Воно - Кінг Стівен

Бен кинувся по провулку до Бредлі, але спромігся лише на те, щоб перечепитися об якийсь порожній ящик і впасти. Бредлі втік, і в Бена вистачало розуму, щоб не вірити, ніби він зможе його колись наздогнати. Натомість він повернувся до Беверлі, подивитися, чи все гаразд з нею. Те слово шокувало його так само сильно, як і її.

Вона побачила стурбованість на його обличчі. Уже було, відкрила рота, щоб сказати, все окей, не переймайся, лайка не бійка, в боці не болить… та раптом оте дивне запитання матері

("він коли-небудь тебе торкається")

спливло у голові. Дивне запитання, так — просте, але безглузде, повне якихось зловісних недомовок, мутне, як стара кава. Замість того, аби сказати, що лайка не болить, вона залилася слізьми.

Едді ніяково подивився на неї, дістав з кишені штанів інгалятор і смоктнув з нього. Потім він нахилився і почав збирати розкидані пенні, маючи в цей час на обличчі метушливий, заклопотаний вираз.

Бен інстинктивно ворухнувся до неї, з бажанням обняти, втішити, але потім зупинився. Занадто гарною вона була. Перед лицем її краси він почувався безпорадним.

— Веселіше! — промовив він, розуміючи, що це мусить звучати по-ідіотському, але неспроможний придумати чогось доречнішого. Він легесенько торкнувся її плечей (обличчя собі вона закривала долонями, щоб приховати мокрі очі й зарюмсані щоки), а потім прибрав руки, немов вона була занадто гарячою для доторку. Він уже був таким червоним, ніби його зараз грець візьме. — Веселіше, Беверлі.

Вона опустила долоні й викрикнула пронизливим, лютим голосом:

— Моя мати не шльондра! Вона… вона офіціантка!

Це зустрілося з абсолютною тишею. Бен вирячився на неї з відваленою нижньою щелепою. Едді дивився на неї вгору з бруківки провулка, з руками, повними монеток. І раптом усі троє вже істерично реготали.

— Офіціантка! — крякав Едді. Він мав хіба що найслабше уявлення, хто вона така, шльондра, але щось у такому порівнянні все одно вразило його, як щось чарівливе. — Ось хто вона така!

— Так! Так! Вона офіціантка! — задихалася Беверлі, плачучи та сміючись водночас.

Бен так сильно реготав, що більше не міг встояти. Він важко сів на сміттєвий бачок. Під його тушею кришка провалилася досередини бака, і Бена боком повалило на бруківку провулка. Едді показував на нього пальцем, виючи від сміху. Беверлі допомогла йому підвестись на ноги.

Над ними розчинилося вікно, і якась жінка закричала:

— Ану, діти, забирайтеся геть звідси! Тут людям ще на роботу в нічну зміну, щоб ви знали! Щезніть!

Не думаючи, всі троє зімкнули руки, з Беверлі посередині, і побігли на Централ-стрит. Вони все ще сміялися.

6

Вони об'єднали свої гроші й виявили, що мають сорок центів — достатньо на два молочних коктейлі з морозивом в аптеці. Оскільки старий маруда містер Кін не дозволяв молодшим дванадцяти років дітям їсти свої смаколики за стійкою біля апарата газованих напоїв (він стверджував, що їх можуть розбестити пінбол-апарати[407] в задньому приміщенні), вони понесли дві величезних вощених картонки з фрапе до Бессі-парку й сіли там їх пити на траві. Бен тримав кавовий, Едді — полуничний. Беверлі сиділа між двома хлопцями, з соломинкою, пригощаючись по черзі в кожного, немов та бджілка з квіточок. Вона знову почувалася добре — уперше відтоді, як минулого вечора стік вихаркнув той згусток крові — знесиленою й емоційно виснаженою, але в порядку, в мирі з самою собою, наразі принаймні.

