Воно - Кінг Стівен
Морквяно-руде волосся. Погані зуби. Прищі. Не вельми відрізняється від мавпи без шерсті на тілі, якщо ти розумієш, про що я. Під час Депресії таких, як він, в армії повно було. Ну, отже, ми проходимо, чотири молоді хлопці, повертаємося з відпустки, все ще в чудовому настрої, і бачимо по його очах, що він так і шукає, з чим би до нас присікатися.
Отже, ми йому так хвацько салютуємо, немов він генерал Блек Джек Першинг[437] власною персоною. Гадаю, все з нами могло б обійтися гаразд, але такий тоді був чудесний день, кінець квітня, сонечко сяє, і в мене само з рота вилетіло: "Доброго дня вам, сержанте Вілсоне, сер", — привітав його я, і він стрибнув на мене всіма чотирма лапами. "Я тобі дозволяв говорити зі мною?" — питається він. "Ні, сер", — відповідаю я. Він обводить поглядом моїх друзів: Тревора Досона, Карла Руна й Генрі Вітсана, який загинув потім у пожежі тієї осені. "Цей-от хитромудрий ніґґер зостається зі мною, — каже він їм. — Якщо решта вас, чорнозадих, не бажає аж до вечора марудитися разом з ним певною сучою брудною роботою, катайте до своєї казарми, покладіть речі й тягніть свої сраки до чергового по частині. Вам ясно?" Ну, вони й пішли, а Вілсон гукає: "Бігом — марш, уйобки! Щоби я бачив, як мелькотять ваші срані підошви, зникли нахер!"
Отже, вони кинулися бігом геть, а Вілсон веде мене до одного зі складів і там вручає заступ. Веде він мене на велике поле, яке тоді лежало майже точнісінько там, де сьогодні стоїть автобусний термінал "Північно-східних авіаліній".[438] І от він дивиться на мене, типу скалиться, і показує на землю, і каже: "Бачиш отам оту яму, ніґґере?" Не було там ніякої ями, але я вирішив, що краще мені буде погоджуватися з усім, що він каже, тож я подивився туди, на землю, де він показував, і відповідаю, звісно, мовляв, бачу. І тут він мені як вріже в ніс, і збив з ніг, і я вже лежу на землі, і кров стікає на останню в мене свіжу сорочку. "Не бачиш ти її, бо якийсь язикатий чорносракий байстрюк її засипав! — кричить він на мене, і щоки в нього аж палахкотять. Але він і шкіриться водночас, і видно, що насолоджується собою. — Так от що ти зробиш, Містере Доброго Дня Вам, ти зробиш те, що вибереш землю з моєї ями. Бігом — марш!"
Отже, копаю я чи й не дві години, і вже доволі скоро стою в ямі собі по підборіддя. Останні пару футів там була глина, і на той час, як закінчив, я вже стояв у воді по щиколотки, у промоклому наскрізь взутті.
"Вилізай звідти, Хенлоне", — наказує сержант Вілсон. Він сидів там само, на траві, курив сигарету. Навіть руки мені не подав, щоб допомогти вилізти. Я брудний, у грязюці від голови до п'ят, не кажучи вже про засохлу кров у мене на форменій сорочці. Він підвівся, підійшов. Показує на яму: "Що ти там бачиш, ніґґере?" — "Вашу яму, сержанте Вілсон", — відповідаю я. "Йо, гаразд, я вирішив, що вона мені не потрібна, — каже він, — мені не потрібна яма, викопана ніґґером. Поверніть мою землю назад до неї, рядовий Хенлоне".
