Пертська красуня - Скотт Вальтер

Розмовляла вона, однак, лагідно, хоч і здавалася глибоко вбитою горем. Дівчата розповіли герцогині все, що знали про долю її легковірного й за-блуканого чоловіка. Вона, як видно, була вдячна Катаріні й співачці за спробу врятувати, незважаючи на небезпеку, Ротсея від його жахливої долі. Герцогиня запропонувала дівчатам помолитися з нею^ а як настала обідня пора, простягла руку для поцілунку й відпустила їх поїсти, запевнивши обох, а надто Катаріну, що всіляко про них подбає — і не тільки, мовляв, вона сама, а й її батько, граф Дуглас. І поки вона жива, додала герцогиня, дівчата будуть як за кам'яною стіною.

Катаріна з Луїзою вийшли від овдовілої принцеси, і їх запросили пообідати з її дуеньями та придворними дамами. Всі вони були в глибокій скорботі, однак поводилися дуже манірно, і від цього веселе серце француженки проймав холод, а куди стримані-ша Катаріна почувала себе пригнічено. Отож подруги,— а ми маємо право тепер називати їх так,— були раді позбутися товариства цих паній, суціль потомственних дворянок, коли ті* вважаючи негідним себе довго сидіти за одним столом із дочкою городянина та мандрівною співачкою, охоче відпустили їх погуляти біля монастиря.

З одного боку до монастирської стіни підступав невеликий сад із кущами та фруктовими деревами. Він тягся до самого урвища, від якого його відокремлювала тільки кам'яна огорожка,— така низенька, що око легко могло зміряти глибину провалля й помилуватися бурхливим потоком — він вирував, пінився й клекотав унизу, перекочуючись через підводні скелі.

Пертська Красуня та її подруга неквапом ішли стежкою вздовж цієї огорожки, задивляючись на романтичний краєвид і міркуючи про те, яка тут буде чарівна краса, коли вже недалеке літо одягне дерева в листя. Дівчата довго ступали мовчки. Нарешті веселіша й сміливіша від природи співачка відкинула смуток, навіяний минулими подіями й нинішніми обставинами.

— Невже всі оті жахи, які ми пережили у Фолкленді, люба Ка-таріно, й досі гнітять тобі душу? Намагайся забути про них, як оце я. Нелегко буде нам іти дорогою життя, якщо після дощу ми не струшуватимемо з плащів воду.

— Такі жахи не забуваються,— відповіла Катаріна.— Але тепер мене більше тривожить батькова доля. І не можу я не думати про те, скільки хоробрих людей у цю хвилину розлучаються з життям за якихось шість миль чи трохи далі звідси.

— Ти говориш про бій шістдесяти горян, що про нього вчора нам розказав Дугласів стайничий? О, на таке видовище співачці варто було б подивитися! Та мої очі... Бони не можуть бачити схрещених мечів!.. Ой, поглянь... поглянь он туди, люба Ка-таріно! Той гонець несе звістку з бойовища!

— Здається, я впізнаю чоловіка, що так очманіло біжить сюди,— сказала Катаріна.— Та коли то він, його жене якась шалена думка.

Поки вона так промовляла, чоловік повернув у бік саду. Луї-зин песик, люто гавкаючи, кинувся йому назустріч, але відразу ж подався назад, жалібно заскімлив і сховався за господиню; бо коли людину охоплює безтямне почуття, навіть, безмовна тварина відчуває це і боїться в таку мить стати їй на дорозі. Втікач так само несамовито вбіг до саду. Він був без шапки, волосся розпатлане. Його дорога шкіряна куртка, яку вдягають під обладунок, та інша одежа мали такий вигляд, немовби недавно побували у воді. Шкіряні баскіни були порізані й драні, ноги побиті, в крові. Вираз обличчя дикий, сам змучений, але вкрай збуджений або, як кажуть шотландці, "аж горить".

— Конахаре! — скрикнула Катаріна, коли той підійшов ближче, очевидно, нічого не розрізняючи перед собою, як ото заєць, коли за ним женуться гончаки.