— Я просто не второпаю, що сталося з Бредлі, — нарешті озвався Едді, говорячи незграбно вибачливим тоном. — Він ніколи не поводився так раніше.

— Ти заступився за мене, — промовила Беверлі, і раптом поцілувала Бена в щоку. — Дякую тобі.

Бен знову став малиновим.

— Ти не махлювала, — пробурмотів він і раптом трьома монструозними ковтками лигонув половину свого кавового фрапе. І слідом за тим відригнув так гучно, ніби хтось вистрелив з дробовика.

— А продовження утнеш, татусику? — запитав Едді, і Беверлі безнадійно розсміялася, тримаючись за живіт.

— Не треба, — хихотіла вона. — У мене вже живіт болить. Прошу, не треба більше.

Бен усміхався. Того вечора, перед тим як заснути, він знову і знову програватиме подумки той момент, коли вона його поцілувала.

— З тобою дійсно тепер усе гаразд? — спитав він.

Вона кивнула:

— То було не через нього. Насправді навіть не через те, що він сказав про мою матір. Це через дещо, що трапилося минулого вечора. — Вона вагалася, переводячи погляд з Бена на Едді й знову на Бена. — Я… я мушу комусь розповісти. Або показати комусь. Або так якось. Думаю, я заплакала, бо боялася, що з'їжджаю з глузду.

— Про що це ти таке розповідаєш, хто з'їжджає з глузду? — запитав чийсь новий голос.

Це був Стенлі Юріс. Як завжди, він виглядав маленьким, тендітним і надприродно акуратним — занадто акуратним для хлопчика, якому ледве виповнилося одинадцять. У своїй білій сорочці, акуратно кругом заправленій у свіжі джинси, волосся причесане, носки високих кедів бездоганно чисті, він виглядав натомість, як найменший у світі дорослий чоловік. Потім він усміхнувся, і ця ілюзія зруйнувалася.

"Вона не скаже того, що збиралася сказати, — подумав Едді, — бо його не було з нами, коли Бредлі обізвав її матір тим словом".

Але після хвильки вагання Беверлі розповіла. Тому що Стенлі якимсь чином відрізнявся від Бредлі — він був такою мірою належним, якою Бредлі зовсім не був.

"Стенлі один із нас, — подумала Беверлі й здивувалася, чому від цього руки в неї взялися гусячою шкірою. — Я не зроблю їм жодної послуги, якщо все розкажу, — подумала вона. — Ні їм, ні собі".

Проте було вже занадто пізно. Вона вже говорила. Стен сидів разом із ними — обличчя спокійне, поважне. Едді запропонував йому залишок полуничного фрапе, але Стен лише похитав головою, очі його не відривалися від обличчя Беверлі. Ніхто з хлопців не розмовляв.

Вона розповіла їм про ті голоси. Про те, що впізнала голос Ронні Ґроґан. Вона знала, що Ронні померла, але все одно то був її голос. Вона розповіла їм про кров, і як батько її не бачив і не відчував на доторк, і як мати її не побачила сьогодні вранці.

Закінчивши, вона обвела поглядом їхні обличчя, боячись того, що може там побачити… але не побачила жодної недовіри. Жах, але не невір'я.

Зрештою промовив Бен:

— Ходімо подивимось.

7

Вони увійшли крізь задні двері не тільки тому, що там був той замок, до якого годився ключ Беверлі, а тому, що вона сказала, батько вб'є її, якщо місіс Болтон побачить, як вона входить до квартири з трьома хлопцями, в той час як її батьків нема вдома.

— Чому? — запитав Едді.

— Ти не зрозумієш, бовдуре, — сказав Стен. — Просто тихо будь.

Едді почав був щось відповідати, знов поглянув на сполотніле, напружене обличчя Стена й вирішив тримати свого рота замкненим.