Отже, я почав засипати яму, а коли закінчив, уже сідало сонце й ставало холодно. Він підходить і дивиться, коли я вже закінчив приплескувати заступом останню землю. "Ну, а що тепер ти бачиш, ніґґере?" — питається він. "Земляний горбок", — відповів я, і він мене вдарив знову. Боже мій, Майкі, я вже був близько до того, щоб підхопитися з землі й розвалити йому голову ребром заступа. Але, якби я так зробив, я б ніколи більше не подивився в небо, окрім як крізь ґрати. І все ж таки траплялися моменти, коли я майже був певен, що варто було тоді так і зробити. А проте якимсь чином я спромігся втримати себе у спокої. "Ніякий це не земляний горбок, дурень ти мокроскубаний з манди останньої шльондри, — кричить він мені, аж слина йому з губ бризкає. — Це МОЯ ЯМА, і краще тобі зараз же вибрати з неї землю! Бігом — марш!"
Отже, викопав я землю з тієї його ями, а потім засипав її знову, і потім він мене питає, чому це я раптом засипав його яму якраз тоді, коли він був готовий у неї посрати. Отже, викопую я її знову, і він спускає штани, і звішує свою кощаву, пердючу реднеківську сраку над ямою, і шкіриться до мене, поки робить свою справу, і питається: "Як ся маєш, Хенлоне?" — "Просто чудово, сер", — умент відповідаю я, бо сам собі вирішив, що не здамся, поки не впаду там зомлілий або мертвий. Таке мене зло взяло. "Ну, я маю на меті це поправити, — каже він. — Почнемо з того, що вам краще зараз же засипати цю яму, рядовий Хенлоне. І я бажаю бачити більше жвавості. Ти забарюєсся".
Отже, я засипав її знову й із того, як він ошкірявся, зрозумів, що він тільки розігрівається. Аж гульк — один його приятель зсутулено чалапає по полю з гасовим ліхтарем і каже йому, що там була раптова перевірка й Вілсона здали, що його там не було. Мої друзі мене прикрили, тож зі мною все було гаразд, а от друзі Вілсона — якщо він їх так називав — тим не переймалися.
Тоді він мене відпустив, і я чекав, чи побачу наступного дня його ім'я у списку покараних, але воно там так і не з'явилося.
Гадаю, він, мабуть, просто сказав лейтенанту, що пропустив перевірку, тому що врозумляв одного язикатого ніґґера, кому належать усі ями на Деррійській армійські базі — ті, які вже викопано, і ті, які ще ні. Може, вони йому медаль вручили замість того, щоб відправити чистити картоплю. Отак воно велося у п'ятій роті тут, у Деррі.
Це було якраз десь у 1958 році, коли батько розповів мені цю історію, і я гадаю, йому було під п'ятдесят, тоді як матері моїй було десь років сорок чи близько того. Я його спитав: якщо в Деррі було отак, то чому він тоді сюди повернувся?
— Ну, мені було всього лиш шістнадцять, коли я вступив до армії, Майкі, — сказав він. — Збрехав про свій вік, щоб потрапити. Це була не моя ідея, між іншим. Моя мати наказала мені так зробити. Я був величеньким, і це єдина причина, чому моя брехня вдалася, гадаю. Я народився і виріс у Берго, у Північній Кароліні, і єдине, коли ми бачили м'ясо, це відразу, як було зібрано тютюн, або взимку, якщо мій батько, бува, підстрелить єнота чи опосума. Єдине смачне, що я пам'ятаю про Берго, це опосумний пиріг[439] з викладеними кругом по ньому кукурудзяними коржиками, красиво, як тільки собі можна уявити. Отже, коли тато загинув через аварію якогось сільськогосподарського обладнання, мама сказала, що повезе Філлі Луберда в Коринт, де в неї були родичі. Філлі вважався немовлям у нашій родині.
— Ти кажеш про мого дядька Філа? — запитав я, усміхаючись тій думці, що хтось може називати його Філлі Лубердом. Він був адвокатом у Тусоні, в Аризоні, вже шість років членом тамтешньої міської ради. Малим я думав, що дядько Філ багатій. Як для чорного у 1958 році, він ним і був. Він заробляв двадцять тисяч доларів на рік.
