Будденброки - Манн Томас
Я згоден з тобою, що тут є деяка іронія долі…
– Іронія долі? Може, Томе, це по-твоєму так зветься! Але я зву це ганьбою, ляпасом, ось чим!.. Невже ти не розумієш, що це означало б? Як не розумієш, то добре поміркуй, Томасе! Це означало б: Будденброкам кінець, вони зійшли нанівець, вибираються, а Гагенштреми з гуком і гуркотом займають їхнє місце… Ні, Томасе, я ні за що не братиму участі в цій комедії! Ні за що не докладу своїх рук до цієї підлоти! Хай він тільки з'явиться, хай він тільки зважиться прийти на оглядини! Я його не прийму, будь певен! Сховаюся з дочкою і онукою в кімнаті, замкну двері і не впущу його, ось побачиш…
– Ти зробиш так, як вважатимеш за потрібне, люба моя, але спершу поміркуй, чи не мудріше було б дотримати звичаю. Ти, мабуть, думаєш, що твоя поведінка тяжко вразить консула Гагенштрема? Ні, ти дуже помиляєшся, серденько. Він ані зрадіє, ані розсердиться, щонайбільше здивується, холодно і байдуже здивується… Річ у тім, що тобі здається, ніби він плекає до тебе й до всіх нас такі самі почуття, як і ти до нього. Помиляєшся, Тоні! Він не почуває до тебе зненависті. Чого б він тебе ненавидів? Він ні до кого не має цього почуття. Він купається в успіхах і в щасті, а тому завжди веселий і добродушний, можеш мені повірити. Я вже десятки разів казав тобі, що він якнайчемніше кланявся б тобі на вулиці, якби ти могла перебороти себе і не дивилась так войовниче й пихато кудись повз нього. Його це дивує, він хвилин зо дві спокійно, трохи іронічно думає про твою міну, але не виходить з рівноваги, хоча б тому, що не почуває за собою ніякої провини. Що ти йому закидаєш? Що він далеко випередив мене в торгівлі і виступає проти мене в громадських справах? Що ж, мабуть, він спритніший і кращий політик, ніж я… І нема чого тобі так злісно сміятися, як ти оце смієшся! Але вернімося до того, з чого ми почали: цей будинок давно вже не має практичного значення для родини, бо ділове життя поступово цілком перейшло в мій дім… Це я кажу, щоб хоч якось тебе втішити. З другого боку, цілком зрозуміло, чому консулові спала думка купити цей будинок. Гагенштреми скочили високо вгору, їхня родина збільшується, вони породичалися з Меллендорфами, а за своїм багатством і становищем не поступаються найзначнішим родинам у місті. Але їм чогось бракує, якогось зовнішнього потвердження свого багатства, того, чим вони досі нехтували, як люди, що стоять вище за всякі забобони… Так би мовити, історичної санкції, узаконення… Тепер у них, здається, з'явився апетит на такі речі, і вони дечого набудуть, купивши такий будинок, як цей… Ось побачиш, консул намагатиметься якомога менше його міняти, нічого не перебудовувати, навіть "Dominus providebit" залишить над дверима, хоч треба віддати йому належне й визнати, що не бог, а він сам довів фірму "Штрунк і Гагенштрем" до такого розквіту…
– Браво, Томе! Ох, яка я рада вчути від тебе бодай хоч одне ущипливе слово про нього! Це, властиво, все, що я хотіла! Господи, якби мені твоя голова, я б йому показала! А ти тільки дивишся…
– Як бачиш, з моєї голови мало пуття.
– Бо ти тільки дивишся, кажу тобі, розмірковуєш про все так спокійно, що аж дивно стає, і пояснюєш мені, чому Гагенштрем захотів купити будинок… Ох, кажи, що хочеш, але в тебе також є серце, як і в мене, і я просто не вірю, що ти й справді такий спокійний, як удаєш! Втішаючи мене, ти, мабуть, хочеш сам себе втішити…
– Ти вже стаєш нескромна, Тоні. Важливо, якого я вдаю, щоб ти знала. А все інше нікого не стосується.
