Будденброки - Манн Томас
Зігізмунд Гош, звичайно, має свої хиби… Кажуть, що він перекладає з іспанської… забула, як той письменник зветься… Дивна забаганка, нічого не скажеш, Томе. Але він кришталево чесна людина і приятелював ще з нашим батьком. І має добре серце, це всім відомо. Він зрозуміє, що тут ідеться не про звичайний продаж, не про будь-який будинок… А скільки ти думаєш заправити, Томе? Мабуть, щонайменше сто тисяч марок, га?..
– Щонайменше сто тисяч марок, Томе! – ще раз сказала вона в дверях, коли брат з дружиною уже спускалися сходами вниз. Потім, лишившись сама, стала посеред кімнати, безсило опустивши складені руки і безпорадно озираючись навколо широко розплющеними очима. Голова її в чорному мереживному чепчику під вагою тяжких думок усе нижче й нижче схилялася на плече.
Розділ третій
Малому Ганно наказано попрощатися з тлінними останками бабусі. Така була батькова воля, і хлопець не посмів відмовитись, хоч як боявся. Другого дня після тяжкої материної агонії сенатор за столом у розмові з дружиною і, мабуть, навмисне в присутності сина сказав кілька гострих слів на адресу дядька Христіана, який, коли хворій було найгірше, втік від її смертної постелі і ліг спати.
– То все нерви, Томасе, – відповіла Герда.
Та сенатор, кинувши погляд на Ганно, якого той не міг не помітити, майже суворо зауважив, що тут не може бути ніякого виправдання. Небіжка мати терпіла таку муку, що, дивлячись на неї, треба було б радше соромитись за своє здоров'я, а не боягузливо тікати від куди меншого страждання, якого завдавала всім її агонія. З цих слів Ганно зробив висновок, що краще не відмагатися від прощання з бабусею в труні.
Коли він напередодні похорону разом з батьками ввійшов з ротонди до великої їдальні, вона, як і на свят-вечір, видалась йому зовсім незнайомою. Навпроти дверей, на тлі темної зелені великих вазонів, виставлених півколом, упереміж із високими срібними свічниками, ясніла на чорному постаменті копія Торвальдсенового "Христа, що благословляє вірних", яка звичайно стояла в коридорі. Скрізь на стінах від протягу ворушився чорний креп, що затуляв блакитні шпалери та білі статуї усміхнених богів, які не раз бачили в цій залі веселі бенкети. Оточений вбраними у чорне родичами, з широкою жалобною стрічкою на рукаві свого матроського костюмчика, сп'янілий від запаху безлічі квітів і вінків – запаху, до якого часом домішувався ледь чутний, чужий і все ж якось дивно знайомий дух, – малий Ганно стояв коло труни й дивився на нерухому сувору постать, що врочисто спочивала серед білого атласу…
Це не бабуся. Хоч це її святковий чепчик з білими стрічками, її рудаві з проділом коси виглядають з-під чепчика. Але цей гострий ніс, запалі губи, випнуте підборіддя, ці жовті, прозорі, зморщені руки, по яких зразу видно, що вони холодні й закляклі, – все це не бабусине. Це якась чужа воскова лялька, і в тому, що її виставлено напоказ, що їй треба віддавати шану, є щось моторошне. Він поглянув на двері кімнати з краєвидами: чи не з'явиться звідти справжня бабуся?.. Ні, вона не з'являлася. Вона померла. Смерть назавжди обернула її в цю воскову фігуру, повіки і уста якої так невблаганно, так міцно й неприступно стулені…
Він стояв, усім тілом спираючись на ліву ногу, а праву зігнувши в коліні і ледь торкаючись носком її до підлоги; однією рукою він тримався за матроський вузол на грудях, а друга, мов нежива, звисала вниз. Голову з темно-русявими кучерями, що спадали на скроні, він схилив набік; золотаво-карі очі, підведені синюватими тінями, відчужено й задумливо дивилися з-під насуплених брів на обличчя мертвої. Він дихав поволі, нерішуче, при кожному віддихові боячись знову вчути той чужий, а проте дивно знайомий дух, якого не завжди могли забити хвилі квіткових пахощів. І коли той дух таки доходив до Ганно, брб|й його ще дужче насуплювались, а по губах на мить перебігало тремтіння… Нарешті він зітхнув; але те зітхання так скидалося на хлипання без сліз, що пані Перманедер схилилася до нього, поцілувала і вивела з зали.
Сенатор, його дружина, а також пані Перманедер і Еріка Вайншенк кілька довгих годин приймали в кімнаті з краєвидами співчуття городян, а потім відбувся похорон Елізабет Будденброк, з роду Крегерів. Прибули родичі з Франкфурта й Гамбурга, і востаннє їх гостинно прийнято на Менгштрасе. Натовп людей, що прийшли віддати останню шану небіжчиці, заповнив велику їдальню, кімнату з краєвидами, ротонду і коридор. І ось серед сяйва запалених свічок в узголів'ї труни велично став пастор Прінгсгайм з Марийської церкви, молитовно склавши руки під самим підборіддям, звернувши до неба з широких брижів виголене обличчя, на якому проступав то понурий фанатизм, то лагідне просвітлення, і виголосив надгробне слово.
Голос його то наростав, то майже завмирав. Він вихваляв чесноти небіжки, її шляхетність і покірність, її веселу вдачу і побожність, її доброчинність і лагідність. Він згадав про Єрусалимські вечорниці і про недільну школу, ще раз відтворив перед присутніми довге, багате й щасливе життя небіжки в усьому його блиску… А що слово "кінець" вимагає якогось епітета, то нарешті сказав і про її "мирний кінець".
