Пертська красуня - Скотт Вальтер
Одначе Генрі не мав наміру потурати його порожньому гонору і, так наче ц не помічав гостя, все гупав молотом по нагруднику кіраси, який лежав перед ним на ковадлі.
— Ти Гоу Хром? — запитав горянин.
— Гоу Хромом, кривоногим ковалем, мене взивають ті, хто хоче, щоб я зробив їх горбатими,— відповів Генрі.
— Не хотіти образив,— сказав горянин.— Вона сама прийшла купити обладунок.
— "Вона сама" нехай повертає свої голі коліна — і гайда за поріг,— різко промовив Генрі.— Я не маю чого продавати.
— Через два днів вербна неділя, а то вона примусила б тебе заспівати не такої,— так само різко відповів гел.
— А оскільки сьогодні не неділя,— сказав Генрі знову зневажливо й спокійно,— то прошу тебе не заступати мені світла.
— Ти нечема. Але вона сама fin nan ord 1 і знає, що коли залізо гаряче, коваль сам гарячий, як вогонь.
— Якщо "вона сама" коваль, то нехай "сама" й робить собі обладунок,— відказав Генрі. *
— Так вона й зробила б і не морочила б тобі голова, але ж кажуть, Гоу Хром, ти як куєш мечі та обладунки, то над ними співаєш і насвистуєш, і тоді твої клинки розтинати залізні кільця, мов пергамент, а від твоїх панцерів та кольчуг залізні списи відскакувати, наче мідні голки.
— Темний ти чоловік! Тобі наплели таких дурниць, що добрий християнин у них і не повірив би,— сказав Генрі.— Я, коли працюю, насвистую все, що в голову прийде, як будь-який чесний ремісник, а найчастіше про горянина в Гаю Вішальників. Під цю мелодію мій молоток веселіше б'є.
"Людина молота", тобто молотобоєць, коваль (прим. авт.).
— Друже, марно підострожувати коня, коли він спутаний,— бундючно промовив горянин.— Зараз вона сама не може битись, і не велика честь брати її на глузи.
— Присягаюся молотом і цвяхом, це ти слушно зауважив! — вигукнув Сміт, міняючи тон.— То карси напрямець, приятелю: чого ти від мене хочеш? Я не маю бажання розводити теревені.
— Кольчугу для мого вождя, Ехіна Мак-Аяна,— відповів горянин.
— То ти, кажеш, коваль? А як, на твою думку, оця? — промовив Сміт, дістаючи зі скрині кольчугу, що над нею працював останнім часом.
Гел почав захоплено, аж заздрісно обмацувати кольчугу. Він прискіпливо оглядав кожнісіньке кільце й нарешті заявив, що це — найкраща кольчуга, яку йому довелось бачити в житті.
— Взяти за неї сотню корів і биків, ще й добру отару овець на додачу — і то буде не дорого,— сказав горянин, ніби вже торгуючись.— І вона сама менше не дасть, якщо ти згодитись продавати кольчугу.
— Ціна гарна,— відказав Генрі.— Але ця кольчуга не продається ні за золото, ні за худобу. Я люйлю випробовувати свої об-ладунки власним мечем. І цю кольчугу я віддам тільки на тій умові, що покупець стане зі мною на чесний двобій: три удари лезом і три вістрям. Лише так твій вождь може одержати кольчугу.
— Ого! Чого захотів! Випий і проспись,— сказав досить-їаки зневажливо горянин.— Ти, бува, не здуріти? Думаєш, ватаг клану Кугілів схоче битися з такий, як ти, пертський ремісник? Ти мовчати, а я скажу. Вона сама виявить тобі велика честь і вийде битися з тобою за цю прекрасну кольчугу.
— Спершу нехай "вона" доведе мені, що гідна вий'ги зі мною на двобій,— промовив Генрі, похмуро всміхнувшись.
— Як це? Я, одна з лейхтахів Ехіна Мак-Аяна, не гідна вийти з тобою на двобій?!
