Вершник без голови - Рід Томас Майн
Кінці його спереду й ззаду прив'язано до високих лук сідла. Ця оперізка втримує тіло верхи. Таким самим мотузком, перепущеним під черевом коня, мов попруга, зв'язано стремена.
Усе так, як казав підсудний,— нема тільки голови.
Де ж голова?
Ніхто не наважується запитати про це. Дослухаю— [510] чись до слів Зеба Стампа, всі пильно розглядають труп. На ньому видно дві дірочки від куль: одна трохи вище над серцем, друга — на грудях над животом. До цієї другої рани й звернені всі погляди: навколо неї на м'якій тканині розпливлася кривава пляма, тепер уже зовсім висохла. Коло верхньої дірочки крові немає. Це просто кругла темна цятка в блузі, завбільшки з горошину, майже непомітна здаля.
— Оце,— мовить Зеб Стамп, показуючи на неї,— нічогісінько не важить. То я сам стрельнув, я вам про це казав. Бачите, крові тут нема, а це означає, що куля влучила уже в мерця. А от друга — то зовсім інша річ. Оцим пострілом його і вбито, і коли я в біса не помиляюсь, то саме тут ви зможете знайти шматочок свинцю, що заподіяв смерть. Треба розрізати й пошукати.
І ця пропозиція не викликає ні в кого заперечень. Навпаки, сам суддя велить зробити так, як каже Зеб Стамп.
Мотузки розв'язано, гетри розстебнуто, і тіло знімають з сідла. Ті, хто це робить, відчувають, яке воно тверде й заклякле, бо руки та ноги зовсім не згинаються, немов скам'яніли. Але вага свідчить про інше: тіло просто всохло і стало навряд чи важче за мумію.
Убитого обережно вкладають на траву. Сем Менлі та кілька його помічників мовчки схиляються над тілом. За настановою судді Сем робить надріз навколо рани — там, де запеклася кров. Потім розтинає тіло між ребрами, так щоб дістатися до легень.
Те, що шукали, знаходять у лівій легені. Вістря мисливського ножа натрапляє на щось тверде, схоже на свинцеву кулю. Це вона і є.
Кулю виймають, стирають з неї кров і віддають присяжним. Хоч вона й утратила форму, пройшовши крізь гвинтову нарізь ствола, а потім і вдарившись У ребро вбитого, проте на ній і досі неважко розрізнити витиснений півмісяць і дві літери "К".
О, які то промовисті ініціали! Не один з тих, що дивляться на них тепер, пам'ятає, як уперше почув про Цю позначку на кулях. Вони можуть посвідчити, хто хвалився нею, коли зайшла суперечка за вбитого ягуара.
А самому тому хвалькові тепер хоч лікті собі гризи. Але де ж він? [511]
Люди вже запитують про те одне одного.
— Як ви це тлумачите, містере Стампе? — запитує свідка оборонець.
— Та що ж тут тлумачити,— відказує той.— Усе ясно, як Божий день. Кожному дурневі зрозуміло, що саме ця куля вбила молодого Пойндекстера.
— А хто, по-вашому, стріляв?
— Та й це так само ясно. Коли людина підписує листа, то годі помилитися, від кого той лист. І хоч тут ми бачимо тільки перші літери, але й цього досить — вони промовляють самі за себе.
— А от я нічого такого в цьому не вбачаю,— втручається прокурор.— Справді, куля позначена, на ній ви-тиснено літери, але вони можуть мати відношення до однієї відомої всім особи, а можуть і не мати. Та припустімо навіть, що це її ініціали і її куля. Хіба це щось доводить? А скільки разів бувало, що вбивство вчиняли краденою зброєю! Це ж досить поширений злочинний виверт, звичайна річ. Хто може сказати, чи не маємо ми справу з чимось подібним?.. До того ж,— провадить далі той поборник справедливості,— які мотиви до вбивства могли бути в особи, на котру тут кинуто тінь підозри? Я не називаю її ім'я, але кожен знає, чиї це ініціали. Гадаю, і сама та особа не стане цього заперечувати. Але все воно нічого не' доводить, бо інших доказів, що давали б змогу якось пов'язати її ім'я з цим злочином, немає.
