Воно - Кінг Стівен
Шпалери випинало й кривило горбкуватим тиньком під ними. В одних місцях їх промочило до прозорості, в інших вони зовсім відклеювалися. Ванна в іржавих плямах, унітаз тріснув. Над раковиною стирчала з фаянсового патрона гола 40-ватна лампочка. Беверлі пригадувала — непевно, — що колись там був плафон, але він розбився кілька років тому та так ніколи й не отримав заміни. Підлогу вкривав лінолеум, узор на якому стерся, окрім невеличкої ділянки під раковиною.
Не вельми веселе приміщення, але Беверлі користувалася ним так довго, що більше не помічала його вигляду.
Умивальник також в іржавих патьоках. Зливний отвір — просте кільце з хрестовиною, приблизно два дюйми діаметром. Колись на ньому було хромове покриття, але воно теж давно зникло. Гумовий чіп недбало висів, накинутий ланцюжком на кран, позначений "X". Зливний отвір зяяв трубною пітьмою, і, нахилившись над ним, Беверлі вперше зауважила, що звідти надходить якийсь слабкий, неприємний запах — трохи рибний запах. Вона злегка наморщила носа у відразі.
— Допоможи мені…
Бев йокнула. Це ж чийсь голос. Вона була спершу думала, що просто якесь туркотіння в трубах… чи, може, просто її власна уява… певний відгомін тих фільмів…
— Допоможи мені, Беверлі…
Її навперемінку облило хвилями холоду й тепла. Вона вже встигла зняти гумову стрічку з волосся, тож тепер воно яскравим каскадом спадало їй на плечі. Вона відчувала, як настовбурчується його коріння.
Сама не підозрюючи, що зараз збирається заговорити, Беверлі нахилилася над раковиною знову й напівпрошепотіла: "Агов? Там є хтось?" Той голос, що звучав з каналізації, був голосом дуже малої дитини, яка, либонь, лише вчиться балакати. І, попри гусячу шкіру в неї на руках, розум Беверлі шукав якогось раціонального пояснення. У будинку було кілька квартир. Марші жили в задній квартирі на першому поверсі. Крім їхньої, там розташовувалося ще чотири квартири. Може, якась дитина розважається тим, що гукає в зливний отвір? І якийсь звуковий ефект…
— Там є хтось? — перепитала вона у зливного отвору у ванній, голосніше цього разу. Їй раптом майнуло, що, якщо саме зараз сюди закортить увійти її батькові, він вирішить, що вона збожеволіла.
З отвору не прозвучало жодної відповіді, але той неприємний запах, здавалося, подужчав. Це навернуло їй на думку ту бамбукову ділянку в Пустовищі і звалище поза нею; це викликало образи неспішного, гіркого диму й чорної грязі, яка намагається зісмоктати з ніг черевики.
Жодних зовсім малих дітей у їхньому будинку не було, ось у чому справа. У Тремонтів був хлопчик п'яти років і дві дівчинки, одній три роки, а іншій шість місяців, але містер Тремонт втратив роботу в тій взуттєвій крамниці, що на Трекер-авеню, вони заборгували квартплату, і одного дня, незадовго перед тим, як скінчитися шкільним заняттям, всі вони просто зникли, поїхавши десь у старому, іржавому "б'юїку" містера Тремонта з автоматичною коробкою передач[404]. У передній квартирі на другому поверсі жив Скіпер Болтон, але Скіпер мав чотирнадцять років.
— Ми всі хочемо познайомитися з тобою, Беверлі…
Рука Беверлі підстрибнула їй до рота, а очі вибалушилися в жаху. На мить… усього лише на мить… вона повірила, що бачить, ніби щось ворухнулося там, унизу. Вона раптом усвідомила, що волосся двома рясними пасмами спало з її плечей і висить близько — дуже близько — до того зливного отвору. Якийсь врозумливий інстинкт примусив її швидко випростатися, прибравши звідти волосся.
