Пертська красуня - Скотт Вальтер
Однак він усе ж таки зібрався на силі, знову схопив волинку, і над бойовищем разом з останніми подихами музики востаннє пролунала й завмерла бойова пісня клану. Цей інструмент, чи принаймні та його частина, що давала верхній голос, зберігається й досі в родині одного вождя-горянина, і її вельми шанує все плем'я, називаючи Federan Dhu, тобто Чорний Верхній Голос.
Тим часом бій завершувався. Ось уже юного Тормота, що його Торквіл, як і решту своїх синів, приніс у жертву задля порятунку вождя, смертельно поранив нещадний меч Генрі Сміта. Ще двоє братів, які залишилися в лавах Кугілів, також загинули, і старий лісовик зі своїм названим сином та поранений Тормот змушені були відступити перед сімома чи вісьмома бійцями клану Хаттанів на берег Тею. їхні супротивники, всі до одного поранені, з останніх сил потяглися за ними, Торквіл ледве встиг дістатися до того місця, де вирішив зупинитись, як юний Тормот упав мертвий. Його смерть вирвала в батька перший і єдиний стогін за весь цей тяжкий день.
— Тормоте, сину! — промовив він.— Найменшенький мій, найдорожчий!.. Та якщо я врятую Гектора, я врятую все... Ехіне, любий, я зробив для тебе все, що може зробити людина. Тепер залишилось останнє: дай мені скинути з тебе цю зачаровану кольчугу, і надягни замість неї Тормотову,— вона легенька й буде якраз по тобі, А поки ти її надягатимеш, я кинуся на отих калік і зроблю з ними все, що зможу. Думаю, з ними не важко буде впоратись — вони ж бо й так волочать ноги, мов присталі воли. А якщо мені й не пощастить тебе врятувати, я покажу тобі, серце моє, як повинні вмирати чоловіки!
Торквіл розстебнув пряжки кольчуги на юному вождеві, сповнений простодушної віри в те, що так розвіє його страх і зруйнує злі чари.
— Батьку мій! Батьку!.. Ні, ти мені більше, ніж батько! — промовляв нещасний Ехін.— Не йди від мене!.. Коли ти поруч, я знаю, що битимусь до останку!
— Ні, Ехіне,— сказав Торквіл.— Я затримаю їх, поки ти надягатимеш кольчугу. Нехай благословить тебе бог, любе моє дитя!
І Торквіл із Діброви, погрозливо розмахуючи мечем, кинувся вперед з тим самим фатальним бойовим кличем, що вже стільки разів лунав цього дня. "Bas air son Eachin!" — тричі прокотилося громом над бойовищем. І з кожним разом, коли Торквіл повторював свій бойовий клич, його меч смертельно вражав одного, другого, третього з воїнів клану Хаттанів у міру того, як вони по одному підступали до нього.
— Славно б'єшся, гірський яструбе!.. Добре налетів, соколе! — вигукували в натовпі люди, стежачи за подвигами воїна, які, здавалося, навіть тепер могли змінити долю битви. Нараз усі крики замовкли, запала тиша, і було чути тільки дзвін мечів, такий страшний, неначе вся битва почалася з самого початку поєдинком Генрі Вінда з Торквілом-лісовиком. Вони рубали, кололи, сікли один одного так, немовби вперше оголили сьогодні мечі. І зненависть їхня була взаємна, бо Торквіл упізнав у супротивникові того самого підлого чаклуна, що, як він гадав, зачарував його дитя, а Генрі бачив перед собою велета, котрий усю битву ставав на заваді тому, задля чого він, власне, й узяв цього дня в руки меч,— зійтися в двобої з Гектором. Билися вони як рівні, хоча це, певно, було б не так, якби Генрі не постраждав від ран дужче, ніж його супротивник.