— Так-таки й немає? — запитує Зеб Стамп, що нетерпляче дожидав, поки прокурор скінчить свою промову.— А що ви скажете про оце?..— Він дістає із торбинки з кресалом зім'ятий, обпалений по краях і почорнілий від пороху клаптик паперу.— Я знайшов його недалеко від місця злочину,— пояснює мисливець, віддаючи папірця присяжним.— Він зачепився за колючку акації, вилетівши з дула рушниці. Тієї самої рушниці, з якої вилетіла й ця куля. Як я розумію, це шмат конверта, вжитий замість пижа. На ньому надписано ім'я, і цікава річ — це ім'я точнісінько збігається з літерами на кулі. Нехай присяжні самі його прочитають.
Старшина присяжних бере той клаптик паперу, розправляє його і голосно читає:
— "Капітанові Кассію Колхауну"! [512]
Розділ XCVI УТІК!
Ці слова вражають суд, мов удар грому. І майже водночас розлягається багатоголосий крик натовпу.
У тому крику звучить уже не подив, а зовсім інші почуття. В ньому — і виправдання обвинуваченому, і суворий присуд справжньому злочинцеві, що досі був одним з найзапекліших обвинувачів.
Свідчення Зеба Стампа не просто збудили підозру проти відставного капітана. Вони підтвердили думку, що зродилася раніше й міцніла в міру того, як розкривалися все нові й нові обставини, аж поки стала загальним переконанням: Моріс Джеральд не винен, і не його слід судити за вбивство Генрі Пойндекстера.
Так само всі переконані, що судити треба Колхауна. Той обгорілий клаптик паперу став останньою ланкою в ланцюгу доказів, і хоч це доказ непрямий, а мотив убивства лишається незбагненною загадкою, проте навряд чи хоч один з присутніх має тепер сумнів щодо того, хто вчинив цей чорний злочин:
Якусь хвилину присяжні йо черзі розглядають уривок конверта, а тоді слово знов надається свідкові, бо він, як видно, ще не все сказав.
Зеб Стамп розповідає про підозру, що спонукала його поїхати шукати "знаків" у прерії; про те, як Колхаун вистрілив з-за дерев у вершника без голови, а потім погнав за ним; про обмін кіньми після тієї невдалої гонитви. А насамкінець — і про те, що сталося вже сьогодні в заростях, де спіймано вершника без голови; цю сцену свідок змальовує і розтлумачує присяжним особливо докладно.
Закінчивши свою розповідь, він якийсь час стоїть мовчки, ніби чекає від суду запитань.
Та на нього вже ніхто й не дивиться. Він розповів усе, а як і ні, то доказів однаково задосить, щоб кожен міг зробити свої висновки. Глядачі нетерпеливляться й навіть не хочуть ждати, поки суд обміркує Зебові свідчення. Всі бачили, як правосуддя мало не пошилося в дурні,— та й вони разом з ним,— і тенер, відчуваючи докори сумління й жадаючи справедливої помсти, голосно вимагають повороту справи.
Звідусіль лунають вигуки, звернені до суду: [513]
— Відпустіть ірландця, він не винен! Досить свідчень! Усе й так зрозуміло! Звільніть його!
Чути з натовпу й інші, не менш рішучі вимоги:
— Схопити Кассія Колхауна й судити його! Це він вчинив убивство! Тому й обмовляв мустангера! Якщо він не винен, то нехай це доведе! Суд має бути чесний, але судити його треба! Ну ж бо, суддя, ми чекаємо вашого слова! Звеліть поставити Колхауна перед судом! Ви судили невинного. Хай його місце займе злочинець!
