Пертська красуня - Скотт Вальтер
Над моїм лихом насміялися й порадили мені поміняти на монастир палаци ft зали, що без них я не можу жити, як без повітря! Зрозумій це. Пожалій мене й допоможи мені!
— Як я вам допоможу, сер Джон? — спитала тремтячим голосом дівчина.— Я не можу ні повернути вашої втрати, ні загладити вашої провини.
— Ти можеуі, Катаріно, мовчати про те, що бачила й чула в тих кущах. Я прошу тебе забути про це лиш на короткий час, бо знаю, що тобі повірять, коли ти скажеш: "Це було" або "Цього не було". А словам твоєї приятельки, отої фіглярки, та ще й чужоземки, ніхто не надасть ваги. Якщо ти вдовольниш моє прохання, я тобі повірю, буду спокійний за свою безпеку й відчиню браму перед тими, хто зараз сюди під'їздить. А якщо ти не пообіцяєш мовчати, я захищатиму цей замок, поки поляжуть усі до одного, а тебе скину сторчма з цього муру. Ти тільки поглянь униз — туди не зразу зважишся стрибнути! Тобі аж дух забило, поки ти вийшла сюди сімома прогонами сходів, але вниз ти спустишся так швидко, що не встигнеш і перевести подих!.. Я жду твого слова, красуне. І пам'ятай: ти скажеш його тому, хто не хоче завдати тобі кривди, але в своїй рішучості непохитний!
Катаріна стояла, охоплена жахом, і не мала сили відповісти людині, доведеній, здавалося, до відчаю. Та її врятував од необхідності відповідати Двайнінг, що саме надійшов. Аптекар заговорив, як завжди, запобігливо і з незмінним своїм ґелґотанням, стримуваним зневажливим усміхом, що виказував у його позе-дінці фальш.
— Ваша честь, не гоже, звісно, перебивати рицаря, коли він розмовляє з такою чарівною дівчиною. Але я мушу поставити одне дрібне запитання.
— Став, мучителю! — гримнув Раморні.— Погана звістка, навіть якщо вона загрожує тобі самому, для тебе просто втіха, аби тільки вона несла біду й іншим.
ч— Ге-ге! Гм... Я тільки хотів спитати, чи маєте ви намір, благородний рицарю, відважно захищатися однією рукою... о, даруйте, я тільки хотів сказати "одними руками"? Я питаю не просто так — з мене ж бо невелика користь у бою, хіба що ви вмовите обложників напитися моїх ліків, ге-ге! Щодо Бонтрона, то він такий п'янющий, як лишень можна сп'яніти від елю з горілкою. А в цілій залозі тільки ви, я та він і згодні чинити опір.
— Як?! А решта не хочуть битися, собаки? — крикнув Раморні.
— Я зроду не бачив, щоб людям так мало кортіло битися,— відповів Двайнінг.— Зроду. Та ось ідуть сюди двійко таких. Venit extrema dies Ге-ге-ге!
Настав останній день (лат.).
Підійшов Евіот зі своїм приятелем Банклом. Вигляд обидва мали похмурий, рішучий,— це були люди, що'зважилися нарешті повстати проти сили, якій вони так довго корилися.
— Що там таке? — запитав Раморні, ступивши їм назустріч.— Чому ви покидали свої пости?.. Чого ти пішов із барбакана1, Евіоте?.. А ви всі чого поставали — забули наказ лаштувати манго-нели?!
— Ми хочемо вам дещо сказати, сер Джон Раморні,— відповів Евіот.— У цій суперечці ми не битимемось.
— Що?І Мої зброєносці мені перечать?! — закричав Раморні.
— Ми були вашими зброєносцями й пажами, поки ви були стайничим у герцога Ротсейського... Пішла чутка, ніби герцога вже немає живого... Ми хочемо знати правду!
— Який негідник пустив цю брехню? — вигукнув Раморні.
— Всі, хто ходив на вивідку в ліс, мілорде, в тім числі й я, прийшли з такою самою звісткою. Співачка, що втекла вчора з замку, рознесла повсюди чутку про те, ніби герцога Ротсейського замордовано чи він ось-ось помре. Дуглас іде до нас із великим загоном...
