Пертська красуня - Скотт Вальтер

Ні, наступника шотландського трону не вб'ють — він, як Раморні висловився колись в іншому випадку, тільки "перестане жити".

Спочивальня Ротсея у вежі ФОЛКЛЄНДСЬКОГО замку була ніби зумисне створена для здійснення такого страшного заміру. Ляда в підлозі відчинялася на вузькі сходи, про які мало хто знав і які вели до підземелля. Цими сходами феодальний власник замку користувався тоді, коли потай навідувався перевдягнений до своїх в'язнів. Ними ж таки змовники знесли непритомного принца до найдальшого цідземелля, такого глибокого, що ніякі крики чи стогін, гадали вони, нагору не проникнуть, а двері та засуви були настільки міцні, що їх довго довелося б розбивати, навіть якби хто-небудь і знайшов потайний хід. Бонтрон, якого задля цього і зняли з шибениці, сам згодився допомагати Раморні в його нечувано жорстокій помсті над збитим із пуття і зрадженим господарем.

Цей мерзотник уже вдруге спустився до підземелля і саме тоді, коли тяжкий сон у принца почав розвіюватись і він прийшов до тями. Недужий відчув крижаний холод і збагнув, що встати йому не пощастить: кайдани на руках і ногах ледве давали змогу поворухнутись на прілій соломі, де він лежав. Перша думка була та, що це — страшний сон, але потім її змінив невиразний здогад, близький до правди. Ротсей почав кликати, гукати, потім пронизливо, нестямно заволав... Але на допомогу ніхто не йшов, і тільки луна під склепінням його в'язниці відповідала на крики. Бонтрон чув розпачливе благання принца, але свідомо зволікав, згадуючи про ті зневажливі насмішки та кпини, що ними Ротсей виражав свою відразу до нього. Та коли нещасний юнак, вибившись із сил і зневірившись, замовк, негідник вирішив нарешті постати перед очі свого в'язня. Він відімкнув замки, ланцюг упав. Ротсей звівся на лікоть, наскільки давали змогу кайдани... Червонувате світло, що так різонуло йому в очі, аж він мимоволі їх заплющив, лилося десь ізгори, наче крізь склепіння; і коли принц знов підвів повіки, у тому світлі перед ним виросла примарна

постать чоловіка, що його Ротсей уже вважав мертвим. В'язень злякано сахнувся назад.

— Це мій вирок і суд! — вигукнув Ротсей.— І мучити мене послано з пекла наймерзеннішого* чорта!

— Я живий, високосте,— озвався Бонтрон.— А щоб і ви могли жити й утішатися життям, зробіть ласку, сядьте й поїжте.

— Поскидай з мене це залізяччя! — зажадав принц.— Випусти мене на волю, і хоч би який ти був собака, а станеш найбагат-шою людиною в Шотландії!

— Якби ви навіть дали мені золота на вагу своїх кайданів,— відповів Бонтрон,— я все одно волію бачити на вас оце залізяччя, ніж на собі золоті ланцюги!.. Та гляньте сюди!.. Ви любили смачненько поїсти — дивіться ж, як я задля вас постарався!

І Бонтрон із диявольським ошкіром на обличчі розгорнув шмат невичиненої шкури, в якій щось приніс під пахвою. Він присвітив ліхтарем і показав нещасному принцові щойно відтяту бичачу голову — добре відомий у Шотландії знак • смертного присуду. Потім негідник поставив голову в ногах принцового ложа чи, краще сказати, смертного одра й промовив:

— Тільки будьте стримані в їді, величносте. Бо ви, мабуть, не скоро знов одержите обід.

— Скажи мені лише одне, нікчемо,— сказав принц.— Чи знає про все це Раморні?

— А як би ж ти сюди потрапив?! Ох, бідна пташка, попалася в сільце! — відповів убивця.

По цих словах двері причинилися, загрюкали засуви, і нещасний принц знов зостався в пітьмі, сам зі своїм горем.

— О, батьку, батьку!.. Ти був провидець!.. Патериця, на яку я спирався, і справді обернулася для мене гострим списом!..