– Скажи мені тільки одне, Томе, благаю тебе: чи це все не маячня якась?
– Безумовно, маячня.
– Не кошмар?
– Може, й кошмар.
– Не ідіотська трагікомедія?
– Ну, годі, годі!..
І консул Гагенштрем з'явився на Менгштрасе, з'явився разом з паном Гошем. Тримаючи в руці свого єзуїтського капелюха, згорбившись, по-змовницькому озираючись, маклер прослизнув за консулом повз служницю, яка віднесла їхні візитні картки і тепер притримувала перед ними відчинені засклені двері до кімнати з краєвидами…
Герман Гагенштрем був у довгому, до п'ят, важкому хутрі, спереду розстебнутому, з-під якого виглядав жовто-зелений ворсистий костюм з міцної англійської матерії. З першого погляду на консула можна було сказати, що то великої руки ділок і визначна постать на біржі. Він був такий неймовірно гладкий, що воло в нього сягало від вуха до вуха, і його не могла приховати навіть коротка русява борода. Шкіра на обстриженій голові, коли він морщив лоба чи зводив брови, бралася товстими брижами. Ніс став ще плескатіший і так нависав над вусами, що консул насилу дихав ним і час від часу мусив роззявляти рота, щоб хапнути повітря; язик тоді поволі відривався від піднебіння і легенько плямкав.
Пані Перманедер зблідла, почувши те знайоме їй віддавна плямкання. Перед очима в неї постало видиво з шкільних років – солодка булочка з трюфельною ковбасою і страсбурзьким паштетом із гусячої печінки – і на мить мало не сколихнуло закам'янілу гідність її постави… В жалобному чепчику на гладенько зачесаних косах, у гарно пошитій чорній сукні з воланами від стану аж до низу, вона сиділа на канапі, згорнувши руки й ледь звівши плечі, і коли вже відвідувачі були на порозі, щось спокійно, байдуже сказала своєму братові, який цієї хвилини не зважувався кинути її напризволяще… Вона все ще сиділа, коли сенатор рушив назустріч гостям і посеред кімнати привітався з ними – з маклером щиро, а з консулом стримано й чемно; тоді й собі підвелася, ледь вклонилася обом зразу і, так само, як і брат, хоч і не вельми люб'язно, запросила їх сідати. Правда, очі в неї, мабуть, з надмірної байдужості, весь час були майже заплющені.
Поки всі сідали, та й перші хвилини також, говорили навпереміну тільки маклер і консул. Пан Гош з відразно-фальшивою покорою, за якою, звичайно ж, причаїлася підступність, попросив ласкаво вибачити їх за турботу: річ у тім, що консул Гагенштрем хотів би докладно оглянути будинок як можливий покупець… Потім консул голосом, що знову нагадав пані Церманедер солодку булочку, повторив те саме іншими словами. Атож, йому справді спала така думка, що швидко переросла в бажання, яке він сподівається здійснити на пожиток собі і своїй родині, якщо тільки пан Гош не захоче мати на цьому продажі надто великого зиску, га-га-га!.. А втім, він не сумнівається, що вони дійдуть згоди і всі будуть задоволені.
Консул Гагенштрем тримався вільно, невимушено, добродушно, по-світському, що не могло не справити враження на пані Перманедер, тим паче, що з галантності він майже тільки до неї і звертався. Він навіть почав докладно обгрунтовувати своє бажання, мало не виправдуючись:
– Мені треба простору, більше простору! – сказав він. – Мій дім на Піщаній… Ви собі не уявляєте, А шановна пані, і ви, пане сенатор, який він став для нас тісний. Часом нам фактично ніде повернутися! Я вже не кажу про гостей… де там! Навіть для родини він фактично затісний. Зберуться Гунеуси, Меллендорфи, родичі мого брата Моріца… І сидимо фактично як оселедці в бочці. То чому б не пожити трохи просторіше, правда ж?
Тон у нього був навіть трохи обурений, а виразом обличчя, жестами він ніби хотів сказати: "Ви повинні мене зрозуміти… Навіщо мені терпіти таку незручність… Це було б по-дурному, якщо людина, слава тобі господи, має змогу влаштуватись краще…"
– Я думав зачекати, – повів він далі, – зачекати, поки Церліні і Бобові не знадобиться помешкання, щоб залишити їм свій дім, а собі підшукати щось більше, але… Ви, мабуть, знаєте, – перебив він сам себе, – що моя дочка Церліна і Боб, найстарший син мого брата-прокурора, віддавна заручені… Тепер уже й до весілля недалеко… Років зо два, не більше… Вони ще молоді – тим краще! Одне слово, навіщо мені чекати на них і прогавити добру нагоду, якщо вона трапляється? Фактично, в цьому не було б ніякого сенсу…
Усі в кімнаті теж були такої думки, і розмова якийсь час точилася навколо тієї родинної події – майбутнього одруження консулової дочки. Шлюби з розрахунку між двоюрідними братами й сестрами були в місті звичайною річчю і нікого не дивували. Задля ввічливості сенатор спитав про плани молодих. Виявляється, вони вже навіть обміркували весільну подорож… Намірялися поїхати до Рів'єри, в Ніццу і так далі. А чому ж не поїхати, коли їм так хочеться, правда?.. Згадав консул і про менших членів родини – задоволено, ласкаво, хоч часом іронічно здвигаючи плечима. Сам він мав п'ятеро дітей, а його брат Мо– ріц – четверо, і дочок і синів… Так, дякувати богу, всі здорові. Та й, власне, чого б їм не бути здоровими, правда ж? Одне слово, їм ведеться добре. І консул знову вернувся до приросту родини й тісноти в своєму домі…
– А тут – зовсім не те! – сказав він. – Ще тільки за– ходячи сюди, я вже переконався, що цей дім – перлина, справжня перлина, якщо таку велику споруду можна порівняти з перлиною, га-га-га!.. Уже самі ці шпалери… Мушу признатися, шановна пані, ми оце розмовляємо, а я весь час милуюся ними. Справді чарівна кімната! І як подумати, що ви фактично провели тут усе своє життя…
– Так, з деякими перервами, – підтвердила пані Перманедер горловим голосом, до якого вона вдавалася в окремих випадках.
– Так, з перервами, – й собі сказав консул, ввічливо всміхаючись.
Він кинув погляд на сенатора Будденброка й маклера Гоїла, а побачивши, що вони заглибились у розмову, присунув свого стільця до канапи пані Перманедер і нахилився до неї так близько, що його важке сопіння почулося над самим її вухом. Надто чемна, щоб відсунутись чи відвернутися, вона тільки випросталась, скільки було змоги, і, не рухаючись, дивилась на нього згори вниз з-під опущених повік. Але він не помітив, яка напружена, неприродна в неї поза.
– Як то воно буває, шановна пані, – сказав він, – мені здається, що ми з вами колись уже мали торг? Тоді, правда, йшлося… про що, пак? Про якісь ласощі, цукерки, та?.. А тепер про цілий будинок…
Не пригадую, – сказала пані Перманедер, ще дужче витягаючи шию, бо його лице отінилося непристойно, нестерпно близько від неї…
– Не пригадуєте?
– Ні, щиро казати, ніяких цукерок не пригадую. Щось мені мариться про солодку булочку з жирною ковбасою… гидкий сніданок!.. Не пам'ятаю, чи він був мій, чи ваш… Адже минуло стільки часу… А щодо будинку, то це вже справа пана Гоша…
Вона швидко, вдячно позирнула на брата, який помітив її скруту і прийшов на допомогу, чемно спитавши, чи гості не захотіли б насамперед оглянути будинок.