Вона озирнулася. Двері ванної міцно причинені. Слабенько було чутно телевізор, Шаєн Боді радив поганому парубку опустити револьвер, поки нікого тут не поранило. Вона була сама. Якщо не рахувати, звісно, цього голосу.
— Хто ти? — погукала вона до раковини, понизивши свій голос.
— Метью Клеменс, — прошепотів той голос. — Клоун забрав мене сюди, у труби, і я помер, і доволі скоро він прийде й забере тебе, Беверлі, і Бена Генскома, і Білла Денбро, і Едді…
Руки Беверлі злетіли їй до щік і вчепилися в них. Очі витріщалися, витріщалися, витріщалися. Вона відчула, як холоне її тіло. Далі голос став задавленим і древнім… та все ж таки він виповзав з розтлінною втіхою.
— Ти полинеш сюди, Беверлі, разом зі своїми друзями, ми всі спливемо сюди, униз, перекажи Біллові, що Джорджі передає вітання, перекажи Біллові, що Джорджі сумує за ним, але скоро він його побачить, перекажи йому, що однієї ночі Джорджі буде в шафі зі шматком рояльної струни, щоб устромити її йому в око, перекажи йому…
Голос обірвався чередою утробної гикавки, і раптом яскраво-червона бульбашка надулася з отвору й луснула, розбризкуючи бісеринки крові по знебарвленій порцеляні. Утробний голос тепер заговорив пришвидшено, і, говорячи, він змінювався: ось він юний голос тієї дитини, яку вона почула спершу, ось він голос якоїсь дівчини-підлітка, а ось — який жах — він став голосом дівчини, яку Беверлі знала… Вероніки Ґроґан. Але ж Вероніка померла, її знайшли мертвою у якомусь каналізаційному колодязі…
— Я Метью… я Бетті… я Вероніка… ми тут, унизу… з цим клоуном... із тією істотою... із мумією.. із вовкулакою.. із тобою, Беверлі, ми тут, унизу, з тобою, і ми плинемо, ми змінюємося…
Згусток крові раптом відригнувся зі зливного отвору, заляпавши раковину, і дзеркало, і шпалери з їхніми жабками на лататті. Беверлі закричала, раптово й пронизливо. Вона позадкувала від раковини, вдарилася об двері, відскочила, шарпнула за двері, відчинила й кинулась до вітальні, де вже спинався на ноги її батько.
— Що там таке в чорта з тобою скоїлося? — запитав він, зводячи брови. Цього вечора вони були вдома лише вдвох; мама Беверлі працювала на зміні з третьої до одинадцятої у "Фермі Гріна", найкращому ресторані Деррі.
— Ванна! — істерично вигукнула вона. — Ванна, тату, у ванній…
— Хтось підглядав за тобою, Беверлі? Га?
Його рука, зметнувшись, міцно вхопила пальцями її руку, втопившись у плоть. На обличчі в нього читалася стурбованість, але то була якась хижацька стурбованість, що радше лякала, ніж заспокоювала.
— Ні… там раковина… у раковині… там… там… — вона вибухнула істеричним риданням, не в змозі сказати щось іще. Серце гупотіло їй у грудях так сильно, що вона думала, воно її зараз задушить. Ел Марш із виразом на обличчі "ох, Господи Ісусе, ну що там ще таке" відсунув дочку вбік і пішов у ванну. Він пробув там так довго, що Беверлі знову стало страшно.
Потім він заволав:
— Беверлі! Ану ходи-но сюди, дівчино.
Про те, щоб не піти, і мови не було. Якби вони вдвох стояли на краю високої скелі й він наказав їй зробити крок уперед — негайно, дівчинко! — інстинктивна слухняність майже напевне перевела б її за той край раніше, аніж зміг би втрутитися її здоровий глузд.
