Будденброки - Манн Томас
Колишня світська дама, з спокійною, природною, невичерпною любов'ю до розкішного життя і взагалі до життя, вона останні роки віддавалась молитвам і благодійництву… Чому? Може, не стільки з пошани до свого покійного чоловіка, як з несвідомого бажання змирити бога з своєю нездоланною життєвою снагою і випросити в нього легку смерть, хоч як вона чіплялась за життя? Проте вона не могла легко померти. Болісні переживання, що випали на долю пані Елізабет, не зігнули її постаті й не потьмарили очей. Вона любила добру їжу й вишукане, багате вбрання, не помічала чи принаймні згладжувала все те неприємне, що часом діялось навколо неї, і вдоволено користалася тією пошаною, яку скрізь виявляли до її старшого сина. Ця хвороба, це запалення легень вдерлося в її здорове, не зігнуте роками тіло без жодної духовної підготовки, яка б полегшила процес руйнування, без тієї підривної роботи страждання, що поступово, в болях віддаляє нас від життя чи бодай від умов, у яких воно нас застало, і будить солодку тугу за кінцем, за іншими умовами, за спочинком… Ні, стара дама добре відчувала, що, незважаючи на свій християнський спосіб життя останніх років, вона, властиво, не підготовлена до смерті, і невиразна думка, що це її остання хвороба, якій судилося в останній день, в страхітливому поспіху, фізичною мукою зламати її опір, довести до покори, – ця думка сповнювала її жахом.
Хвора часто молилася, але ще частіше, коли була при пам'яті, досліджувала свій стан: мацала пульс, міряла температуру, боролася з кашлем… Та пульс у неї був слабкий, температура, якщо трохи й спадала, то потім підіймалася ще вище, і її то морозило, то налило вогнем, аж вона починала марити, кашель, болючий, з кривавим мокротинням, збільшувався, а задуха сповнювала її ляком. Усе це мало одну причину: запалення охопило вже не частину, а цілу праву легеню, і коли симптоми не обмалювали, то й з лівого боку почався процес, який доктор Ланггальс, дивлячись на свої нігті, назвав "гепатизацією" і про який доктор Грабов волів не розводитись… Гарячка ненастанно виснажувала організм. Почав відмовляти шлунок. Сила покидала хвору – неухильно, поволі і вперто.
Пані Елізабет стежила за розвитком хвороби, ревно споживала, коли тільки могла, тривну їжу, яку для неї готували, уважніше за доглядачок дотримувалась годин, коли треба було приймати ліки, і така була всім тим заклопотана, що розмовляла майже з самими лише лікарями, принаймні тільки в розмові з ними виявляла щире зацікавлення. Гостей, яких спочатку пускали до неї, учасниць Єрусалимських вечорниць – старих дам з її кола та дружин священиків, – хвора приймала апатично або з якоюсь неуважною сердечністю і швидко з ними прощалася. Родичів прикро вражало, що стара дама виявляла до них таку байдужість, ніби аж зневагу, в якій вчувалася скарга: "Ви ж мені не можете допомогти". Навіть малого Ганно, якого впустили до бабусі, коли їй трохи полегшало, вона тільки погладила по щоці й відвернулася. Вона ніби хотіла сказати: "Діти, ви всі дуже милі, але… я, мабуть, помру!"
Зате обох лікарів вона зустрічала привітно, з щирою зацікавленістю і жваво обговорювала з ними перебіг недуги…
Якось з'явилися дами Гергардт, нащадки Пауля Гергардта, – в своїх накидках, у пласких, як тарілки, капелюшках, з торбинками, в яких вони розносили харчі вбогим. Їх просто не можна було не допустити до їхньої приятельки. Гостей залишили на самоті з хворою, і сам бог тільки знає, про що вони розмовляли, сидячи біля її ліжка. Та коли вони виходили, їхні очі й обличчя були ще ясніші, лагідніші й непроникніші, ніж досі, а в кімнаті лежала стара дама з такими ж очима й таким самим виразом обличчя, лежала тихо, зовсім спокійно, спокійніше, ніж будь-коли, дихаючи повільно й; нечутно, і на очах втрачала силу. Пані Перманедер, що буркнула вслід дамам Гергардт якесь круте слово, відразу послала по лікарів, і тільки-но вони з'явилися в дверях, як хвора невпізнанно змінилася. Вона ожила, пожвавішала, мало не підвелася в ліжку. Поява цих двох добродіїв, учених медиків, миттю вернула її до земних справ. Вона простягла їм назустріч руки й почала:
– Вітаю вас, панове! Мушу вам сказати, що сьогодні протягом дня…
Однак лікарі давно вже не мали сумніву, що запалення перекинулось і на другу легеню.
– Так, любий мій сенаторе, – визнав доктор Грабов і взяв Томаса Будденброка за руки. – Ми не змогли припинити процесу, тепер він став двостороннім, а це річ небезпечна, ви й самі знаєте, не буду вас дурити… І, мабуть, усе-таки не однаково, чи пацієнтці двадцять років, чи сімдесят, тож якби ви сьогодні знову спитали мене, чи не написати вам своєму братові Христіанові, чи не сповістити його коротенькою телеграмою, я б вам не відраджував, не поспішав би стримувати вас… Між іншим, як він поживає? З нього жартун, нівроку; він завжди мені дуже подобався… Тільки, ради бога, любий сенаторе, не робіть з моїх слів надто сумних висновків! Безпосередньої небезпеки поки що немає… Я дурний, що взагалі вжив це слово! Але за таких обставин треба завжди брати до уваги найнепередбаченіші випадки… Як пацієнткою ми вашою шановною матір'ю задоволені. Вона чесно нам допомагає, не підводить нас… Ні, це не просто компліменти, пацієнтка з неї незрівнянна! Тож не втрачаймо надії, любий мій сенаторе, не втрачаймо надії! Будемо сподіватися на краще!
