Фауст - Гете Йоганн Вольфганг

Мефістофель, розлігшися в кріслі і граючись помелом, веде річ далі.
Я тут сиджу, неначе цар на троні!
І скіпетр у руці, от тільки не в короні!

Звірі
(що досі розмовляли між собою на мигах, з кумедними вихилясами і великим галасом приносять Мефістофелю корону)
Вінчаній главі
Дай поту й крові —
Корону скріпити.
(Сіпнули якось необережно корону і розбили її надвоє, скачуть довкола з половинками).
А ми глядимо,
За всім слідимо,
Щоб вірші ліпити.

Фауст
(перед дзеркалом)
Я збожеволію! Це сказ!

Мефістофель
(вказуючи на звірів)
Та і мені ось ці вже голову прогризли.

Звірі
А в слушний час
Бувають у нас
У віршах навіть мислі.

Фауст
(як перше)
У мене в грудях аж клекоче!
Ходімо далі од біди!

Мефістофель
(в тій же поставі)
Я визнаю, проте, охоче,
Що з них поети хоч куди!

Мавпа якось одвихнулася од казана, і він починає бігти; спалахує велике полум'я і жбухає в комин. Відьма через полум'я влітає в кухню з оглушливим репетом.
Відьма
Ух! Ух! Ух! Ух!
Проклята твар! Паскудна гидь!
Казан проспать? Мене спалить?
Триклята бридь!
(Побачивши Фауста і Мефістофеля).
А ви чого?
А вам кого?
А ви куди?
І як сюди?
Ось я вогню
На вас хлюпну!
(Набирає ополоником у казані і оббризкує огнем
Фауста, Мефістофеля і мавп. Звірі скавулять).

Мефістофель
(обернувши помело, трощить склянки й горщики)
Шарах! Тарах!
По всіх горшках!
Все розвалю,
Все розіллю, —
Це, стерво, так
Тобі під такт!

Відьма одсахнулася з гнівом і жахом.
Впізнала вже, опудало погане?
Впізнала ти свого володаря?
Захочу я — й тебе, й твого звір'я
Перед очима враз не стане!
Забула вже вбрання червоне це
І півняче перо на капелюшу?
Чи, може, я сховав лице?
Чи, може, сам назватись мушу?

Відьма
Пробачте, пане, за прийом!
Та, бачу, ви не з копитом.
Та й де ж це ваші вірні круки?

Мефістофель
Гаразд, цей раз забудьмо зло!
Води чимало утекло
Од часу нашої розлуки.
Тепер прогрес, що світ весь охопив,
І чорта навіть зачепив;
Північні привиди вступилися з дороги;
Де стрінеш кігті, хвіст і роги?
От кінської ноги — не можу я зректись,
Хоч з нею вочевидь я не ходжу між люди,
Бо рада є й на те: тепер же повелись
Фальшиві литки в моду всюди.

Відьма
(пританцьовуючи)
Ой я п'яна і без вина —
Вернувсь мій пан, мій сатана!

Мефістофель
Не зви мене більш тим ім'ям!

Відьма
Чому? Хіба ж воно завадить вам?

Мефістофель
Із тим ім'ям ми в книгу притч попали,
Та не пішло те на користь людцям:
Лихого відреклись, а добрими не стали.
Тепер я — "пан барон", ти так мене і зви;
Тепер я кавалер, як інші кавалери,
Шляхетна в мене кров, шляхетні і манери,
І герб шляхетський — ось диви.
(Робить сороміцький жест).

Відьма
(заходиться реготом)
Ха, ха, ха, ха! Оце встругнув!
Такий жартун, як перше був!

Мефістофель
(до Фауста)
Мій друже, вчись, яким шляхом
Підходить треба до відьом.

Відьма
А що ж сюди вас, панство, привело?

Мефістофель
Нам треба склянку, знаєш, того соку…
Та щоб пиття старе було!
Воно міцніє рік від року.

Відьма
Та ось той сік, у цьому бутлю,
Сама я часто з нього дудлю —
Смачне, й ні крихти не смердить;
Чому б і вас не пригостить?
(Нишком).
Та як первісних чар нема в ції людини,
Вона ж, ви знаєте, не витягне й години.

Мефістофель
Та не завадить, ні, бо чоловік це свій,
Найкріпшого дання йому готовий дать я,
Накресли круг, скажи закляття
І чару вщерть йому налий.