Не описуватимемо довше годин — ні, днів! — сповнених тілесних мук і безнадійного відчаю...

Та не судилося цьому тяжкому злочину минути без покарання.

Тим часом про Катаріну Главер та мандрівну співачку всі забули: мешканці замку, здавалося, тільки й думали про герцога Ротсейського. Обом дівчатам виходити з замку заборонили, поки з'ясується, чим скінчиться ця небезпечна хвороба і чи справді вона заразна. Самотні й полишені одна на одну, вони якщо й не подружили, то принаймні потоваришували, і їхні взаємини стали ще тепліші, коли Катаріна довідалася, що Луїза — та сама блукалиЦя, через яку Генрі Вінд накликав на себе її невдоволення. Тепер Катаріна остаточно переконалася, що зброяр не винен, і захоплено слухала, як Луїза вихваляла свого галантного заступника. Та й сама співачка, усвідомлюючи, наскільки Катаріна стоїть вище від неї своїм суспільним становищем і душею^ залюбки розмовляла про відважного коваля. Свою вдячність йому вона виразила словами улюбленої в Шотландії пісеньки:

О вірний мій.

Хоробрий мій!

Він ходить в шапці голубій.

По всьому видно вояка —

Тверде і слово, і рука.

Хоч і в далекій стороні.

А буде милий мій — мені.

Є лицарі з чужих країв. Що не лякаються боїв: Француз і німець з-за морів; Є в вільній Англії бійці — Все лучники та молодці. Ніде ж нема таких, як мій. Що ходить в шапці голубій! *

Одне слово, за інших обставин сумнівна репутація мандрівної співачки стала б, мабуть, на заваді її товаришуванню з дочкою міського ремісника, але тепер, коли доля звела дівчат докупи, Катаріна знайшла в Луїзі лагідну й люб'язну подругу.

Так вони прожили чотири чи п'ять днів. Уникаючи грубощів з боку прислуги і взагалі намагаючись якомога менше потрапляти людям на очі, дівчата самі варили їсти в своїй кімнатці. Але зовсім не бачитися з прислугою вони все ж таки не могли, і досвідченіша в усіляких хитрощах та сміливіша серед людей Луїза, прагнучи догодити Катаріні, сама взялася ходити до ключника по сякі-такі продукти для їхнього вбогого обіду, а також готувати з майстерністю справжньої француженки.

На шостий день, незадовго перед полуднем, Луїза знов пішла по провізію. Може, їй скортіло подихати свіжим повітрям, а може, вона сподівалася знайти трохи салати або іншої зелені чи бодай нарвати букетик ранніх квітів і прикрасити стіл, але співачка забрела до невеликого садка позад замку. До вежі Луїза прибігла бліда як: смерть і тремтячи мов осиковий листок. її жах ту ж мить передався Катаріні, і Пертська Красуня, ледве добираючи слова, запитала, яке ще лихо впало на них.

— Помер герцог Ротсейський?

— Гірше! Його морять голодом!

— Ти збожеволіла, дівчино!

— Ні, ні, ні! — вибухнула здавленим голосом Луїза, і її слова посипалися так швидко, що Катаріна ледве встигала їх розу* міти.^— Я хотіла нарвати вам на стіл квіток, бо вчора ви сказали, що любите квітки... А мій бідний цуцик поліз у кущі тиса та гостролисту,— там ними позаростали якісь^давні руїни попід му ром,— а потім прибіг назад і так скавучить, так скавучить...

Тоді я підкралася ближче подивитись, що ж там таке... І... Ох! Я почула стогін, наче когось страшно мучать, але голос був дуже кволий, ніби йшов десь із-під землі. Нарешті я збагнула, що той стогін долинає з вузької щілини в стіні, обвитої плющем. І коли я припала вухом до стіни, то почула принців голос, який виразно сказав: "Тепер мені вже не довго лишилось..." А тоді стих і начебто зашепотів молитву.

— Господи, помилуй!.. Ти з ним балакала?