Спочатку це вигукують лише поодинокі голоси, та невдовзі до них приєднується весь натовп.
Суддя не може не вдовольнити такої невідступної вимоги, і, всупереч усталеній процедурі, Кассія Колхауна викликають до судового столу.
Оповісник тричі вигукує його ім'я, але марно. Всі шукають Колхауна очима.
Та тільки Зеб Стамп дивиться куди слід.
Раптом усі бачать, як мисливець зривається з місця, де щойно давав свідчення, й біжить до своєї старої кобили,— вона так і стоїть поряд з гнідим конем, з якого вже знято його страшного вершника. Дивуючи всіх своєю моторністю, Зеб миттю опиняється в сідлі й жене конячину з-під дерева.
І тієї ж таки миті всі помічають ще одного чоловіка, що вислизнув з натовпу й пробирається поміж кіньми, припнутими до частоколу край прерії. Він скрадається, так щоб його не помітили, проте посувається швидко і вочевидь до якоїсь певної мети.
— То він! Колхаун! — вигукує хтось, упізнавши відставного каштана.
— Хоче втекти! — озивається ще один голос.
— За ним! — суворо наказує суддя.— За ним, і поверніть його назад!
Повторювати цей наказ немає потреби: за першим же словом десятки чоловіків разом кидаються до своїх коней.
Та Колхаун уже дістався до сірого мустанга, що стоїть скраю. Це той самий кінь, на якому він недавно гнався за вершником без голови. Мустанг так і стоїть осідланий та загнузданий.
Відставний каштан чув збуджений гомін під деревом, а потім і вигуки з натовпу, й зрозумів, що його побачили. Уже не скрадаючись, він швидко підбігає до коня [51]4
Й стрибає в сідло, а тоді, кинувши лютий погляд назад, щодуху мчить у прерію.
І ось уже з півсотні вершників мчать слідом за ним, до краю збуджені напутніми словами:
— Привезіть його живого чи мертвого!
Здається, ці знаменні слова мовив майор.
Та, зрештою, не так важливо, хто їх мовив. Переслідувачам не треба офіційного наказу — їх жене вперед ненависть до ницого злочинця й жаль за вбитим юнаком, якого всі щиро шанували. Отож кожен чимдуж поганяв коня, неначе має помститися за рідного брата й прагне сам стати знаряддям правосуддя.
Ніколи ще життя відставного капітана не було в такій небезпеці: ні на кривавому полі бою в околицях озера Буена-Віста, ні в барі Обердоффера, коли він лежав на притрушеній піском підлозі й револьвер мустангера торкався його скроні.
Колхаун і сам це знає — тим-то й жене так відчайдушно, лише час від часу з люттю озираючись назад.
Але розпачу в його погляді не видно. Відставний капітан ще володіє собою, хоч, здавалося б, бачачи за спиною стількох переслідувачів і чуючи їхні гнівні вигуки, мав би занепасти духом.
Ні, він ще не втрачав надії.
Він знає, що під ним прудкий кінь, а попереду ліс. Щоправда, до лісу добрий десяток миль. Та що таке десять миль? Його кінь скаче із швидкістю двадцять миль на годину, отже, за якихось півгодини він домчить свого вершника до заростей.
Чи не ця думка додає Колхаунові снаги?
Та ні, навряд. Серед його переслідувачів кілька тямущих слідопитів на чолі з самим Зебом Стампом — від таких ні в якій хащі не сховаєшся!
Ні, в хащі йому нема порятунку, і відставний каштан це добре знає.
Чому ж він не впадає в розпач і не скоряється вже начебто неминучій долі? Чи то просто тваринний інстинкт спонукає його до безглуздої, марної спроби врятуватися втечею?
Аж ніяк. Убивця Генрі Пойндекстера не втратив глузду. Намагаючись утекти від правосуддя, яке тепер для нього найстрашніше, він не покладається на такі непевні речі, як швидкість його прудконогого коня чи можливість сховатися в хащі.