Пані Перманедер добре знала, до якої величної, сповненої гідності постави зобов'язує її ця година. Для себе, для своєї дочки Еріки та онуки Елізабет вона зайняла найпочесніші місця – поряд з пастором, в узголів'ї вкритої вінками труни, а Томас, Герца, Христіан, Клотільда, малий Ганно, а також старий консул Крегер, що сидів на стільці, вдовольнилися скоромнішими місцями, ніби якісь дальші родичі. Вона стояла випроставшись, ледь звівши плечі, тримаючи в молитовно складених руках батистову хусточку з чорним мереживом, і так пишалася головною роллю, яка випала їй у цій урочистій церемонії, що часом геть забувала про скорботу. Усвідомлюючи, що на неї звернені погляди всього міста, вона майже не підводила очей, але все-таки інколи не витримувала й перебігала поглядом по натовпу, серед якого помітила і Юльхен Меллендорф, у дівоцтві Гагенштрем, та її чоловіка… Атож, усі прийшли – Меллендорфи, Кістенмакери, Ланггальси й Евердіки! Перше ніж Тоні Будденброк покинула батьківський дім, їм ще раз довелося зібратись тут, щоб, незважаючи на Грюнліха, на Перманедера й на Вайншенка, висловити їй свою пошану і співчуття!..
А пастор Прінгсгайм своїм надгробним словом роз'ятрював рану, яку завдала смерть. Він кожному розтлумачував, що той утратив, викликав з очей сльози там, де вони самі не полилися б, і зворушені слухачі були йому вдячні. Коли він почав говорити про Єрусалимські вечорниці, всі давні приятельки покійної почали схлипувати, за винятком мадам Кетельсен, яка нічого не чула і з властивим глухим людям замкнутим виразом дивилася поперед себе, та сестер Гергардт, нащадків Пауля Герґардта, які руч об руч стояли в кутку і променіли, бо смерть приятельки втішила їх, і вони їй не заздрили тільки тому, що не вміли заздрити.
Щодо мадемуазель Вайхброт, то вона без упину сякалася, гучно й енергійно. Зате дами Будденброк із Брайтештрасе не плакали: не мали такої звички. На їхніх обличчях, не таких єхидних, як завжди, було написане тихе вдоволення з того, що смерть така безстороння і справедлива…
Потім, коли відлунало останнє "амінь" пастора Прінгсгайма, до зали, тримаючи в руках свої чорні трикутні капелюхи, зайшли чотири носії, тихо, але так швидко, що їхні чорні плащі аж віддималися в них за спинами, і взялися за труну. Це були чотири лакеї, яких знало ціле місто, чотири наймані служники, що на проханих обідах у найвищих колах розносили гостям важкі тарелі й пили в коридорах просто з карафок червоне меллендорфівське вино. Але й на похоронах першого і другого класу вони також були незамінні і виконували свою роботу надзвичайно вправно. Вони чудово розуміли, що тієї хвилини, коли чужі люди назавжди забирають небіжчика на очах у родини, потрібен величезний такт і спритність. Двома-трьома меткими, дужими рухами вони без жодного звука переклали труну з помосту собі на плечі, і, перш ніж хтось устиг збагнути жах усього, що сталося, вона, вкрита квітками, вже загойдалася в повітрі і плавно, не надто швидко, але й не повільно, зникла в ротонді.
Дами обережно обступили пані Перманедер та її дочку, не підводячи очей, тиснули їм руки й мурмотіли те, що в таких випадках належить промурмотіти, а чоловіки тим часом уже почали спускатися вниз, до карет…
І ось довга жалобна процесія повільно-повільно рушила сірими мокрими вулицями, через міську браму і далі, порожньою алеєю, під безлистими деревами, що тремтіли під холодною мжичкою, аж на кладовище. Там під звуки жалобного маршу, що линув з-за голих кущів, усі вийшли з карет і пішки рушили за труною розгрузлими стежками туди, де під гаєм виднів готичний фронтон родинного склепу Будденброків з великим хрестом із пісковика… Кам'яна плита, оздоблена ліпленим гербом, була знята і лежала поряд з чорним отвором, по боках якого зеленіла мокра трава.
Там унизу було вже приготоване місце для новоприбулої. Останніми днями склеп під наглядом сенатора трохи прибрали й відсунули вбік останки давніших Будденброків. Музика стихла, і труна на линвах загойдалася над обмурованою могилою. А коли вона глухо стукнула в дно, пастор Прінгсгайм, що встиг уже надягти напульсники, знову почав говорити. Його натренований голос лунав чітко, зворушливо й побожно в тихому, холодному осінньому повітрі над відкритою могилою й похиленими головами присутніх. Нарешті він нахилився над ямою, назвав небіжку її повним ім'ям і перехрестив труну. Коли він замовк і чоловіки, всі в чорних рукавичках, почали молитися, тримаючи перед обличчями циліндри, на мить визирнуло сонце. Дощ перестав, і серед шурхоту крапель, що потроху спадали з дерев і кущів, то тут то там коротко, тоненько перегукувалися пташки.
Потім усі один по одному рушили до синів і до брата шебіжки, щоб ще раз потиснути їм руку.
Томас Будденброк, одягнений у пальто з грубої, темної матерії, всіяне срібними крапельками дощу, стояв під час церемонії між братом Христіаном і дядьком Юстусом. Останнім часом він трохи погладшав – у його виплеканій зовнішності це була єдина прикмета недалекої старості.
Його щоки, впоперек яких стриміли гострі, витягнені щипцями вуса, покруглішали, проте були бліді й безкровні.