— І ви, боягузи, скористалися фальшивим поголосом, щоб покинути свого пана? — обурився Раморні.
— Мілорде,— мовив Евіот,— дозвольте Банклові й мені побачити герцога Ротсейського. Нехай герцог сам дасть наказ захищати замок, і якщо тоді ми не битимемося в цій суперечці до останку, я згоден, аби мене повісили тут, на цій найвищій вежі. Але коли принц помер своєю смертю, ми здамо замок графові Дугласу, що його, кажуть, призначено намісником короля... Ну, а якщо — крий боже! — благородний принц став жертвою підлого злочину, то, хоч би хто був убивця, ми не хочемо встрявати в це діло й не піднімено зброю на захист винного.
— Евіоте,— мовив Раморні, здіймаючи куксу,— якби ця рукавиця не була порожня, ти заплатив би життям за своє зухвальство!
— Хай так,— відповів Евіот,— але ми тільки виконуємо свій обов'язок. Я довго скакав за вами, мілорде, але тут я притримаю коня.
— Тоді прощавай, і будьте ви всі прокляті! — люто закричав вельможа.— Подайте мені коня!
— Наш відважний рицар зібрався тікати,— промовив аптекар,— він непомітно підійшов до Катаріни й тепер стояв біля неї бік-о-бік.— Катаріно, ти, як і більшість жінок, забобонна дурепа. І все ж у тебе є трохи здорового глузду. Отож я звертаюся до тебе, до єдиної розумної істоти серед цієї череди биків, що товчуться круг нас. Чим стають у день страшного суду ці бундючні барони, які простують по життю, переступаючи через усіх і все? Клоччям на вітрі! Попідтинай їхні руки-молоти й ноги-стовпи — і ба, немає вояків! Відваги й сміливості в них катма — саме м'ясо!.. Дай їм тваринну силу — і чим вони будуть кращі від розлютованого бугая? А відбери ту силу — і твій рицар-герой качатиметься на землі, мов худобина, якій попідрізали жижки! А мудрець не такий. Розчави його, покаліч, та поки у нього в тілі живе іскра свідомості, він сильний своїм розумом... Катаріно, сьогодні вранці я готував тобі смерть. Тепер, я, здається, радий, що ти лишилася жива. Ти й розкажеш людям, як бідний аптекар, що все життя готував пілюлі, розтирав порошки й торгував отрутою, зустрів свою долю поруч із хоробрим рицарем Раморні, можновладним бароном, претендентом на титул графа Ліндорського... Нехай береже його бог!
— Старий чоловіче,— промовила Катаріна,— якщо твоя заслужена кара й справді так близько, то інші думки мають бути у тебе в голові, а не марнолюбна маячня, породжена твоєю марно-любною філософією... Попроси, нехай покличуть тобі духівника.
— Аякже! — зневажливо мовив Двайнінг.— Бракувало ще розводити балачки з гладким ченцем, що навіть нічого не тямить — ге-ге-ге! — у тій варварській латині, яку завчив напам'ять! Гарний був би порадник тому, хто штудіював науку в Іспанії та в Аравії! Ні, Катаріно, я виберу собі за сповідальника людину, на котру приємно подивитись, і цією честю я вшаную тебе!.. Поглянь тільки на цього хороброго рицаря!.. Лоб мокрий від поту, губи тремтять у передсмертних муках, бо його вельможність — ге-ге-ге! — просить, бач, заступитися за своє життя в колишніх своїх слуг. У нього не вистачає слів упросити їх, аби вони дали йому дременути звідси! Дивись, як перекривилося в нього обличчя! Він умовляє невдячних собак, кожен з яких мав би впасти йому в ноги, щоб вони дали-йому бодай ту нагоду врятуватися, яку має заєць, коли за ним женеться зграя гончаків! Поглянь і на похмурі, пригнічені, вперті обличчя цих слуг-зрад-ників! Вони не хочуть дати своєму панові навіть таку жалюгідну нагоду врятуватись, і не знають, як бути — боятися чи соромитись. Ці нікчеми забрали собі в голову, ніби піднеслися над таким чоловіком, як я! А ти, дурненька, як же низько ти ставиш свого бога, коли гадаєш, мовби таких негідників створив усе-вишній!