— Давай переконаємось, коли хочеш. Кажеш, ти fin nan ord? А чи вмієш ти кидати ковальський молот?
— Ще б пак! Ти спитати в орла, чи перелетить він над Ферга-ном.
— Та перше ніж помірятися силою зі мною, тобі доведеться покидати молот з одним із моїх лейхтахів. Гей, Дантере, йди сюди! Захисти честь нашого Перта!.. Поглянь, горянине, ось стоять уряд молоти. Вибирай який завгодно, й ходімо в садок!
Горянин, що його називали]Норман-нан-ОрдГ^бто "Норман-молотобоєць", довів своє право на таке~пр1зьисько? вибравши найтяжчого молота. Генрі всміхнувся. Дантер, кремезний Смітів помічник, кинув молот так далеко, що аж не вірилось. Однак горянин, зробивши відчайдушне зусилля, закинув молота на кілька футів далі й переможно глянув на Генрі, який у відповідь знов тільки всміхнувся.
— То як, перекинеш мене? — мовив гел, подаючи молота Смі-тові.
— Тільки не цією іграшкою,— відказав Генрі.— Вона надто легенька, проти вітру навряд чи й полетить... Джаннікене, а при-неси-но мені "Самсона", і нехай котрийсь із вас поможе малому, бо "Самсон" трохи важкуватий.
Молот, що його принесли, був разів у півтора більший від того, котрого Норман вибрав собі як незвичайно важкий. Горянин стояв приголомшений. Та ще дужче вразив його Генрі, коли розмахнувся величезним молотом із-за своєї правої ноги й пошпурив його так, що він полетів, немовби камінь із мангонели. Повітря застогнало й сповнилося свистом, коли "Самсон" шугнув крізь нього. Нарешті молот упав, і його залізна голова вгрузла на цілий фут у землю — на добрий ярд далі, ніж молот Нормана.
Пригнічений і розгублений горянин підійшов до місця, де лежав "Самсон", підняв його, вкрай здивовано зважив у руці й пильно оглянув, так наче сподівався побачити в ньому щось більше, ніж звичайний молот. Нарешті, коли Сміт запитав, чи не спробує він кинути ще раз, Норман сумно всміхнувся, стенув плечима й, похитавши головою, віддав молот господареві.'
— Норман і так надто багато втратила задля забави,— промовив він.— Вона втратити своє добре ім'я молотобойця. А Гоу Хром б'є сама цим молотищем?
— Ходімо, сам побачиш, брате,— сказав Генрі й повів горянина знов до кузні.— Дантере, подай мені з горна он ту залізяку.— І, взявши "Самсона", як він прозвав свого величезного молота, Генрі заходився гамселити по залізу справа і зліва, то правою рукою, то лівою, то обома зразу. Він бив так сильно і вправно, що незабаром викував невелику, однак гарну й правильної форми підкову, і пішло в нього на цю роботу вдвічі менше часу, ніж у звичайного коваля, який орудував би багато зручнішим молотом.
— Ого! — вигукнув горянин.— А чого це ти хотіла побитися з нашим молодим вождем? Він-бо стоїть куди вище за тебе, хоч ти й найкращий коваль, який будь-коли працювала з вогнем та вітром.
— Слухай сюди,— мовив Генрі.— Ти, бачу, непоганий хлопець, і я скажу тобі правду. Твій господар мене скривдив, і я віддав би йому кольчугу безплатно тільки за те, щоб вийти з ним на двобій.
— О, якщо він тебе скривдила, то повинна з тобою зустрітись,— сказав Норман.— Вождь не має права носити на шапці орлину пір'їну, коли завдала людині кривди. І нехай він буде перший чоловік у цілій Гірській Країні,— а Ехін, безперечно, такий і є,— він повинна вийти на бій зі скривдженим або його честь буде втрачена.
— Ти вмовиш його зійтися зі мною в поєдинку після вашого бою в неділю? — спитав Генрі.
— О, вона сама зробить усе, що від неї залежить, якщо круки не злетяться клювати моє тіло... Бо, щоб ти знав, брате, Хаттани вміють запускати свої кігті глибоко.
