Фауст - Гете Йоганн Вольфганг

Як злочинницю, вкинуто в тюрму на люті муки — її, миле, безталанне створіння! Аж ось до чого дійшло! Ось до чого!.. — І ти, лукавий, нікчемний духу, таїв усе від мене! — Стій тепер, стій! Ворочай скажено своїми сатанинськими вирлами! Стій наді мною нависом, осоружний! — У неволі! У безпросвітній неволі! У владі злих духів і безсердечно осудливої людськості! А ти заколихуєш тут мене відворотними розвагами, приховуєш од мене її гірке горе, — нехай гине в безпораді!

Мефістофель
Вона не перша!

Фауст
Собако! Потворо мерзенна! — Оберни його, безконечний духу! Оберни цього гробака знов у собачу постать, що в ній він любив гасати нічною добою, клубком підкочуватись під ноги мирному перехожому і кидатись на плечі поваленому. Оберни його знову в його улюблену подобу, хай плазує переді мною в пилу, хай я топтатиму його потоптом, падлюку! — Не перша! — Горе! Горе! Ні думкою здумати, ні гадкою згадати! Уже ж не одна загинула в безодні такого лиха, і смертною своєю нелюдською мукою не відпокутувала вини всіх інших перед очима Всепрощаючого! Серце моє начетверо крається, як подумаю про одну оцю безталанну; а тобі байдуже — глузуєш з недолі тисячей істот!

Мефістофель
От і довеслували ми до того берега, де у вашого брата, людини, глузд за розум заходить. Нащо ж було вступати з нами в спілку, коли хисту нема? І літати кортить, і запаморочення боїшся? Що ж, ми до тебе набивалися чи ти до нас?

Фауст
Чого вищиривсь на мене так людожерно?! Аж гидко! — Великий, могутній духу, ти, що ласкаво з'явивсь мені, ти, що знаєш серце моє й душу мою, навіщо ти прикував мене до цього ганебного супутника, що йому шкода за ласощі, а згуба за розкоші?

Мефістофель
Ти ще не виговорився?

Фауст
Врятуй її! А ні — горе тобі! Найтяжчі прокльони на твою голову на тисячі тисяч літ.

Мефістофель
Незмога мені розірвати пута месника, розбити його затвори. — Врятуй її! А хто довів її до загибелі? Я чи ти?

Фауст дико озирається.
Що, грому шукаєш? Шкода, не дано його вам, злиденним смертним! Бач, тиранська звичка: роздробити безвинного суперечника, коли загонить на слизьке.

Фауст
Веди мене до неї. її треба визволити!

Мефістофель
А про небезпеку свою забув? В місті ще свіжі сліди твого кривавого злочину! Над могилою вбитого ширяють духи помсти, чигаючи повороту душогуба!

Фауст
І тобі ще про це говорити! Смерть і погибель всесвітня на тебе, потворо! Веди мене до неї, чуєш, і звільни її!

Мефістофель
Та поведу вже, зроблю що можу. Що ж у мене, вся влада на небі й на землі? Я обмарю сторожу; добудь ключа і виведи її звідти людською рукою. Я ж чатуватиму напоготові з чарівними кіньми, — умчу вас. Це я можу.

Фауст
Швидше!

Ніч. Чисте поле
Фауст і Мефістофель летять навзаводи вороними кіньми.
Фауст
Чом в'ються вони круг шибениці?

Мефістофель
Не знаю, щось варять, щось творять.

Фауст
Висяться, низяться, клоняться, хиляться.

Мефістофель
Чарують, чаклують.

Фауст
І кадять, і святять.

Мефістофель
Вперед! Вперед!

В'язниця[54]
Фауст з низкою ключів і лампою перед залізними дверима.
Фауст
Знов жаль мене проймає незборимий,
У серці знов весь біль всіх серць людських.
Тут, тут вона, за мурами сирими,
Карається за свій безгрішний гріх!
Ти боїшся ввійти до неї?
Ти страшишся вини своєї?
Йди, не гайся! Смерть іде на поріг.
(Кидається до замка. Зсередини чути спів).

Пісня
Моя мати, ледащо,
Зарізала мене!
Мій батько, гультяй,
Із'їв мене!
А сестричка мала
Взяла й знесла
Кістки в зелений гай;
Я пташечкою полинула —
Вилітай! Вилітай!