Тим часом Ехін, зоставшись сам, безладно й марно силкувався надягти на себе кольчугу зведеного брата. Та, охоплений соромом і відчаєм, він урешті роздратовано кинув ці спроби й подався на допомогу батькові в його тяжкій боротьбі, поки не наспіли решта воїнів клану Хаттанів. Рішення юного вождя вступити в цей бій на життя і смерть було непохитне, і йому залишалося до названого батька ще ярдів п'ять, коли той упав, розтятий мечем від плеча мало не до самого серця, і, прошепотівши: "Bas air son Eachin!" — випустив дух.
Нещасний юнак побачив, як загинув його останній товариш, і ту ж мить усвідомив: його смертельний ворог, що полював за ним по всьому бойовищу, вже стоїть від нього на довжийу меча й грізно розмахує своєю важкою зброєю, якою проклав собі дорогу, щоб забрати в нього, Ехіна, життя. Може, вже ця обставина довела його природжений страх до відчаю, а може, в ту мить він похопився, що на ньому немає кольчуги, тоді як решта супротивників, хоч і покалічені й ледве тримаються на ногах, але спраг ли крові й помсти, ось-ось будуть поруч. Скажемо тільки, що серце в Ехіна обірвалося, в очах потьмарилось, у вухах задзвеніло, голова запаморочилась... Усі його думки поглинув жах перед неминучою смертю. Невдало замахнувшись тільки один раз мечем на Сміта, юний вождь ухилився, в свою чергу, від удару супротивника, відскочив назад, і не встиг ремісник замахнутися вдруге, як Ехін кинувсь у нуртовиння Тею.
Поки він перепливав річку, навздогін йому лунав глузливий регіт, крики та свист, хоч, може, серед тих, що над ним сміялися, не було й десятьох, котрі за таких обставин учинили б інакше. Генрі зчудовано дивився вслід утікачеві, але наздоганяти його й не думав,— як тільки запал боротьби згас, його самого облягла неймовірна слабість. Він сів на порослому травою березі й спробував перев'язати хоча б ті рани, з котрих найдужче цебеніла кров.
А натовп захоплено вітав переможців. Герцог Олбані та інші вельможі вийшли оглянути арену, і Генрі Вінда вшанували особливою увагою.
— Якщо підеш до мене на службу, сміливцю,— сказав Чорний Дуглас,— то я заміню твій шкіряний фартух на рицарський пояс, а щоб мати чим гідно підтримувати своє звання, замість міського житла дістанеш добрий маєток.
— Уклінно дякую, вельможносте,— знічено відповів Сміт,— але я вже й так пролив надто багато крові, і небо мене покарало, відібравши те єдине, задля чого я вийшов на бій.
— Як це, приятелю? — здивувався Дуглас.— Хіба ти бився не за клан Хаттанів, і хіба вони не дістали славну перемогу?!
.— Я бився за власну руку,— байдуже відказав Сміт, і відтоді ці його слова стали в Шотландії прислів'ям 1.
Тепер і король Роберт виїхав на арену верхи на виноходцеві, щоб дати розпорядження допомогти пораненим.
•— Мілорде Дуглас,— сказав він,— ви надокучаєте нещасному воякові земними клопотами, коли в нього, як видно, обмаль часу подбати про свою душу. Чи немає тут його друзів? Треба забрати чоловіка звідси, потурбуватися про його тілесні рани й спасіння його душі.
— У нього стільки друзів, ваша величносте, скільки добрих людей у Перті,— сказав сер Патрік Чартеріс.— Я й сам вважаю себе одним із найближчих йото товаришів.
— Вахлай завжди залишається вахлаєм,— пробурмотів пихатий Дуглас і повернув свого коня вбік.— Якби в жилах у нього була хоч крапля шляхетної крові, пропозиція дістати посвяту в рицарі від меча Дугласа підвела б його зі смертного одра.
Не зважаючи на глузування могутнього графа, сер Патрік зліз із коня, щоб допомогти Генрі встати,— геть знесилившись, той відкинувся навзнак. Та рицаря випередив Саймон Главер, що саме надійшов сюди вкупі з іншими шановними городянами.
— Генрі! О Генрі, любий мій синку! — скрикнув старий.— Наг що ж ти встряв у цю згубливу битву?! Помираєш... І не скажеш ні словечка?
— Ні... Я скажу своє слово,— озвався Генрі.— Катаріна... Більше він вимовити нічого не зміг.
— З Катаріною, гадаю, все гаразд, і вона буде твоя... Тобто, якщо...
— Якщо тільки вона жива й здорова,— ти це хотів сказати, старий? — докинув Дуглас. Він трохи образився, коли Генрі відхилив його пропозицію, однак був надто великодушний, аби дивитись байдуже на те, що тут діялось.— Вона в безпеці, якщо Дуг-ласове знамено може її захистити. В безпеці і буде багата. Дуглас уміє подарувати багатство людям, котрі ставлять його вище від честі.
— За те, що вона в безпеці, вельможносте, благородному Дуг-ласові щира дяка й благословення її батька! А щодо багатства, то ми й самі досить заможні. Золото не поверне мого любого сина...
— От дивина! — мовив граф.— Простолюдин відмовляється від рицарського звання... Городянин зневажає золото...
— З дозволу вашої вельможності,— звернувся сер Патрік до графа,— я, рицар і дворянин, зауважу, що такий сміливець, як Генрі Вінд, може відмовитись від будь-якого почесного звання, а такий чесний чоловік, як оцей шановний городянин, може обійтися без золота.
— Ти слушно робиш, сер Патрік, коли заступаєшся за своє місто, і я на тебе не ображусь,— сказав Дуглас.— Я зі своєю щедрістю нікому не набиваюсь... А проте,— мовив він пошепки до герцога Олбані,— вашій високості слід було б забрати короля від цього кривавого видовища. Бо сьогодні до вечора він іще має почути звістку, що завтра на світанку розлетиться по всій Шотландії. Цій ворожнечі покладено край. І навіть моє серце крається, коли я подумаю, скільки тут полягло відважних шотландців, чиї мечі могли б повернути якусь вирішальну битву на користь нашої країни.
Короля Роберта ледве вмовили поїхати з арени. Сльози котилися по його старечих щоках та білій бороді, коли він благав усіх довкола — і вельмож, і священиків — подбати про тіла й душі тих небагатьох калік, що вийшли з бою живі, і гідно поховати загиблих. Священики, які були тут, з готовністю запропонували свої послуги в одному й другому і чесно й набожно взялися виконувати своє обіцяння.
Так скінчився той славнозвісний бій на Північному Лузі. З шістдесяти чотирьох сміливців (рахуючи й двох музик та двох хорунжих), що мужньо виступили на битву, живі зосталися тільки семеро, та й тих винесли з арени на ношах, і стан у них мало різнився від того, в якому лежали довкола їхні товариші, а декотрі сконали під час скорботної процесії, поки їх несли з бойовища. Тільки Ехін вийшов з бою цілий, утративши, однак, честь.
Залишається додати, що з загону Кугілів після кривавого побоїща живий не зостався ніхто, крім вождя, який утік, і внаслідок цієї поразки союз розпався. Знавці давнини тепер можуть тільки гадати, які саме клани входили колись до його складу, бо після тієї вирішальної битви Кугіли вже ніколи не збиралися під одним знаменом. Зате клан Хаттанів і далі розростався й процвітав, і найзначніші роди на півночі Гірської Країни хваляться тим, що походять від племені Гірського Кота.
РОЗДІЛ XXXV
Коли Роберт неквапом повертався до свого двору в домініканському монастирі, Олбані з тривогою на обличчі під'їхав до графа Дугласа й тремтячим голосом промовив:
— Мілорде, ви були свідком тих трагічних подій у Фолкленді.
