тварюку й хотів покласти край її вибрикам...

— Ет, хай так,— уриває його мову Зеб.— Ось зараз я сам погляну... Еге-е ж,— провадить він, під'їжджаючи ближче й роздивляючись на ту дивну постать.— Еге-е ж, ваша правда, це тіло людини. Мертве й геть заклякле... Слухайте! — вигукує він, піднявши край серапе.— Та це ж той, чийого вбивцю сьогодні судять! Ваш двоюрідний брат, молодий Пойндекстер. Це він, Богом присягаюся!

— Здається, справді він... О небо, це таки він!

— Боже правий! — веде далі Зеб, нібито дуже здивований цим відкриттям.— Ну й загадкова ж історія! Та, як на мене, нам нема чого тут довго розмірковувати. Найкраще буде одвезти його до селища, просто отак як він є, в сідлі. Тримається він начебто міцно. Та й коня цього я знаю і гадаю, що він піде з моєю худобиною без довгих умовлянь... Ану, старенька, нагадай йому про [492] себе. Ну, нуК. Хіба ти не впізнаєш свого давнього знайомого? Хоч воно й не дивно: йому, бідоласі, останнім часом добряче перепало. Мабуть, і Забув уже, коли його чистили...

Мисливець говорить, а тим часом його кобила і гнідий мустанг, на якому сидить мертвий вершник, торкаються одне одного мордами й приязно форкають.

— А що я казав! — вигукує Зеб, виплутуючи з куща поводи гнідого.— В парі з моєю кобилицею він любісінько потягнеться туди, куди й ми. Отож зовсім зайве різати йому горлянку, щоб він не втік... Ну що ж, містере Колхауне,— провадить він, крадькома позирнувши на відставного капітана, щоб побачити, яке враження справили його слова,— чи не думаєте ви, що нам слід зараз же й їхати? Мабуть, суд ще триває, а коли так, то, може, й ми будемо там потрібні. Здається мені, оце в нас тепер такий свідок, що зможе враз прояснити всю справу, і мустангера або повісять, або ж виправдають — скидається більше на друге... То ви готові їхати назад?

— Ну звісно. Ви ж самі кажете, що лишатися тут далі немає сенсу.

Зеб рушає перший, ведучи поряд упокореного гнідого мустанга. Той не опирається, а навпаки, начебто радий товариству.

Колхаун їде позаду — повільно і як добре придивитися, то видимо знехотя. На крутому повороті, де стежка огинає купу дерев, він спиняє коня і, здається, міркує, чи їхати йому далі, чи погнати назад. На обличчі в нього відбивається внутрішнє сум'яття.

Зеб Стамп, не чуючи позад себе тупоту копит, розуміє, що його супутник зупинився. Він притримує свою кобилу, повертається і допитливо дивиться на відставного капітана. Побачивши його збуджене обличчя, мисливець одразу здогадується, в чому річ. Не кажучи й слова, він знімає з плеча свою довгу рушницю й кладе її на згин лівої руки, так щоб першої-ліпшої миті взяти напоготів.

Отак він і сидить у сідлі, втупивши очі у відставного капітана.

Старий мисливець мовчить, та слова й не потрібні. Цілком досить і того жесту. Він виразно промовляє: Ану спробуй поверни!" [493]

Колхаун удає, ніби нічого того не помітив, але добре все розумів і мовчки рушає далі. Та тепер йому вже не вільно їхати позаду. В старого мисливця виникла цілком певна підозра, і хоч він її не виказує, проте знаходить привід пропустити свого супутника вперед, а тому лишається тільки скоритися.

Так вони поволі посуваються крізь зарості.

Ось вони вже наближаються до відкритої прерії.

Нарешті їхнім очам відкривається неосяжний обрій.

Здається, Колхаун бачить щось у тій далині, і його знов бере страх. Він знову напинає поводи й замислюється.

Перед ним страшний вибір: чи то втекти назад у хащу й сховатися там від людських очей — чи то відчайдушно піти назустріч чорній бурі, що ось-ось зніметься навколо нього. Зараз він ладен віддати все, що має, і все, що ще сподівається здобути, навіть Луїзу Пойндекстер,— аби тільки спекатись ненависного Зеба Стампа й хвилин на десять лишитися наодинці з вершником без голови.

Але це неможливо. Той клятий нишшрка, що подався за ним аж ген у хащу, тепер невблаганніший, ніж будь-коли. Хоч як це неймовірно, але відчувається, що він вважає його, Колхауна, справжнім полоненим і при першій же спробі втекти вліпить йому кулю в спину.

Та як подумати, то що може Зеб Стамп сказати чи вдіяти? Навряд чи він знає щось про речовий доказ,, який так тривожить Колхауна. І, зрештою, може, нічого й не випливе на світ... Але щось він таки підозрює, той старий чорт. Ну то й що? Нехай бояться підозри ті, хто не має друзів, а відставний каштан Кассій Колхаун не з таких. Аби тільки не знайшли отого доказу, а решта все пусте.

Відгуки про книгу Вершник без голови - Рід Томас Майн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: