Будденброки - Манн Томас
З нього, глухо хлюпаючи, ненастанно, здіймалися блискучі, мов срібло, бульки. Але одна булька, що весь час з'являлася й лопалась неподалік від берега, мала форму персня, і, добре намордувавшись, наражаючись на небезпеку, Кай нарешті схопив її рукою. Булька не лопнула, а обернулася в гладеньку, тверду каблучку й надяглась йому на палець. Потім він, непохитно вірячи в чудодійні властивості персня, з його допомогою виліз на стрімку, слизьку кручу і неподалік у червоному тумані побачив чорний, огорнений мертвою тишею замок. Його з усіх боків пильно охороняла сторожа. А проте Кай добувся до замку і, знову ж таки з допомогою персня, зняв лихі чари з його бранців і випустив їх на волю…
Щоразу, коли дія досягала особливого напруження, Ганно брав на фісгармонії кілька прегарних акордів… Часом вони ставили Каєві оповідання з музичним супроводом Ганно в ляльковому театрі – якщо тільки в них не траплялися місця, непридатні для сценічного відтворення… А фізкультурні ігри Ганно відвідував лише з категоричного, суворого батькового наказу; тоді Кай і собі йшов із ним.
Те саме було з катанням на ковзанах узимку і купанням улітку в дерев'яному басейні пана Асмусена біля річки…
– Купатися! Плавати! – казав доктор Ланггальс. – Хлопцеві треба купатися й плавати!
І сенатор був цілком згоден з ним. Та Ганно, як тільки була змога, ухилявся від купання, а також катання на ковзанах і фізкультурних ігор, насамперед тому, що сини консула Гагенштрема, які відзначалися в усіх цих розвагах, чіплялися до нього і, хоч мешкали в бабусиному будинку, не пропускали жодної нагоди похизуватися своєю силою, принизити й помучити його. Вони щипали й висміювали Ганно на Замковому полі, штовхали його в брудні купи снігу на ковзанці, з погрозами кидались до нього в басейні… Ганно не пробував тікати, що, зрештою, не дуже йому й помогло б. Він, опустивши тонкі, як у дівчинки, руки, стояв до пояса в каламутній воді, на поверхні якої місцями плавала ряска, і, насупивши брови, ледь скрививши уста, дивився спідлоба, як вони дужими стрибками, розбризкуючи воду, наближалися до нього, певні своєї здобичі. Гагенштреми хапали Ганно своїми м'язистими руками, занурювали у воду і тримали так довго, що він устигав добре наковтатися брудної води, а потім ще не одну хвилину відсапувався, хапаючи ротом повітря… Тільки єдиний раз за нього знайшлось кому трохи помститися. Якось після обіду Гагенштреми саме тримали Ганно під водою, коли раптом один із них зойкнув з люті і болю і задер догори свою товсту ногу, з якої великими краплями скапувала кров. А біля нього виринув з води граф Мельн, що якимось способом розжився грошей на квиток, непомітно підплив під водою і вкусив Гагенштрема за ногу – вгородив у неї всі зуби, як розлючене щеня. Його блакитні очі блискали крізь мокрий рудавий чуб, що спадав на обличчя… Ох і, перепало ж за той вчинок малому графові! З басейну він виліз з полатаними боками. Зате й дужий син консула Гагенштрема добре шкутильгав, ідучи додому…
Поживні засоби й різноманітні фізичні вправи – ось до чого зводилось дбайливе піклування сенатора Будденброка про синове здоров'я. Але не менше дбав він і про духовний розвиток хлопця: намагався впливати на нього, збагачувати враженнями з практичного світу, для якого той був призначений.
Він почав помалу привчати Ганно до його майбутньої діяльності, брав його з собою в гавань, щоб той слухав, як він коло пристані розмовляв з робітниками мішаною дансько-нижньонімецькою говіркою, як радився з службовцями в тісних темних конторах комор або надворі давав вказівки вантажникам, що, глухо, протягло перегукуючись, витягали на горище мішки з зерном… Для самого Томаса Будденброка з дитинства не було кращого й цікавішого місця за цей куточок гавані між кораблями, повітками й коморами, де тхнуло маслом, рибою, водою, смолою і змащеним залізом; а що син не виявляв ані радості, ані зацікавлення, то треба було ці почуття в нього розбудити…
– Як звуться кораблі, що курсують до Копенгагена?
– "Наяда"… "Гальмштадт"… "Фрідеріка Евердік"…
– Ну, добре, що ти хоч ці назви запам'ятав, синку, все-таки щось знаєш. Потім запам'ятаєш і всі інші… Он серед тих робітників, що витягають мішки, багато хто має таке ім'я, як і ти, бо їх охрещено на честь твого діда. А серед їхніх дітей часто зустрічається моє ім'я… І мамине також… Ми їм щороку робимо якісь невеличкі подарунки… А он ту комору ми поминемо, не будемо заходити в розмову з робітниками, нам з ними немає про що говорити – то конкурент…
– Підеш зі мною, Ганно? – спитав іншого разу сенатор. – Ми спускаємо сьогодні на воду нове судно, Я маю охрестити його… Хочеш побачити?
І Ганно сказав, що хоче. Він пішов з батьком, вислухав його промову перед спуском, побачив, як він розбив об праву пляшку шампанського, байдужим оком простежив, як корабель по змащеному зеленим милом похилому помосту зсунувся в спінену воду…
У певні дні року, скажімо, вербної неділі, коли відбувалася конфірмація, чи на Новий рік, сенатор Будденброк їздив з візитами до тих людей, з якими зустрічався в товаристві, а що його дружина в таких випадках воліла залишатись удома, посилаючись на знервованість або на мігрень, то він запрошував із собою сина. І Ганно знову казав, що хоче їхати. Він слухняно вмощувався до батька в карету, а потім мовчки сидів біля нього в чужих вітальнях і нишком спостерігав, як вільно, тактовно і як по-різному, зважуючи найменші відтінки, вмів батько триматися з людьми. Він помітив, що коли комендант округу, підполковник фон Рінлінген, прощаючись, запевнив батька, що вважає їхній візит за велику для себе честь, той: з удаваним переляком торкнувся його плеча, як в іншому місці майже такі слова він вислухав спокійно й поважно, а ще в іншому відхилив їх іронічно перебільшеним компліментом… І все це бездоганними фразами і з бездоганними жестами, явно прагнучи викликати в сина захват і навчити його таких манер.
Проте малий Ганно бачив більше, ніж йому належало; його несміливі, золотаво-карі, підведені синіми тінями очі вміли надто добре спостерігати. Він бачив не тільки впевнену люб'язність батька, що так на всіх діяла, а із дивною проникливістю, болісною для нього самого, помічав, як страшенно важко батькові вдавати ту люб'язність. Секатор після кожного візиту ставав блідіший, ще скупіший на слова. Заплющивши очі з почервонілими повіками, він мовчки сидів у кутку карети, і серце Ганно сповнювалось жахом, коли він бачив, як на порозі наступного будинку батькове обличчя знову вкривала маска, а в рухах його змученого тіла раптом з'являлася пружність… Спілкування людей – їхні манери, розмови, поведінку, дії і вчинки – малий Йоганн уявляв собі не як наївний, природний, напівсвідомий захист практичних інтересів, що збігаються з інтересами друзів і суперечать інтересам конкурентів, а як своєрідну самоціль, вироблене зусилля, де має значення не щирий, природний внутрішній порух, а неймовірно важка, виснажлива віртуозність постави й жестів. І на думку, що від нього чекають у майбутньому таких виступів перед людьми, що й йому самому доведеться щось робити й говорити під гнітом чужих поглядів, Ганно мимоволі заплющував очі, здригаючись від страху й огиди…
Ох, не таке враження на сина сподівався справити своїми візитами Томас Будденброк! Усі його думки були спрямовані на одне: виховати в Ганно невимушеність, рішучість і простий погляд на практичне життя.
– Ти, видно, любиш гарно пожити, – казав він, коли Ганно просив після обіду ще одну порцію солодкого або півчашки кави. – Отже, тобі треба стати добрим купцем і заробляти багато грошей! Хочеш?
І малий Йоганн відповідав;
– Так.
Часом, коли в сенатора обідала вся родина і тітка Антонія або дядько Христіан за давньою звичкою починали жартувати з сердешної Клотільди, передражнювати її протяглу, покірно-лагідну мову, Ганно, випивши міцнішого, ніж звичайно, вина, також переймав їхній тон і звертався до тітки Клотільди з якимось глузливим зауваженням. Тоді Томас Будденброк сміявся – голосно, щиро, весело, майже вдячно, як людина, що їй випала величезна втіха; він навіть приєднувався до сина і також дражнив бідну родичку, хоч давно вже кинув цей тон у розмові з нею. Надто легко й безпечно було показувати свою перевагу над обмеженою, покірною, худою і завжди голодною Клотільдою, тож хоч які невинні були ті жарти, вони здавалися сенаторові підлими. З огидою, з розпачливою огидою, такою чужою його педантичній натурі в буденному практичному житті, він раз по раз вертався до думки, якої не здатен був спекатись: як можна розуміти становище, бачити його наскрізь, а все-таки безсоромно використовувати його?.. Але ж безсоромне використання будь-якого становища, заспокоював віл сам себе, і є життєздатністю!
Ох, якою втіхою, якою радісною надією сповнювали серце сенатора найменші ознаки тієї життєздатності в малому Йоганнові!
Розділ третій
За останній час Будденброки відвикли від далеких літніх подорожей, раніше майже обов'язкових, і навіть як торішньої весни Герда заявила про своє бажання відвідати старого батька в Амстердамі й після довгої перерви заграти з ним кілька дуетів, сенатор досить сухо дав свою згоду. Зате пані Будденброк щороку на літні канікули виїздила з малим Йоганном та Ідою Юнгман до Травемюнде з огляду на синове здоров'я…
Канікули над морем! Чи може хто збагнути, яке то щастя? Після нудної, гнітючої одноманітності незчисленних шкільних днів цілий місяць спокійної, безтурботної самоти, напоєної духом водоростей і шумом лагідного прибою… Цілий місяць! На початку безкраїй, неосяжний термін! Неможливо повірити, що він колись скінчиться, а говорити про це – просто блюзнірство! Малий Йоганн ніколи не міг збагнути, як той чи інший учитель на останньому уроці наважується сказати: "Після канікул продовжимо і перейдемо до…" Після канікул! І ніби аж радий цьому, незрозумілий чоловік у витертому сурдуті! Після канікул! Яка безглузда думка! Хіба все, що лежало за тими чотирма тижнями, не тонуло в безмежно далекій сірій імлі?
Як приємно першого ж ранку після отримання табеля в гімназії – вже байдуже, чи там кращі оцінки, чи гірші, – і після їзди в перевантаженій кареті прокинутись в одному з двох швейцарських будиночків, з'єднаних довгим переходом, що стоять на одній лінії з кондитерською і головним будинком курорту.
