Воно - Кінг Стівен
Беверлі вкинула до нього ганчірки, а потім сіла на задньому ґанку. Сльози прийшли зненацька, з дивовижною люттю, і цього разу вона не робила жодних зусиль, щоби їх стримувати.
Обнявши себе за коліна, поклавши голову на руки, вона ридала, а місіс Дойон все кричала Джиму, щоб зійшов з дороги, а чи він хоче, щоб його на смерть збила якась машина?
Деррі:
Друга інтерлюдія
Quaeque ipsa miserrima vidi,
Et quorum pars magna fui.[432]
Вергіпій. Енеїда (Книга 2)
Краще не дрочися з нескінченним.
Злі вулиці[433]
14 лютого 1985 року
День Святого Валентина
Ще два зникнення протягом минулого тижня — знову діти. Якраз коли я тільки-но почав розслаблятися. Перший — шістнадцятирічний хлопець на ім'я Денніс Торріо, друга — всього лиш п'ятирічна дівчинка, яка каталася на санчатах поза своїм будинком на Західному Бродвеї. Мати, вся в істериці, знайшла її санчата, оту синю пластикову "летючу тарілку", і більш нічого. Уночі перед цим випав свіжий сніг — дюйми чотири приблизно. І крім її — жодних слідів, сказав мені шеф Редімахер, коли я йому зателефонував. Я його дедалі дужче дратую, здається мені. Це не те, через що я мучитимуся безсонними ночами; мені ще робити набагато гірші справи, хіба не так?
Спитав у нього, чи можу я побачити поліцейські фотографії. Він відмовив.
Спитав у нього, чи не вели її сліди до якоїсь дренажної труби або зливової решітки. Після цього запала довга тиша. Потім Редімахер сказав:
— Я починаю загадуватися, Хенлоне, чи не варто було б вам відвідати певного лікаря? Лікаря типу мозкоправа. Дитину вкрав її батько. А чи ви газет не читаєте?
— А Торріо також украв батько? — спитав я.
Знову довга пауза.
— Дайте цьому спокій, Хенлоне, — сказав він. — Дайте мені спокій.
Він поклав слухавку.
Звичайно, я читаю газети — хіба не я особисто кожного ранку розкладаю їх у читацькій залі Публічної бібліотеки? Та маленька дівчинка, Лорі Енн Вінтербаргер, після запеклого шлюборозлучного судового процесу, який відбувся навесні 1982 року, жила під опікою своєї матері. Наша поліція розробляє версію, що Хорст Вінтербаргер, який нібито працює, механіком-ремонтником десь у Флориді, приїхав машиною в Мейн, щоби вкрасти свою дочку. До того ж, за їх версією, він став машиною біля її будинку й покликав дочку, яка й підійшла сама до нього, — звідси й відсутність інших слідів, окрім слідів маленької дівчинки. З приводу того, що ця дівчинка ні разу не бачила батька відтоді, як їй було два рочки, їм сказати нічого. Почасти та глибока запеклість, якою супроводжувалося розлучення Вінтербаргерів, походила від твердження місіс Вінтербаргер, що принаймні у двох випадках Хорст Вінтербаргер сексуально домагався їхньої дитини. Попри гарячі заперечення самого Вінтербаргера, вона просила суд відмовити Вінтербаргеру в праві відвідувати дочку, і суд задовольнив це прохання. Редімахер стверджує, що це судове рішення, в результаті якого Вінтербаргер виявився цілком відрізаним від своєї єдиної дитини, могло підштовхнути Вінтербаргера до того, щоб забрати дочку. У цьому є якась імовірність, але запитаймо в себе таке: чи могла б упізнати батька через три роки й побігти до нього, коли він її покликав, маленька Лорі Енн? Редімахер каже — так, навіть попри те, що востаннє вона його бачила, коли їй було два рочки. Я ж так не думаю. І мати її каже, що Лорі Енн добре було навчено не підходити до незнайомців і не балакати з ними, це той урок, який рано й добре завчають більшість дітей у Деррі. Редімахер каже, що зробив подання до поліції штату Флорида, щоб вони розшукали Вінтербаргера, і на цьому його відповідальність закінчується.
"Справи опікунства — це більше парафія правників, аніж поліції", — так процитувала минулої п'ятниці "Деррі Ньюз" слова цього пихатого, важкотілого гівнюка.
Але той хлопець, Торріо… там дещо інше. Чудове життя в родині. Грав у футбол за "Деррійських Тигрів". Учень-відмінник. Улітку 84-го був у школі виживання "Готових до мандрів" і чудово пройшов усі іспити.[434] Уживання наркотиків не зафіксовано. Мав подружку, в яку вочевидь був безтямно закоханий. Мав усе, заради чого варто жити. Все, заради чого варто залишатися в Деррі, принаймні ще наступні два роки.
І все одно десь зник.
Що трапилося з ним? Раптовий напад потягу до мандрів? Чи може, якийсь п'яний водій його збив, добив на смерть, а потім десь закопав? Чи може, він усе ще в Деррі, може так бути, що він тепер на нічному боці Деррі, в компанії з такими, як Бетті Ріпсом і Патрік Гокстеттер, і Едді Коркоран і решта? Чи, може
(пізніше)
я знову роблю те саме. Топчу той самий ряст, не роблю нічого конструктивного, тільки накручую себе до тієї межі, де вже варто кричати. Я здригаюся, коли рипне залізна драбина, що веде до горішнього книгосховища. Я здригаюся від тіней. Я ловлю себе на думці — як би я зреагував, якби, штовхаючи перед собою мого маленького возика на гумових коліщатах, розставляв книжки на полиці у книгосховищі, й раптом з-поміж двох рядів похилених книг вистромилася чиясь нашукуюча рука…
Знову сьогодні те саме, буквально непереборне бажання почати їм телефонувати. Раз я навіть був дійшов аж так далеко, що набрав 404, окружний код Атланти, маючи перед собою номер Стенлі Юріса. А потім просто тримав слухавку біля вуха, питаючись у себе, чи я хочу дзвонити їм тому, що насправді впевнений — на сто відсотків упевнений, — чи просто тому, що я зараз такий жахливо наляканий і мені нестерпно бути на самоті; тому що мені необхідно побалакати з кимсь, хто знає (або знатиме), що таке те, чого я так боюся.