Та, почувши своє ім'я, втікач зупинився.

— Конахаре,— промовила Катаріна,— чи, правильніше, Ехіне Мак-Аян! Що все це означає?.. Клан Кугілів зазнав поразки?

— Так, я носив колись імена, якими називає мене ця дівчина,— сказав юнак, хвилю повагавшись.— Так, мене називали Ко-нахаром, коли я був, щасливий, і Ехіном — коли мав владу. А тепер я не маю ім'я і немає більше клану, про який ти згадала. І ти божевільна, дівчино, коли говориш про те, чого немає, і тому, кого немає на світі...

— Ох, нещасний...

— Чому нещасний, скажи на ласку? — вигукнув юнак.— Нехай я боягуз і негідник, але ж хіба страх і підлота не порядкують усім на світі?,. Хіба я не кидав виклику воді? Та вона мене не поглинула! Хіба не топтав землі? Та вона не розверзлась і не забрала мене! То хіба може стати мені на дорозі смертна людина! ь

— Ох лишенько, він марить! — прошепотіла Катаріна.— Біжи, Луїзо, поклич на допомогу. Мені він ніякого зла не зробить, та, боюся, ще заподіє щось погане собі. Поглянь, якими очима дивиться вниз, де реве водоспад!

Співачка побігла кликати на допомогу, і коли її не стало видно, напівбожевільному Конахарові наче стало легше на Душі.

— Катаріно,— мовив він,— вона пішла, і я все тобі скажу. Я знаю, ти... Я знаю, як ти любиш мир, як ненавидиш війну. Тож слухай... Замість того, щоб завдати удару ворогові, я вирішив шйсинути все, що дороге... що називають найдорожчим для чоловіка... Я втратив честь, славу, друзів — і яких друзів!..— Він затулив обличчя долонями.— 0, їхня любов була міцніша, ніж любов жінки! Нащо мені ховати сльози?.. Всі знають про мою ганьбу, нехай же всі й бачать мою скорботу. Так, нехай її побачать усі! Але в кого вона викличе співчуття?.. Катаріно, коли я гнався, мов причинний, берегом Тею, наді мною глузував натовп... Жебрак, якому я тицьнув милостиню, щоб купити так хоч одне благословення, гидливо відкинув її геть і прокляв боягуза! Кожен дзвін видзвонював: "Ганьба підлому мерзотникові!" Худоба своїм муканням та меканням... буйні вітри шумом і завиванням... бурхливі потоки плескотом і ревищем кричали: "Геть нікчемного боягуза!" Дев'ятеро відданих людей і досі женуться за мною і кволими голосами благають: "Завдай хоч одного удару, щоб відомстити за нас! Ми всі склали голови за тебе!"

Поки з вуст нещасного юнака злітала така маячня, в кущах почувся шелест.

— Мені лишилась одна дорога! — крикнув Конахар, вискакуючи на кам'яну огорожу і злякано озираючись на чагарник,— крізь нього підкрадалося кілька слуг, щоб його схопити. Та тільки-но юнак побачив за кущем людську постать, він відчайдушно махнув руками над головою і з криком: "Bas air Eachin!" — кинувся з урвища у спінений водоспад.

Зайве казати, що тільки порошинка не розбилася б, упавши з такої висоти. Але річка в цю пору була глибока, і Конахарового тіла не знайшли. Людські домисли додали до його історії чимало всіляких легенд. За однією з них юний вождь Кугілів багато нижче Кемпсійських порогів щасливо виплив на берег ; невтішно блукаючи в нетрях Ранноха, він натрапив там на отця Клімента, що поселився самітником у пустелі й жив за законами давніх аскетів. Він, каже легенда, навернув зламаного духом Конахара у свою віру, взяв до своєї келії, і вони вкупі терпіли скруту й молилися, поки смерть забрала одного по одному обох.

