Воно - Кінг Стівен

На постаменті було викарбувано:

Apparebat eidolon senex

Пліній[416]

Стен сів на лаву, дістав із торби пташиний альбом-довідник і вкотре перегорнув його до сторінки з кардиналом, розглядаючи зображення, засвоюючи характерні ознаки. Самця кардинала важко було б сплутати з кимсь іншим — птах червоний, як пожежна машина, попри те, що не такий великий, — але Стен був людиною звичаю і порядку; такі речі його втішали та зміцнювали відчуття місця й належності до цього світу. Тому, перш ніж закрити альбом, він подарував вивченню зображення добрячих три хвилини (на цьому вологому повітрі кутики аркушів уже підверталися вгору), і тільки потім засунув довідник назад до торби. Він дістав з чохла бінокль і приклав його до очей. Потреби регулювати фокус не було, оскільки попереднього разу він використовував бінокль, сидячи на цій самій лавочці й дивлячись на цю саму пташину купальню.

Педантичний хлопчик, терплячий хлопчик. Він не совався. Він не підводився пройтися, не вихав біноклем туди-сюди, щоб подивитися, чи не можна там ще чогось побачити. Він сидів нерухомо, з біноклем, націленим на пташину купальню, і туман збирався в жирні краплі на його жовтому дощовику.

Він не нудився. Він зазирав у пташиний еквівалент конференц-залу. Деякий час там сиділа четвірка горобців, вмочуючи у воду дзьобики, безтурботно струшуючи краплини собі через плечі на спинки. Потім круто налетіла блакитна сойка, наче якийсь коп, що розганяє зграйку роззяв. У Стеновому біноклі ця сойка здавалася величезною, як дім, порівняно з чим абсурдно тоненькими були її сварливі крики (після того як певний час подивишся невідривно крізь окуляри бінокля на збільшених птахів, їхні розміри починали здаватися не дивними, а цілком нормальними). Горобці відлетіли. Сойка, тепер головна, походила туди-сюди, скупалася, знудилася, полетіла геть. Повернулися горобці, потім відлетіли знову, коли до лазні трубчастокісткових прибула скупатися і, можливо, обговорити важливі справи пара мандрівних дроздів. Колись Стенів батько був розсміявся з невпевненого припущення сина, що птахи можуть розмовляти, і Стен не сумнівався, що батько мав рацію, коли сказав, що птахи для цього недостатньо розумні, що в них занадто малий мозок, — але, чорти забирай, дивлячись на них, легко повірити, що вони таки розмовляють. До них приєднався новий птах. Червоний. Стен поспішно трішки підрегулював фокус. Чи це… Ні. Це була пурпурова піранга[417], гарна пташка, але не той кардинал, на якого він чекав. До неї приєднався золотий дятел[418], який був частим гостем у пташиній купальні Меморіального парку. Стен упізнав його за подертим правим крилом. Як завжди, він поміркував, яким чином це могло трапитися — близька зустріч з яким-небудь котом здавалася найвірогіднішим поясненням. Прилітали й відлітали інші птахи. Стен побачив одного гракла, незграбного й негожого, мов літаючий товарний вагон, одну лазурову пташку[419], іншого золотого дятла. І нарешті його було винагороджено новим птахом — не кардиналом, а якимсь воловиком[420], що в біноклі мав поважний і дурнуватий вигляд. Стен кинув бінокль собі на груди та знову поліз до торби по довідник, сподіваючись, що воловик не відлетить, поки він не впевниться у побаченому. Мусить же він, зрештою, бодай щось принести додому батькові. А вже було час іти. Швидко смеркалося. Він змерз і трохи промок. Він подивився в альбомі, потім знову крізь бінокль. Птах усе ще був там, не купався, просто стояв на краю купальні з тупим виглядом. Майже напевне це був воловик. Без якихось характерних ознак — принаймні таких, які б Стен міг відрізнити з такої відстані, — і важко бути на сто відсотків певним у гуснучих сутінках, але, може, йому вистачить часу й світла для ще однієї перевірки. Він подивився на зображення у довіднику, люто насуплений у своєму зосередженні, а потім знову підхопив бінокль. Тільки-но він навів його на пташину купальню, як лунко-розкотисте бум! підкинуло воловика — якщо то дійсно був воловик — на крило. Стен намагався прослідкувати за птахом біноклем, знаючи, які мізерні шанси на те, щоби знову впіймати його у фокус. Він його загубив, видавши спересердя шипіння крізь зчеплені зуби. Гаразд, якщо він прилетів раз, то, либонь, прилетить знову. І це ж був усього лише воловик, врешті-решт,

("ймовірно, воловик")

а не беркут чи велика гагарка.[421]

Стен поклав до чохла бінокль і заховав пташиний довідник. Потім він підвівся і подивився навколо — чи не зможе побачити, що завадило тим раптовим, гучним шумом. Той звук не був схожим на постріл чи автомобільний вихлоп. Більше на те, як розчахуються двері в якомусь фільмі жахів про замки й підземелля… повному дешевих звукових ефектів.

Він не побачив нічого.

Він підвівся і вже було вирушив до спуску на Канзас-стрит. Вежа тепер була правобіч нього — такий собі крейдяно-білий циліндр, примарний у гуснучій темряві. Здавалося, ніби… вона плине.

Така дивна думка. Він припускав, що вона мусила надійти зсередини його власної голови — а звідки ж іще можуть приходити думки? — але якось вона зовсім не була схожою на його власну думку.