Двері відчинялися до кухні, повної післяполуденного сонця й літньої тиші. У сушарці сяяли сніданкові тарілки. Усі четверо зупинилися біля кухонного столу, зам'явшись, а коли десь нагорі бахнули чиїйсь двері, всі здригнулись, а потім нервово засміялися.

— Де воно? — спитав Бен. Говорив він пошепки.

З серцем, що гупало їй у скроні, Беверлі повела їх коротким коридором зі спальнею її батьків по один бік і зачиненими дверима ванної в кінці. Вона їх прочинила, швидко ступила досередини й перетягла ланцюжок над раковину. Потім відступила назад, знову ставши між Беном і Едді. Кров уже висохла до бордових плям на дзеркалі, і в умивальнику, і на шпалерах. Вона дивилася на ту кров, бо чомусь раптом на неї дивитися було легше, ніж на них.

Зніченим голосом, який вона ледве впізнала за власний, Беверлі спитала:

— Ви це бачите? Бодай хтось з вас це бачить? Тут є це?

Бен виступив уперед, і знову її вразило, як делікатно він рухається для такого товстуна. Він торкнувся однієї плями крові; потім іншої; потім довгого патьоку на дзеркалі. "Тут. Тут. Тут". Тон у нього був прямим і впевненим.

— Господи! Це виглядає так, немов хтось тут свиню зарізав, — сказав Стен з тихим трепетом.

— І все це вихлюпнулася зі стоку? — запитав Едді. Від вигляду крові він почувався зле. Йому бракувало повітря. Він учепився за свій інгалятор.

Беверлі довелося з собою боротися, щоби знову не вдаритися у сльози. Їй цього не хотілося; вона боялася, що, якщо так станеться, вони закнурять її як звичайне дівчисько. Але вона була змушена вчепитися за дверну ручку, оскільки хвиля полегшення, якою її омило, була дуже потужна. До цього моменту вона не уявляла, наскільки сама була впевнена в тому, що божеволіє, що в неї галюцинації чи щось таке.

— І твої мама з татом так цього й не бачили? — перепитав Бен. Він торкнувся присохлої до умивальника краплі крові, а потім відсмикнув руку й витер її собі об низ майки. — Страх і жах.

— Не знаю, як зможу сюди коли-небудь знову заходити, — сказала Беверлі. — Ні помитися, ні зуби почистити, ні… ну, самі розумієте.

— А чому б нам тут усе це не почистити? — раптом запитав Стенлі.

Беверлі подивилась на нього:

— Почистити?

— Атож. Можливо, ми не зможемо все змити зі шпалер — на вигляд вони вже такі, ну типу, доходять свого кінця, — але з рештою впоратися ми можемо. Хіба у вас нема ганчірок?

— Під кухонною раковиною, — сказала Беверлі. — Але мама дивуватиметься, куди вони поділися, якщо ми їх використаємо.

— Я маю п'ятдесят центів, — спокійно казав Стенлі. Очі його не відривалися від крові, яка заляпала місцину довкола умивальника. — Ми тут почистимо, наскільки добре це зможемо зробити, а потім віднесемо ганчірки до тієї автоматичної пральні, що по дорозі, якою ми йшли сюди. Виперемо їх і висушимо, і вони собі повернуться назад під раковину ще до того, як твої батьки прийдуть додому.

— Моя мама каже, що кров з матерії неможливо відіпрати, — зауважив Едді. — Мама каже, що вона в'їдається чи щось таке.

Бен видав короткий істеричний смішок:

— Хіба має якесь значення, зійде вона з ганчірок чи ні, — сказав він, — вони ж її не можуть побачити.

Нікому не потрібно було в нього перепитувати, кого він мав на увазі під "вони".

— Гаразд, — промовила Беверлі. — Давайте спробуємо.

8

Наступні півгодини всі четверо мили-чистили, наче зловісні ельфи, і в міру того як кров зникала зі стін, і з дзеркала, і з порцелянової раковини, Беверлі відчувала, як їй дедалі більше відлягає від серця.