Фауст
(відмикаючи)
Не думає вона, що милий тут,
Соломи шелест чує, брязкіт пут.
(Входить).

Маргарита
(ховаючись у солому)
Ой горе! Йдуть… Ой смерть, не йди!..

Фауст
(тихо)
Цить, цить! Я випущу тебе на волю.

Маргарита
(кидаючись йому до ніг)
Коли людина ти, згляньсь на мою недолю!

Фауст
Та не кричи, сторожі не збуди!
(Схоплює кайдани, щоб відімкнути).

Маргарита
(навколішки)
А хто ж тобі цю владу дав
Наді мною, кате?!
Крові вночі вже зажадав…
Ой зжалься, встигнеш ще скарати!
Чи ждати ранку тобі шкода?
(Встає).
Я ж молода ще, молода!
І мушу вмерти!
Я гарною була, і в тім причина смерті.
В мене був дружок, а тепер нема,
Хтось порвав вінок, квіти поламав…
Ой, пусти! За що така насила?
Пощади! Що я тобі зробила?
Вчуй мою благальну річ…
Та я ж не бачила тебе й навіч!

Фауст
Чи виживу я цю стражденну ніч!

Маргарита
Тепер твоя тут воля, кате.
Дай хоч дитя погодувати,
Всю ніч воно ще тут було;
Вони взяли його, мені на зло,
І кажуть, що я вбивця немовляти.
І я безрадісно помру.
Пісень про мене співають… То нелюди — шакали.
Вони ту казочку стару
До мене приклали.

Фауст
(падає їй до ніг)
Тобі до ніг упав коханий,
Прийшов розбить твої кайдани.

Маргарита
(кидається до нього)
Усім святим повинні помолиться ми!
Дивись! Під східцями
Горить огненна
Страшна геєна!
Лукавий,
Губитель кривавий,
Рикає, мов звірюга!

Фауст
(голосно)
Гретхен! Гретхен!

Маргарита
(наслухаючи)
Я чую голос друга!
(Зривається на ноги, кайдани спадають).
Де він, де? Я вчула слово кличне!
Вільна я! Зникло тло темничне!
Швидше, швидше пригорнути,
Упасти на груди!
Крикнув він: "Гретхен!" Той голос любовний
Крізь регіт глумливий і скрегіт зубовний,
Крізь ревіт пекельний, диявольський сказ —
Той голос коханий впізнала я враз!

Фауст
Це я!

Маргарита
Це ти! Ох, ще скажи! Ще раз!
(Обіймає його).
Це він, це він! Не стало мук, образ,
І тьми тюрми, й кайданів, і недолі!..
Це ти! Я знов на волі!
Ти мене спас!
Дивись, ось тая вулиця,
Де вперше ми ззирнулися,
А ось і той садок,
Де з Мартою тебе я ждала в вечорок.

Фауст
(хоче вивести її)
Ходім! Ходім!

Маргарита
(пестить його)
Лишись!
І я тут лишусь, як ти лишишся!

Фауст
Та не барись!
Як забаришся,
То нам на волі не бувать.

Маргарита
Ти що? Не вмієш цілувать?
Зі мною тільки розлучився,
Вже й цілуватись розучився?
Чому ж такий страшний тепер став?
А ти ж було речами і очами
До мене небо прихиляв
І цілував-заціловував до нестями.
Цілуй мене!
Бо цілуватиму тебе!
(Обіймає його).
Ой! Уста твої холодні і німі!
Чого?
Не стало кохання
Зарання…
Хто відняв його?
(Одвертається).

Фауст
Ходім! За мною! Люба, схаменись!
Люблю тебе стократно, як колись,
Молю тебе, за мною лиш іди!

Маргарита
(обертається до нього)
Хіба це ти? Чи це ж і справді ти?

Фауст
Це я! Ходім!

Маргарита
Ти з мене пута зняв
І знов мене в обійми взяв.
Чого ж мовчать у тебе жах і гнів?
Чи знаєш ти, кого це ти звільнив?

Фауст
Ходім! Ходім! Тікає ночі мла!

Маргарита
Рідну неньку з світу я звела,
Втопила рідне дитя.
Твоє й моє було в нім життя.
Твоє… Це ти? Чи, може, ні?
Дай руку мені! То це не вві сні?!
Люба, мила рука! — Ой, вона ж вогка!
Обітри! Здається, мов
То кров.
Боже! Кого ти заколов?
В піхви сховай свій меч,
Не супереч!