— Я спитала: "Це ви, ваша високосте?" А він і каже: "Хто там із мене знущається, титулуючи так?" Тоді я запитала, чи не можна йому чим-небудь допомогти, а принц відповів таким голосом, що я повік його не забуду: "їсти!.. їсти!.. Я помираю з голоду!" Ось я й прибігла розказати вам. Що діяти?.. Кричати на ґвалт?..

— Крий боже! Так ми не врятуємо його, а швидше занапастимо себе! — відповіла Катаріна.

— То що ж нам робити? — розпачливо запитала Луїза.

— Ще не знаю,— відповіла Катаріна, промітна й рішуча у виняткових випадках, хоч у буденних справах і поступалася своїй приятельці кмітливістю.— Поки не знаю... Але ми повинні щось зробити... Не можна дивитись, як безпорадно помирає нащадок Брюса!

Сказавши так, Катаріна схопила невеличке горня з юшкою та м'ясом, загорнула в полу плаща кілька тоненьких коржиків, що їх сама спекла, і, сказавши Луїзі, щоб та взяла глек із молоком — суттєву частину їхніх припасів,— поспішила в садок.

— О, нашій прекрасній черничці закортіло погуляти? — гукнув услід їм хтось із слуг, що трапився дорогою.

Та Катаріна навіть не глянула на нього, і дівчата щасливо дісталися до садка.

Луїза показала на купу зарослих кущами руїн під самісіньким замковим муром,— раніше то був, мабуть, виступ будівлі. Там виднілася вузька щілина, зроблена зумисне для того, щоб до підземелля надходило повітря. Але з часом стіна обвалилася, отвір став трохи ширшим, пропускаючи в темницю тьмяний пучок світла, хоч ті, хто спускався туди зі смолоскипом, цього й не помічали.

— Могильна тиша,— промовила Катаріна, прислухавшись.— О, матір божа! Він помер!

— Треба щось придумати,— сказала Луїза і торкнула пальцями струн лютні.

У відповідь із глибини підземелля долинуло тільки зітхання. Нарешті Катаріна зважилася заговорити:

— Це я, високосте... Я принесла вам їсти.

— Ага, Раморні? Ти спізнився зі своїм жартом — я помираю,—почулася відповідь.

"У нього потьмарився глузд,— промайнуло в Катаріни.— І не дивно! Та цоки в ньому жевріє життя, має жевріти й надія!"

— Це я, ваша високосте, Катаріна Главер... Я принесла їжу, тільки не знаю, як її подати вам.

— Хай благословить тебе господв, дівчино! Я думав, моїм стражданням настав край, та вони знов ожили в мені, коли я почув СЛОЕО "їжа"!

— Ось вона, їжа. Та як, ох, як же я передам її вам? Отвір дуже вузький, а стіна така товста!.. О, я вже знаю, як! Я придумала!.. Луїзо, виріж мені з верби палицю, якомога довшу, хутчій! 9

Співачка вирізала палицю, а Катаріна зробила на її кінці надріз і вставила в нього кілька коржиків, змочених у юшці,— вени були заразом і їжею, й питвом.

Нещасний принц з'їв зовсім небагато і через силу, але від щирого серця дякував своїй рятівниці.

— Я мав намір учинити над тобою наругу,— промовив він,— а ти хочеш урятувати мені життя!.. Але йди вже, рятуйся сама!

— Я прийду ще і знов принесу вам їсти, як тільки трапиться нагода,— сказала Катаріна й принишкла, бо цієї миті приятелька смикнула її за рукав і зробила знак мовчати.

Обидві сховалися серед руїн і почули голоси Раморні та аптекаря, що стиха про щось розмовляли.

— Він міцніший, ніж я собі гадав,— пробурмотів перший.— А скільки тримався ДаЛволсі, коли рицар Ліддесдел запроторив його до Ермітажського замку?

— Два тижні,— відповів Двайнінг.— Але той був кремезний чолов'яга, ще й діставав якусь підтримку — до нього потроху сипалося зерно з комори над його склепом1.

— А чи не краще буде покласти всьому край відразу? Чорний Дуглас проїздитиме цією дорогою.