— Про нього я й кажу, — відповів мені тато. — Але в ті дні він був лише дванадцятирічним хлопчиком, який ходив у латаному комбіку й матроській шапочці з рисового паперу та не мав взуття. Він був найменшим, я — другим найменшим. Усі решта були деінде — двоє померли, двоє одружилися, один у в'язниці. Говард. Він завжди був безпутнім. "Ти мусіш записацця в армію, — сказала мені твоя бабуся Ширлі. — Не знаття мені, чи вони там почнуть тобі одраз платити, чи ні, але тіки-но почнуть, ти мусіш слати мені 'сигнування щомісяць. Мені нестерпно відправляти тебе геть, синку, та якшо ти не подбаєш про мене й Філлі, навіть не знаю, шо з нами буде". Вона дала мені моє свідоцтво про народження, щоб я показав його рекрутиру, і я побачив, що вона якимсь чином переправила на ньому рік, щоб зробити мене вісімнадцятирічним.
Пішов я, отже, до суду, де сидів армійський рекрутир, і спитав, як мені вступити. Він показав мені папери й риску, де поставити позначку. "Я умійу писати своє імня", — сказав я йому, і він розсміявся так, ніби мені не повірив. "Ну гаразд, давай тоді напиши його, чорний хлопчино", — каже він. "Зач'кайте хвильку, — кажу йому. — Я хочу в вас дещо зап'тати". — "Гати, — каже він. — Я можу дати відповідь на будь-яке твоє запитання". — "А справді в армії їдять м'ясо двічі на тиждень? — спитав я. — Моя мама каже, нібито так, але вона моцно тисне на мене, щоб я записався". — "Ні, його не їдять двічі на тиждень", — каже він. "Ну, саме отак й я думав", — кажу йому, думаючи тим часом собі, що цей чолов'яга зануда, але він принаймні чесний зануда. А потім він каже: "В армії його їдять кожного вечора". І я сам собі дивуюся, як я тілько міг подумати, ніби він чесний. "Ви, ма'ть, думаєте про мене, що я геть-чисто дурень", — кажу йому. "Правильно думаєш, ніґґере", — каже він. "Ну, якщо я вступлю в армію, я мушу робити дещо для мами й Філлі Луберда, — кажу я. — Мама каже, це якесь 'сигнування". — "Це отут, — каже він, тицяючи у формуляр грошового асигнування. — Ну, що там ще мається в тебе на умі?" — "Ну, — кажу я, — а як щодо вишколу, щоб стати офіцером?" Коли я це сказав, він закинув голову й так реготав, що я вже був подумав, що він зараз вдавиться власного слиною. А потім він каже: "Синку, той день, коли в нашій армії заведуть чорних офіцерів, буде днем, коли ти побачиш, як у джаз-клубі чарльстон танцює скривавлений Ісус Христос. А тепер ти або підписуєш, або ні. Мені вже бракує терпіння. І ще ти засмердів тут все приміщення".
Отже, я підписав і далі тільки дивився, як він причіплює скобками до моєї особової картки формуляр асигнування, а потім приймає в мене присягу, а потім я вже й солдат. Я гадав, мене відправлять у Нью-Джерсі, де військові будували мости, оскільки війн, у яких слід було б битися, тоді не було. Натомість я потрапив у Деррі, штат Мейн, у п'яту роту.
Батько зітхнув і посовався у своєму кріслі, великий чоловік із сивим волоссям, що кучерявилося в нього щільно при голові. На той час наша ферма була однією з найбільших ферм у Деррі, ми мали, либонь, найкращу ятку сільськогосподарської продукції південніше Бенгора. Ми всі втрьох важко працювали, а під час жнив батько мусив наймати ще й помічників, і ми були успішні.
Він сказав:
— Я повернувся сюди, тому що бачив Південь і бачив Північ, і ненависть була однакова й там, і там. То не сержант Вілсон мене в цьому переконав. Він був не чим іншим, як просто засранцем із Джорджії, який, куди б він не перебирався, тягнув із собою Південь.