Але приходить час, коли надії родичів стають штучні, нещирі. Хворий якось міняється, в його поведінці з'являється щось чуже, досі не знане. З уст його злітають якісь дивні слова, на які ми не вміємо відповісти. Вони ніби відрізують йому зворотний шлях до життя, зобов'язують його померти. І навіть коли то найдорожча нам людина, ми після того не здатні вже хотіти, щоб вона підвелася й ходила. Бо якби вона підвелася, то сіяла б круг себе жах, наче встала з могили…
Почали з'являтися жахливі ознаки кінця, хоч організм, підтримуваний сильною волею, ще працював. Відтоді, як катар поклав пані Елізабет у ліжко, минув не один тиждень, від лежання на тілі в неї з'явилися рани, що не гоїлись і з дня на день більшали. Хвора вже не могла спати: одне, що не давав біль, кашель і задуха, а друге, що вона сама не хотіла, боялась заснути. На кілька хвилин вона втрачала свідомість у гарячці, але й коли була притомна, то вголос розмовляла з людьми, що давно вже померли. Якось смерком вона раптом сказала голосно, трохи злякано, але щиро:
– Так, любий Жане, я йду!
Слова ці прозвучали так природно й безпосередньо, що потім усім здавалося, ніби й вони чули голос покійного консула, який покликав хвору.
Приїхав Христіан – з Гамбурга, де він, мовляв, залагоджував якісь справи, – посидів у кімнаті хворої, дуже швидко вийшов звідти, потер лоба і, водячи навкруги очима, сказав:
– Як страшно… Страшно… Я більше не можу.
З'явився також пастор Прінгсгайм, зміряв сестру Леандру холодним поглядом і переливчастим голосом почав молитися коло ліжка хворої.
А потім настало коротке полегшення, проблиск життя. Спала гарячка, стих біль, хвора ніби подужчала, сказала кілька лагідних слів, сповнених надії, які викликали сльози радості на очах у дітей.
– Ми її. врятуємо, ось побачите, врятуємо, незважаючи ні на що! – сказав Томас Будденброк. – Вона ще святкуватиме з нами різдво, і ми не дамо їй так хвилюватися, як вона завжди хвилюється…
Та вже другої ночі, тільки-но Герда і її чоловік лягли спати, пані Перманедер покликала їх на Менгштрасе. Хвора боролася зі смертю. Вітер підхоплював холодний дощ і періщив ним у шибки.
Коли сенатор з дружиною зайшли до кімнати, освітленої свічками, що горіли в двох свічниках на столі, там уже були обидва лікарі. Христіана також покликали з його кімнати, і він сидів збоку, спиною до ліжка, низько схилившись і підперши голову обома руками. Чекали на брата хворої, консула Юстуса Крегера, по якого вже теж послали.
Пані Перманедер і Еріка Вайншенк, тихо схлипуючи, стояли в ногах ліжка. Сестрі Леандрі й мамзель Зеверін не було вже чого робити, і вони сумно дивилися на обличчя хворої.
Вона лежала горілиць. Під голову їй підкладено було кілька подушок. Руки її, гарні, помережані блакитними жилками руки, тепер уже такі худі й виснажені, швидко, безперервно, аж тремтячи з поспіху, гладили ковдру. Голова в білому чепчику ненастанно, з моторошною ритмічністю хиталася з боку в бік. Губи ЇЇ ніби втягло всередину, рот розтулявся й знову стулявся з кожною болісною спробою хапнути повітря, а запалі очі блукали навколо, благаючи допомоги, і час від часу з страшною заздрістю спинялися на комусь із присутніх, що були здорові, вільно дихали, жили, а їй не могли вже нічим допомогти, хіба що скласти останню данину любові – дивитися на її муку. А ніч поволі спливала, не приносячи ніякої зміни.
– Скільки це може тривати? – тихо запитав Томас Будденброк і потяг старого доктора Грабова в другий кінець кімнати, поки доктор Ланггальс робив хворій якийсь укол.
Пані Перманедер, затуляючи хусточкою рота, теж пішла за ними.
– Невідомо, любий сенаторе, – відповів доктор Грабов. – Кінець може настати й за п'ять хвилин, а може відтягтися на кілька годин… Не можу нічого сказати. Маємо так звану водяну пухлину… набряк…
– Я знаю, – сказала пані Перманедер у хусточку, і по щоках у неї потекли сльози. – При запаленні легень таке часто буває… У пухирцях легень збирається рідина, і коли стан погіршується, хворий не може більше дихати… Так, я знаю…
Сенатор згорнув руки, позирнув у бік ліжка й прошепотів:
– Як вона, сердешна, мучиться!
– Ні! – відповів доктор Грабов так само тихо й так авторитетно, що на його довгобразому, лагідному обличчі з'явилися рішучі зморшки. – Це тільки так здається, повірте мені, любий друже, тільки здається! її свідомість дуже затьмарена… Те, що ви бачите, здебільшого рефлекторні рухи, повірте мені…
– Дай боже, – сказав Томас.
Але й дитина по очах хворої впізнала б, що вона при нам'яті і все відчуває…
Вони знову посідали… Консул Крегер також прийшов уже і, спершись на головку палиці, з почервонілими очима, сидів коло сестриного ліжка.
Хвора почала ще дужче метатися. Моторошний неспокій, невимовний страх і горе, почуття фатальної самоти і безмежної безпорадності, здавалось, цілком оволоділи цим приреченим на смерть тілом.