Фауст
Що було — те пройшло, тому край!
Мене не карай!

Маргарита
Ні, будь живий і цілий,
Мусиш упорать могили;
Готуй для кожного ямку
З самого ранку.
Матері — кращу містину,
Поруч із нею — сину,
А мені — чуть в стороні,
Недалеко од рідні!
А дитинку мені по праву грудь,
Більш там нікому не бути! —
Тебе до серця горнути,
То було щастя — повік не забуть!
Але його вже більш не вернути,
Порив мій до тебе чимсь ніби скутий,
Ніби ти хочеш мене відштовхнуть;
А все ж — це ти, і добрий, як завжди.

Фауст
Ти ж бачиш, це я. Іди ж, іди.

Маргарита
Куди?

Фауст
На волю.

Маргарита
Коли нас жде там вічний дім,
Тоді ходім, ходім!
Піду я в тихий той куток,
І далі — ні на крок…
Ти йдеш? О Генріху, коли б і я могла…

Фауст
Ти можеш, аби хіть!
Глянь, двері вже відкриті.

Маргарита
Нема мені надії на цім світі —
Впіймають скрізь, куди б я не втекла!
Ой тяжко-важко ходить попідтинням,
А ще до того з нечистим сумлінням…
Ой тяжко-важко в чужині блукати
І щогодини ждать розплати!

Фауст
Я лишусь з тобою!

Маргарита
Облиш! Облиш!
Дитя рятуй скоріш!
Туди, туди,
Під гору йди,
Понад ручай,
І прямо в гай,
І до ставка,
Де кладочка…
Витягай, витягай!
Воно ще виринає,
Воно ще б'ється!
Рятуй! Рятуй!

Фауст
Отямся! Чуй!
Один лиш крок — і вільна ти!

Маргарита
Коли б нам мимо гори пройти!
На камені там моя мати сидить,
Аж жах шибає мною!
На камені там моя мати сидить,
Хитає головою!
Ні, вже не кива… — ой, важка голова…
Спить — не проспиться, жива — нежива…
Спить, щоб ми вдвох раювали.
Щасні ті хвилі бували!

Фауст
Як ні впросити, ні вблагати,
То мушу силоміць узяти.

Маргарита
Пусти! Я насильства не буду терпіть!
Кинь мене, мов убивця, душить!
Все ж я робила тобі самохіть!

Фауст
День уже дніє! Мила! Мила!

Маргарита
День! Правда, що день! Останній день настає,
Це буде весілля моє!
Гляди ж, не кажи, що вже в Гретхен ти був!
Бідний мій віночку!
Прощай, прощай!
Ми зустрінемось, чекай,
Тільки не в таночку.
Кругом народу — аж загуло,
Площі й вулиць мало.
І враз тихо стало.
Ударили в дзвін, зламали жезло,
Волочать мене на плаху,
Руки зв'язавши назад.
Натовп здригнув від жаху —
Змахнув сокирою кат…
Ввесь світ, як німа могила!

Фауст
Ой нащо мене мати родила!

Мефістофель
(на порозі)
Швидше! Бо тут вам хвилина остання.
Годі вагання й словами змагання.
Коней моїх здригання
День провіщає близький.

Маргарита
Хто це, хто це такий?
Він! Він! Прожени!
Чого він прийшов сюди з глибини?
По мене!

Фауст
Ти будеш жить!

Маргарита
Суд Божий буде мене судить!

Мефістофель
(до Фауста)
Ходім! Бо кину тут тебе із нею!

Маргарита
Боже, зжалься над рабою твоєю!
Ви, херувими і серафими,
Мене осініте крильми благими!
Генріху! Який ти страшний!

Мефістофель
Вона рокована!

Голос
(з неба)
Врятована!

Мефістофель
(до Фауста)
Мерщій!
(Зникає з Фаустом).

Голос
(зсередини, завмираючи)
Генріху! Генріху!

ЧАСТИНА ДРУГА

Дія перша
Гарна містина
Фауст лежить серед квітучого лугу, зморений, неспокійний, сон його не бере. Смеркає.
Навколо кружляють граціозні малята-духи.
Аріель
(співає в супроводі еолової арфи)
Як весна прилине юна,
Все вбираючи у цвіт,
Як зелені пишні вруна
Звеселять цей земний світ, —
Всіх нещасних привітає
Дух великий — ельф малий,
Всім поможе, не спитає,
Хто з них добрий, хто лихий.