На хвильку я ніби справді почув, як Річі перепитує: "Пасовище? ПАСОВИЩЕ? Не тре'а нам ніяких смердючих пасовищ, сеньойррре!" своїм Голосом Панчо Ванільї; почув так ясно, немов він стояв отут, поруч мене… і поклав слухавку. Тому що, коли бажаєш побачитися з кимсь так сильно, як хочу побачитися з Річі — чи з будь-ким з них, — у той момент ти просто не можеш довіряти власним мотиваціям. Найкраще ми брешемо, коли брешемо самим собі. Факт той, що я ще не впевнений на всі сто відсотків. Якщо з'явиться нова жертва, я дзвонитиму… але поки що мушу погодитися з тим, що навіть такий самовдоволений гівнюк, як Редімахер, може бути правим. Дівчинка дійсно могла пам'ятати свого батька; могла бачити його фотографії. І ще я підозрюю, що дійсно переконливий дорослий може умовити котрусь дитину сісти до його машини, не має значення, чого ту дитину навчали.
Є й інший страх, який мене переслідує. Редімахер припустив, що я потроху божеволію. Мені в це не віриться, але якщо я телефонуватиму до них зараз, вони можуть подумати, що я божевільний. Гірше над те, а якщо вони мене зовсім не згадають? "Майк Хенлон? Хто? Я не пам'ятаю жодного Майка Хенлона. Я вас зовсім не пам'ятаю. Яка обіцянка?"
Я відчуваю, що прийде правильний час, коли я мушу їм дзвонити… і коли той час прийде, я знатиму, що він правильний. У той же час відкриються і їхні власні канали. Це так, якби два величезних колеса повільно входили у якусь потужну взаємодію одне з одним, на одному з них я з рештою Деррі, а на іншому всі мої друзі дитинства.
Коли прийде час, вони почують голос Черепахи.
Тому я чекатиму, і рано чи пізно я знатиму. Гадаю, питання, телефонувати до них чи не телефонувати, більше не стоїть.
Залишилося питання — коли.
20 лютого 1985 року
Та пожежа в "Чорній мітці".
"Перфектний приклад того, як Торгова палата намагатиметься переписувати історію, Майку, — сказав би мені старий Алберт Карсон, мабуть, ще й хихочучи при цьому. — Вони намагатимуться, і подеколи їм це майже вдаватиметься… але старі люди пам'ятають, як і що відбувалося насправді. Вони завжди пам'ятають. І подеколи вони розповідатимуть тобі, якщо ти їх правильно розпитуватимеш".
Є люди, які живуть у Деррі по двадцять років і не знають, що на старій Деррійській армійській авіабазі колись була "особлива" казарма для підсержантськото контингенту, казарма, що стояла за добрячих півмилі від решти бази — і посеред лютого, коли температура тримається якраз близько нуля і вітер по пласких злітних смугах дме зі швидкістю сорок миль на годину,[435] та сколотивши фактор температура/вітер разом у щось таке, у що важко повірити, ті зайві півмилі ставали чимось, що могло призвести до замерзання/переохолодження, або до обмороження, або навіть до смерті.
Інші сім казарм опалювалися мазутом, вони були утеплені й мали вікна з подвійними зимовими рамами. У них було приємно й затишно. "Особлива" казарма, в якій містилося двадцять сім осіб п'ятої роти, опалювалася старою й норовистою дров'яною піччю. Дровами її забезпечували абияк. Єдиним утепленням слугував глибокий шар ялинових і соснових гілок, навалених під стіни самими солдатами. Якось один із роти спромігся дістати повний набір зимових рам, але саме того дня всіх двадцять семеро мешканців "особливої" казарми відправили в Бенгор допомогти з якоюсь роботою на тамтешній базі, а коли вони того вечора повернулися — голодні й холодні, — усі шибки у тих рамах були розбиті. Всі до одної.
Це було у 1930 році, коли половину Військово-повітряних сил Америки все ще становили біплани. Військовий трибунал у Вашингтоні засудив Біллі Мітчелла[436], понизивши його до літання за письмовим столом, бо його осляча наполегливість у намаганнях розбудувати більш сучасні Військово-повітряні сили врешті-решт роздратувала вище керівництво достатньо, щоб воно вирішило його приплеснути. Невдовзі по тому він пішов у відставку.
Таким чином польотів на Деррійській базі відбувалося вкрай мало, попри те, що там було три злітних смуги (втім, справжнє тверде покриття мала тільки одна). Більша частина служби проходила у виконанні всяких безглуздих робіт.
Одним із солдатів п'ятої роти, який після того, як у 1937 році закінчився його строк служби, повернувся в Деррі, був мій батько. Він і розповів мені цю історію.
— Одного дня навесні 1930-го (це було приблизно місяців за шість перед тією пожежею в "Чорній мітці") я з чотирма своїми приятелями повертався з триденної відпустки, яку ми разом провели південніше, у Бостоні. Проходимо, отже, ми крізь ворота, а там, просто у КПП, стоїть, спираючись на лопату, такий одоробало, виколупує собі з гузна залиплі формені штани. Сержант один, родом звідкілясь із півдня.