Відьма ворожить, химерно жестикулюючи, — обчіркує круг і становить в нього усяке причандалля; склянки тим часом забряжчали, казани загуділи — почалася музика. Вкінці дістає велику книгу і розставляє у крузі мавп — піддержувати книгу і присвічувати смолоскипами. Аж тоді киває Фаустові, щоб підійшов.
Фауст (До Мефістофеля)
Скажи, нащо це готування,
Це химородне чаклування?
Усі ті витівки дурні
Давно вже ввірились мені.

Мефістофель
Нехай собі! То все на сміх;
Не будь же строгим ти до них!
Це мов лікарська процедура,
Щоб краще діяла мікстура.
(Примушує Фауста вступити в круг).

Відьма
(починає високохмарно декламувати з книги)
Як досягти
До десяти?
Один — як дим,
А два — сплива,
А три — зітри,
Чотири ж — виріж,
А п'ять — украдь,
А шість — ізчисть,
А сім — знесім,
А вісім — повісим,
А дев'ять що? — Невідь-що.
А десять — кудесять.
Отак-то лічим ми, відьми.

Фауст
З гарячки баба щось верзе.

Мефістофель
Стривай лишень, це ще не все.
Вся книга та з однакових мудрацій;
На неї й я поклав чимало праці.
Усіх тих таємниць, усіх тих протиріч
Ні дурень, ні мудрець не втямить ані гич.
І так ведеться вже давно:
Ми знаєм прикладів чимало,
Як кривду в правду обертало
Те "три в однім і в трьох одно".
Отак повчають скрізь і всюди,
І з дурнями змагатись зась —
Бо, чуючи слова, звичайно вірять люди,
Що в них і думка є якась.

Відьма
(ворожить далі)
Науки дар —
Немов між хмар,
Для людства таємниця!
А хто без дум,
Тому, мов на глум,
Вона спішить одкриться.

Фауст
А може, годі? Чи не все ще?
Вже як не трісне голова!
Здається, мов оті слова
Ураз сто тисяч дурнів плеще.

Мефістофель
Ну, буде вже, метка Сивілло![35]
Бери своє пиття і сміло
По самі вінця наливай!
Це другові ніяк не зробить шкоди —
Вже він пройшов усякі переходи
Й не раз хиляв аж через край.

Відьма з великими церемоніями наливає пиття в чару; коли Фауст її пригубив, з неї вихоплюється легке полум'я.
Мефістофель
Ну, вимчи духом аж до дна!
Це буде серцеві одрада.
І з чортом ти запанібрата,
А чара ця тобі страшна?
Відьма розмикає круг. Фауст виходить.

Відьма
Ну, доброго здоров'я пивши!

Мефістофель
(до Фауста)
Тепер ходім! Тобі потрібен рух!
(До відьми).
Коли від мене ждеш яких послуг,
То нагадай, на шабаш прилетівши.

Відьма
Ось пісня вам! Коли її співать,
То буде лік вас краще пробирать.

Мефістофель
Тепер іди мерщій за мною,
Спітнієш добре, й міць напою
Пройме істоту всю, не знаючи заслон.
А там навчу тебе я благородній ліні —
І скоро вчуєш ти в солодкому томлінні,
Як грає у тобі скакунчик Купідон.[36]

Фауст
Дай в дзеркало іще раз подивиться
На тую жінку казкову!

Мефістофель
Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця
До тебе прийде наяву.
(Стиха).
Тепер, з тим хмелем у голівці,
Гелену вбачиш в кожній дівці.

На вулиці
Фауст. Маргарита проходить мимо.
Фауст
Гарна панно! Не відмовте в честі,
Дозвольте вас додому провести.

Маргарита
Не панна я, й не гарна я,[37]
Додому втраплю і сама.
(Випручалась і пішла).

Фауст
Їй-богу, чарівне дитя!
Таких не бачив за все життя.
Цнотлива, скромна — ангел кругом,
І трохи з перцем, заразом.
Корали уст, рум'янець щік —
Я не забуду їх повік!
Очиці опустила вниз —
Аж серце пройняла навкрізь.
А як відрізала мені…
Я в неї просто в полоні.

Увіходить Мефістофель.
Фауст
Ти мусиш дівку ту підмовить!

Мефістофель
Яку?

Фауст
Та ту, що ось пройшла.

Мефістофель
Вона приходила на сповідь,
Тут у священика була;
У сповідальню я прокравсь —
Вона невинна, я дізнавсь.
Ходила на сповідь задарма;
Над нею в мене влади нема.

Фауст
Уже за чотирнадцять їй.[38]

Мефістофель
Говориш ти, мов Ганс Ласій,[39]
Що на всі любі квітки жадний
І думає, що кожна честь
І ласка лиш для нього єсть;
Цей шлях бува часом трудний.