Інша, менш вірогідна, легенда розповідає, ніби Ехіна вкрали у смерті ельфи, звані Дуун-Ші. І відтоді він блукає лісами та чагарями, озброєний, як давні горяни, але з мечем у лівій руці. Його привид з'являється завжди в глибокій скорботі. Часом здається, наче він має намір накинутись на подорожнього, та, спіткавши рішучий опір, щоразу втікає.

В основу цих легенд лягли дві характерні риси його історії: Конахар виявив легкодухість і наклав на себе руки. Обидві обставини не мають прикладів у житті горянських вождів.

Улаштувавши Генрі в себе на Керф'ю-стріт і впевнившись, що про товариша як слід подбають, Саймон Главер прибув увечері того самого дня до Кемпсійського монастиря. Катаріну він застав у страшній лихоманці — так глибоко вразили її події, свідком яких дівчина стала за останні дні, і особливо смерть товариша дитинства. Луїза доглядала Катаріну, мов турботлива нянька, і старий Главер, зворушений такою любов'ю до його дочки, ска-р&в, що зробить усе, аби француженці більш не доводилося заробляти на життя своїм ремеслом.

Минуло чимало часу, перш ніж Саймон зважився розказати дочці про останні подвиги Генрі та про його тяжкі рани. Розповідаючи, він уперто наголошував на одній обнадійливій обставині: що зброяр відмовився від честі й багатства і не пішов служити у війську Дугласа. Катаріна глибоко зітхала й похитувала головою, слухаючи про криваву вербну неділю на Північному Лузі. Та вона, очевидно, таки усвідомила, що ц своєму культурному розвитку люди рідко підносяться над поглядами свого часу й що в ті жорстокі дні, коли їй випало жити, краще віддати перевагу нерозважній, надмірній хоробрості — такій, як у Генрі Сміта,— над слабодухістю, що призвела Конахара до ганебної загибелі. І коли в дівчини й лишилися щодо цього сумніви, то Генрі розвіяв їх переконливими доказами, як тільки здоров'я дало йому змогу самому заговорити на свій #ахист.

— Мені соромно, Катаріно— але я мушу все ж таки тобі сказати: я навіть подумати не можу про те, щоб знов устряти в битву. Того разу на арені стільки пролилося крові, що наситився б і тигр. Тому я дав собі слово почепити свій меч на стіну й ніколи більше його не оголювати, хіба тільки проти ворогів Шотландії.

— Якщо Шотландія покличе,— сказала Катаріна,— я сама подам тобі меча.

— І знаєш що, Катаріно,— мовив зраділий Главер,— ми замовимо не одну месу за упокій душі тих, хто впав від меча Генрі, й щедро за це заплатимо. Так ми й заспокоїмо своє сумління, й знов засягнемо ласки в матері церкви.

— На це добре діло, батьку, ми пустимо скарби нещасного Двайнінга. Він заповів їх мені, але, гадаю, ти не схочеш змішувати його мерзенне, просякнуте кров'ю золото з тим, що сам надбав чесною працею.

— Скоріш я принесу чуму в свій дім! — твердо сказав Главер.

Отож скарби злого аптекаря Катаріна з батьком роздали чотирьом монастирям; відтоді ніхто вже не мав сумніву в правовірності старого Саймона та його дочки.

Генрі з Катаріною побралися через чотири місяці після битви на Північному Лузі, і ще ніколи цехи рукавичників та ковалів не танцювали танок з мечами так весело, як на весіллі найвідважні-шого громадянина і найвродливішої дівчини Перта. Минув час, і в гарненькій колисочці лежало чарівне немовля. Його приколисувала Луїза, наспівуючи:

О вірний мій, Хоробрий мій! Він ходить в шапці голубій.

Імена хрещених батьків хлопчика були записані так: "Високо-родний і могутній лорд Арчібальд граф Дугласький, вельможний і добрий рицар сер Патрік Чартеріс із Кінфонса, її високість принцеса Марджорі, вдова принца Давида, покійного герцога Ротсей-

ського".