— Ні, ні, злий чоловіче! — гаряче вигукнула Катаріна.— Господь, перед яким я схиляюся, створив цих людей спроможними усвідомлювати й любити його, охороняти й захищати своїх ближніх, жити святим і доброчесним життям. А тим, чим вони поставали, їх зробили власні вади та спокуси диявола. О, прийми ж і ти цей урок своїм кам'яним серцем! Доля тобі подарувала більшу мудрість, ніж решті таких, як ти, дала очі зазирнути в таємниці природи, наділила тебе проникливим серцем, вправною рукою. Але твоя гордість затруїла ці коштовні дари, обернула на безбожника того, хто покликаний бути мудрецем-християнином.
— На безбожника, кажеш? — відповів Двайнінг.— Може, де в чому я й маю сумніви... Та скоро вони розвіються. Он їде той, хто пошле мене, як уже послав тисячі інших, туди, де розкриваються' всі таємниці!
Катаріна подивилася в той бік, куди саме був спрямований погляд аптекаря, й побачила на одній із лісових галяв загін вершників. Вони скакали чвалом. Посередині загону маяло знамено, знаки на якому Катаріна ще не могла розрізнити, але з гомону, що знявся довкола, дівчина збагнула: то знамено Чорного Дуг-ласа. Вершники зупинилися на такій відстані, щоб до них не можна було дострелити з лука, і вісник із двома сурмачами під'їхав до головного містка. Гучно просурмили сурми, і вісник зажадав, аби відчинили браму перед високородним і грізним графом Арчібальдом Дугласом. Намісник короля ім'ям його величності наказує мешканцям замку скласти зброю; будь-який непослух означатиме державну зраду.
— Ви чули? — звернувся Евіот до Раморні, що стояв похмурий і нерішучий.— Ви самі накажете здати замок чи це зроблю я?..
— Ні, негіднику! — урвав його рицар.— Я буду твоїм паном до останку! Відчини браму, спусти місток і здай замок Дугла-сові!
— Такий вчинок можна назвати хоробрим виявом доброї золі! — промовив Двайнінг.— Це однаково, що коли б мідна сурма, яка пролунала тут хвилину тому, назвала власною музикою звуки, котрі вдихнув у неї отой смердючий сурмач!
— Нікчемний ти чоловік! — сказала Катаріна.— Або мовчи, або звернися думками до вічності,— ти вже в неї на порозі!
— А яке діло до цього тобі? — відповів Двайнінг.— Ти, дівчино, хіть-не-хіть почуєш те, про що я тобі скажу. І ти розповідатимеш про це скрізь, бо робити так тобі накаже твоя жіноча натура. Перт і ціла Шотландія довідається про те, кого вони втратили в особі Хенбена Двайнінга!
Брязкіт зброї дав знати, що люди Дугласа спішилися, ввійшли до замку і вже роззброюють його нечисленну залогу. Сам граф піднявся на мур з невеликим гуртом воїнів і наказав їм знаком узяти під варту Раморні та Двайнінга. Потім з якогось закутня витягли отупілого від вина Бонтрона.
— Це вони — ті троє, що їм нібито доручено наглядати за принцом під час його вигаданої хвороби? — промовив Дуглас тут-таки, у залі замку, починаючи допит.
— Більше ніхто його не бачив, мілорде,— відповів Евіот,— хоч я й пропонував свої послуги.
— Ведіть нас до спочивальні герцога й прихопіть із собою цих трьох... Тут іще має бути одна дівчина, коли її не замордували або не вивезли тайком з замку,— приятелька мандрівної співачки, що перша принесла нам звістку.
— Ось вона, мілорде,— сказав Евіот і вивів Катаріну наперед.