— На такій умові я віддаю кольчугу твоєму вождеві,— сказав Генрі.— Та якщо він не заплатить мою ціну, я зганьблю його перед королем і всім двором!
— Бути мені в пеклі, якщо я не приведу його на бойовище сама! — сказав Норман.— Можеш не сумніватися.
— Ти мене цим дуже потішиш,— відповів Генрі.— А щоб ти не забув про свою обіцянку, я подарую тобі оцей кинджал. Дивись: якщо правильно його держатимеш і поцілиш супротивникові поміж кольчугу і залізний нашийник, кликати лікаря вже не треба буде.
Горянин велемовно висловив свою вдячність і пішов.
"Я віддав йому найкращу кольчугу, яку зробив у своєму житті,— міркував Сміт, мало не шкодуючи за свою щедрість.— І всього лише за не дуже певну обіцянку привести вождя на двобій зі мною. Але тоді нехай Катаріна зостається з тим, хто її чесно завоює. Та, боюся, той хлопчак вигадає якусь приключку й не прийде на поєдинок,— хіба що у вербну неділю йому дуже поталанить, і він загориться бажанням спробувати своє щастя ще в одному бою. А надії на це все ж таки є. Бо я сам не раз бачив, як зелений, недосвідчений юнак уже після першої бійки виростав з карлика до велета".
Отак, сповнений слабкої надії, але несхитної твердості, чекав Генрі дня, що мав вирішити його долю. Від старого Главера з дочкою звістки не було, і це сіяло в— душі нашого зброяра лихі передчуття. "їм соромно сказати мені правду,— думав він,— тож вони й мовчать".
У п'ятницю опівдні два загони по тридцять чоловік у кожному — воїни обох ворогуючих кланів — прибули до вказаних їм місць, де мали відпочити.
Клан Кугілів гостинно прийняло багате Сконське абатство, а їхніх суперників щиро пригощав провост у Кінфонському замку. Було* зроблено все, щоб обидві сторони відчували однакову увагу й щоб жодна не знайшла приводу поскаржитися на упереджене до себе ставлення. Усі деталі прийому заздалегідь обговорили і схвалили лорд верховний констебль Еррол та юний граф Кро-форд,— перший захищав інтереси клану Хаттанів, другий — клану Кугілів. Гінці снували без упину від одного графа до другого, і за тридцять годин обидва сходилися на переговори разів шість, не менше, поки остаточно визначили церемонію бою.
Тим часом, щоб' не прокинулась яка-небудь давня чвара,— а верна ворожнечі між городянами та їхніми сусідами з гір ніколи не вмирали,— магістрат закликав пертців не підходити ближче, ніж на півмилі, до місць, де зупинилися горяни. З другого боку, учасникам майбутнього бою заборонили наближатися без особливого дозволу до Перта. За дотриманням цього наказу стежили озброєні застави й дозори, і вони так старанно справляли свою службу, що не пустили до міста навіть Саймона Главера, жителя і громадянина Перта,— рукавичник нерозважливо признався, що прибув разом із воїнами Ехіна Мак-Аяна, до того ж, на ньому був тартан у кольорах клану Кугілів. Це й завадило Саймонові навідатись до Генрі Вінда й розповісти про те, що сталося після їхньої розлуки. А якби їхня зустріч відбулася, вона могла б істотно змінити трагічну розв'язку цієї історії.
В суботу вдень у Перті сталася ще одна подія, і вона викликала в городян не менший інтерес, ніж готування до очікуваного бою. До міста прибув граф Дуглас. Він мав з собою невеликий загін — усього лиш тридцять вершників, зате всі вони були високо-родні рицарі й дворяни. Пертці дивилися вслід грізному перові, як стежили б за орлом у хмарах: не знаючи, куди шугце цей гордий птах, вони все ж таки заклопотано проводжали його поглядом, так немовби могли вгадати, що чи кого він визирає з своєї високості.