Він подивився на Вежу уважніше, а потім, навіть не подумавши про це, завернув у її бік. Угору будівлею Вежі йшли по спіралі розташовані через рівні інтервали вікна, це нагадало Стену перукарський стовпчик[422] перед закладом містера Орлетта, де підстригалися вони з батьком. Над кожним із тих вікон випиналися білі, як кістка, ґонтини — наче брови над очима. "Цікаво, як воно зроблено", — подумав Стен — не з таким сильним інтересом, який напевне відчув би Бен Генском, та все ж таки з деяким — й от тоді-то він помітив при підніжжі Вежі набагато більший проміжок темряви — явний довгастий прямокутник у її круглому цоколі.

Він зупинився, нахмурившись, думаючи, що це доволі кумедне місце для вікна: воно було абсолютно несиметричним щодо інших вікон. Потім він зрозумів, що це зовсім не вікно. Це двері.

"Той грюк, що я почув. То вітром розчахнуло оці двері".

Він роззирнувся довкола. Ранні, похмурі сутінки. Бліде небо вже згасає до свинцево-сизого пурпуру, туман дедалі щільнішає, перетворюючись на упористий дощ, який падатиме майже всю ніч. Сутінки й мряка, і зовсім нема вітру.

Отже… якщо їх не розчахнуло вітром, то мусив бути хтось, хто їх штовхнув? Навіщо? І ще на вигляд це страшенно важкі двері, щоб можна було їх отак просто штовхнути, так бевкнути ними, видати той звук, який він чув. Він подумав, що якась дуже велика людина… можливо…

Цікаво. Стен підійшов ближче, роздивитися.

Двері виявилися навіть більшими, ніж він припускав — шість футів заввишки й два фути завтовшки, дошки, з яких їх було зібрано, зміцнені мідним окуттям. Стен штовхнув двері, напівпричинивши. Попри їхні розміри, двері гойднулись плавно й легко на своїх завісах. Крім того, ще й беззвучно — ані рипнули. Він прикрив їх, щоб подивитися, чи дуже пошкодило ґонт, коли вони так різко розчахнулись. Там зовсім не виявилося пошкоджень, ані єдиної цятки. Химорода, як сказав би Річі.

"Ну, значить, той звук був не від цих дверей, от і все, — подумав він. — Можливо, над Деррі бахнув якийсь реактивний літак з Лорінга.[423] Двері, мабуть, стояли відчиненими весь цей…"

Стен вдарився об щось ступнею. Він подивився собі під ноги й побачив висячий замок… Уточнення: рештки висячого замка. Його було розвалено, немов вибухом. Фактично, він виглядав так, ніби хтось натрамбував у замкову щілину пороху, а потім підніс до неї сірника. Металеві квіти, смертельно гострі, стирчали з корпусу замка застиглими бризками. Стену було видно сталеві пластини всередині нього. Товстий засув висів криво на одному болті, який на три чверті вирвало з деревини. Інші три болти засува лежали на сирій траві. Покручені, як рогалики. Нахмурившись, Стен відхилив двері й зазирнув досередини. Вузькі сходи вели вгору, закругляючись і зникаючи з виду. Зовнішня стіна сходів була чисто дерев'яною, її підтримували велетенські бантини, схоже, збиті не ґонталями, а на шипах. Деякі з тих шипів здалися Стену товщими за його власну руку. Внутрішня стіна була сталевою, з неї, немов пухирі, видималися велетенські заклепки.

— Є тут хто-небудь? — запитав Стен.

Відповіді не було.

Він повагався, потім ступив досередини, щоб трохи краще роздивитися вгорі вузьке горло сходів. Нічого. А тут, усередині, Жах-Місто. Як також сказав би Річі. Він розвернувся, щоб вийти… і почув музику.

Вона долинала стиха, але все одно була моментально впізнаваною.

Звуки каліопи.[424]

Він схилив набік голову, прислуховуючись, похмурість на його обличчі почала потроху розпливатися. Авжеж, це грає каліопа, музика карнавалів і окружних ярмарків. Вона викликала в пам'яті уривки спогадів, що були не менш приємними, як і ефемерними: попкорн, цукрова вата, пончики смажені в розтопленому салі, брязкіт ланцюгових приводів атракціонів — таких як "Дика Миша", "Батіг", "Чаша-Карусель".

Тепер його нахмуреність перетворилася на непевну усмішку. Стен зійшов на одну сходинку, потім ще на дві, так само зі схиленою до плеча головою. Знову затримався. Думки про карнавал немовби створювали його насправді; тепер Стен уже насправді чув запах попкорну, цукрової вати, тих пончиків… і понад те! Перцю, сосисок з чилі-соусом, тирси, сигаретного диму. Був тут присутнім і різкий запах солодового оцту, отого, що ним можна побризкати собі картоплю-фрі крізь дірочку в бляшаній кришечці. Він чув запах гірчиці, яскраво-жовтої і пекельно пекучої, яку намазуєш собі на хот-дог дерев'яною лопаткою.

Це було таким чудесним… неймовірним… непереборним.

Він зійшов ще на одну сходинку й тоді почув човгання, нетерплячі кроки над собою: хтось спускався сходами. Він знову нашорошив вуха. Музика каліопи раптом зазвучала гучніше, немов маскуючи звуки тих кроків. Тепер він упізнав і мелодію — це ж "Містечкові перегони".[425]

Кроки — так, але вони не зовсім ніби човгають, чи як? Насправді вони ніби… чвакають, чи не так? Звуки такі, немов якісь люди йдуть у гумаках, повних води.

"Містечкові пані співають от-сю пісню, дуда-дуда (чвак-чвак). Містечкові перегони завдовжки дев'ять миль, дуда-дуда (чвак-чалап — уже ближче). Поганяй всю ніч. Поганяй весь день…"

Тепер уже на стіні над ним загойдалися тіні.

Жах раптом стрибнув Стену в горло — це було так, немов проковтнути щось гаряче й огидне, як гидотні ліки, які тебе вмент, наче електричним розрядом, приводять до тями.