Двері ванної були відчинені. Там стояв її батько, дебелий чоловік, який уже почав втрачати золотаво-руде волосся, успадковане від нього й Беверлі. Він усе ще залишався одягненим у свої сірі робочі штани й сіру сорочку (він працював прибиральником у Деррійському міському шпиталі) і зараз важким поглядом дивився на Беверлі. Він не пив, не курив, не ганявся за жінками. "Усіх жінок, які мені потрібні, я маю вдома", — проказував він при нагоді, і коли він це казав, якась дивна, потайна усмішка перетинала його обличчя — не освітлюючи його, а якраз навпаки. Дивитися на ту усмішку було наче дивитися на тінь хмари, що поспішно перетинає кам'янисте поле.
"Вони дбають про мене, а я, коли вони того потребують, дбаю про них".
— Ну, і з чого в чорта сталася ця дурня? — спитав він, коли вона увійшла.
Горло у Беверлі немов обмостило шифером. Серце скакало їй у грудях. Вона думала, що невдовзі може вирвати. Дзеркало там було в довгих патьоках крові. Цятки крові були на світильнику над раковиною; вона відчувала запах, як та кров підсмажується на 40-ватній лампочці. Кров стікала по порцелянових боках умивальника й жирними краплями ляпала на лінолеум підлоги.
— Тату… — прошепотіла вона хрипло.
Він відвернувся, показуючи до неї відразу (як він це часто робив), і принагідно почав мити собі руки в закривавленій раковині.
— Боже правий, дівчино. Розказуй. Ти мене пекельно налякала. Поясни, що з тобою сталося, заради Господа.
Він мив руки, вона бачила, як сіра тканина його штанів вимащується в кров там, де він терся ними об пруг раковини, а якщо його лоб торкнеться дзеркала (той був близько), кров потрапить йому й на шкіру. Вона видала горлом якийсь задавлений звук.
Він закрутив воду, вхопив рушник, на який потрапило два віяла крові з каналізації і почав витирати руки. Вона дивилася, близька до того, щоб зомліти, як він бруднить собі кров'ю кісточки пальців і лінії на долонях. Вона побачила й у нього під нігтями кров, наче знаки провини.
— Ну? Я чекаю.
Він знову неуважно перекинув закривавлений рушник через прут вішака. Там була кров… кров повсюди… а батько її не бачив.
— Тату… — вона не мала уявлення, що прозвучить наступним, але батько її перебив.
— Я непокоюся за тебе, — промовив Ел Марш. — Не думаю, що ти збираєшся коли-небудь подорослішати, Беверлі. Ти бігаєш хтозна-де, ти не робиш майже ніякої роботи в хаті, ти не вмієш готувати їжу, не вмієш шити. Половину всього часу ти витаєш десь у хмарах, уткнувши свого носа в якусь книжку, а іншу половину часу в тебе химерні фантазії і примхи. Я непокоюся.
Раптом його рука навідліг змахнула й боляче ляснула її по сідницях. Вона скрикнула, не відриваючись поглядом від його очей. У кущастій правій брові у нього застрягла риска крові. "Якщо я дивитимуся на це достатньо довго, я просто збожеволію, і ніщо з цього більше не матиме значення", — невиразно подумалось їй.
— Я непокоюся, і то дуже, — сказав він і вдарив її знову, дужче, по руці над ліктем. Рука наче скрикнула, а потім запала в сон. Наступного дня в неї там розповзатиметься жовтаво-багровий синець.
— Страшенно дуже, — сказав він і стусонув її в живіт. В останню секунду він трохи притримав цей стусан, і Беверлі втратила тільки половину повітря. Хакнувши, вона переломилася навпіл, сльози тремтіли на її очах. Батько дивився на неї безсторонньо. Вимазані в кров руки він засунув до кишень штанів.
— Ти мусиш подорослішати, — промовив він, і тепер голос у нього звучав добродушно й поблажливо. — Хіба ж не так?
Вона кивнула.