Ви, що в'єтесь над його головою,
Музикою надземно-чарівною
Втишіть печаль, журбу його німу!
Спиніть в душі докорів біль напругий
І спогадів розвійте хмуру тьму,
Всю ніч, усі чотири пруги
Спокою доглядаючи йому.
Приспіть його пестливістю своєю,
Скропіть його росою забуття,
Щоб він спочив і тілом і душею,
Набрався сил до нового життя.
Святий обов'язок звершіть —
На світлий світ його верніть!

Хор ельфів
(поодинці, вдвох, гуртом, — то по черзі, то разом)
(Серенада)
Теплий легіт тихо віє
І зелений пестить лан,
Сонну землю звільна криє
Запашний нічний туман.
Загойдаймо жаль у серці,
Мов в колисці маленя,
Очі страдника, мов дверці,
Зачинімо світлу дня.
(Ноктюрн)
Зорі злотні, зорі срібні
Зазорілися, яркі,
І великі й дрібні-дрібні,
І далекі і близькі.
У озер дзеркальнім лоні
Заяскріли, повні чар,
А на мирнім небосклоні
Плавле місяць-володар.
(Світанкова)
Горе й радість — все в минулім,
У безодні забуття:
Віруй, віруй серцем чулим
В день новий, нове життя!
Он долина зеленіє,
На узгір'ї мріє гай,
І на нивах зримо зріє
І хвилює урожай.
(Побудка)
Щоб бажання всі здійснились,
Глянь у далеч ту ясну!
Пута змори вже зносились,
Скинь пусте лушпиння сну!
Встань, дерзай, не знай вагання,
Хай оспала жде юрма!
Все можливе для змагання
Благородного ума!

Громохкий гомін вістує появу сонця.
Аріель
Грімко, гучно грають гори,
Чують, знають духів хори —
День новий заблисне скоро.
Вже гримкоче брама неба,
Вже гуркоче повіз Феба —
Світлу сонця — світлу путь!
Золотії сурми грають,
Зір стенають, слух вражають,
Хоч не всім нечутне чуть.
Швидше, швидше крийтесь, діти,
Глибше, глибше, в квіти, в віти,
В шпари скель, між трав густих, —
Бо оглухне, хто не встиг.

Фауст
Прокинулось життя кипуче знову,
Голубливе вітаючи світання;
Ти, земле, знов явила міць чудову —
Наснажує мене твоє дихання,
Бажанням дії трепетно проймає,
Розбуджує нестримне поривання
В нове буття, високе і безкрає.

Хвилює все у досвітку рахманнім,
Многоголосим дзвоном гай лунає,
Долини мріють в мареві туманнім, —
Та світло неба бореться зі тьмою:
Вітки, що спали в застумі духмянім,
Малюються чіткіш передо мною,
І кольори вирізнюються чисто;
Квітки й листки жемчужаться росою;
Навколо мене рай цвіте барвисто.

Угору глянь — розжеврілись вершини,
Вістуючи нам сонця схід врочисто;
До них раніш одвічне світло лине,
Що згодом лиш до нас дійде, веселе…
Ось на шумкі зелені полонини
Вже сонце килим світлотканий стеле,
Що шириться, все далі й далі йдучи;
Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле!
Бо ранить очі вид його сліпучий.

Буває так — після років шукання,
Пройшовши шлях тернистий та колючий,
Ти на порозі здійснення бажання
Враз спинишся налякано, бо звідти
Обдасть тебе палюче полихання;
Ти світоч жизні хочеш запалити —
Коли ж навкруг кипить огненне море!
Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти,
Такі палкі і радощі і горе,
Що до землі твій погляд знову рветься,
Сховатись в запинало непрозоре.
Нехай же сонце ззаду зостається!
Ось водоспад все більш мій зір чарує.
Зі скель стрімких він нависом іллється,
Мільйонами струмочків він вирує,
Клубочиться він хмарою сяйною,
В повітрі шумом розсипним шумує.
В його бризках розлогою дугою
Веселка грає змінно-переливна,
То мов різьблена, то пов'ється млою,
Відсвіжує навколо все, чарівна…
Дивись на неї й добре розмірковуй:
Вона нам каже, осяйна царівна,
Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.

Цісарський палац
Тронна зала.