Фауст
Пане магістре Похвальний,
Не треба моралі, то марна праця!
Ось тобі слово моє тверде:
Як те дівчатко молоде
Цю ніч мені на руки не впаде,
То опівночі ми мусим розстаться.

Мефістофель
Зміркуй, що можна, а що ні!
Два тижні треба буде мені,
Щоб тільки знайти якусь приключку.

Фауст
Мав би я часу сім годин,
То і без чорта, сам-один,
Звів би таку гарненьку штучку.

Мефістофель
Говориш, як француз-пустак;
Тобі все шкода й невигода.
Яка ж одразу насолода?
Тоді кохання буде всмак,
Коли ти здалеку зайдеш
І фіглі-міглі поведеш,
Доскочиш кралі шляхом інтриг,
Як знаєм ми з італійських книг.

Фауст
Й без того маю апетит!

Мефістофель
Та годі, ти мені обрид!
Щоб спокусить оте дитя,
Не будьмо поквапні без пуття,
Тут штурмом нічого кидатись,
Треба до хитрощів удатись.

Фауст
Добудь од неї мені що-будь!
Дай у покої її побуть!
Дістань хустину з грудей її,
Підв'язку з ніжки милої!..

Мефістофель
Щоб бачив ти, що я тобі
Допомагаю у цій журбі, —
Нам нічого довго зволікати,
Сьогодні зводжу до її кімнати.

Фауст
До неї? Нею володіть?

Мефістофель
Ні, вона буде в сусідки сидіть,
А ти тим часом можеш мріть
На самоті, в оселі тихій,
Про неї, про майбутні втіхи.

Фауст
Зараз підем?

Мефістофель
Трохи пізніш.

Фауст
Та не забудь їй дарунків, гляди ж!
(Пішов).

Мефістофель
І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.
Є в мене сила тайників,
Давно закопаних скарбів —
Там треба буде дещо взяти.

Вечір
Невеличка чистенька кімната.
Маргарита (заплітаючи і підв'язуючи коси)
Що б я дала, щоб хто сказав,
Який то пан мене займав!
Такий у нього пишний вид,
Одразу знать вельможний рід —
Це мов написано на чолі,
А то б не давав собі так волі.

(Виходить).
Мефістофель, Фауст.
Мефістофель
Сюди, та тихше, ось сюди!

Фауст
(постоявши хвилю мовчки)
Тепер іди й надворі жди!

Мефістофель
(обнишпорив очима кімнату)
В дівчат так чисто не завжди.
(Виходить).

Фауст
(оглядається кругом)
Привіт оселі цій святій,
Що мріє в застумі півтьми!
Скропляючись в ясній росі надій,
Кохання біль, у серці защеми!
Який тут спокій і порядок,
Яке довілля і звичай!
В цій бідноті — який достаток!
В цій тісноті — який розкішний рай!
(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).
Прийми й мене, як за старих часів
Приймав других, з утіхою й журбою.
Як часто він, цей любий трон батьків,
Обвішувавсь дрібною дітворою!
І мила, може, тут, у зграї щебетух,
За різдвяний удячна подарунок,
Дідусику несла свій поцілунок.
Я чую, дівчино, тут дух
Хазяйновитості витає;
Як мати, він тебе щодня навчає
Стіл чепурно обрусом застелить,
Узорчасто піском долівку притрусить.
О мила рученько! Подбай,
І ти з хатини зробиш рай.
А тут!
(Підіймає заслону ліжка).
Мене пройма блаженний жах.
Стояв би тут години цілі…
Це ж тут природа в світлих снах
Створила ангела у тілі;
Вона тут спала, й наливалась
У груди їй теплінь жива,
Тут чисто й свято розвивалась
Ясна подоба божества.
А ти! Тебе що привело?
Мене всього мов потрясло…
Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?
Нужденний Фауст! Ти ніби сам не свій.
Чи тут незримим чаром віє?
Я ж насолоди був запраг —
І ось душа моя у сні любовнім мліє!
Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —
Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,
То як свого блюзнірства ти б скупився:
Одразу знічений, малий,
До ніг упав би й розтопився.

Мефістофель
(увіходить)
Скоріш! Іде вже господинька!

Фауст
Ходім! І більше не прийду!

Мефістофель
Дивись, яка важкенька скринька;
Як треба буде, ще знайду.
Постав у шафу, на косинець.
Клянусь, вона зійде з ума,
За цей спокусливий гостинець
Тобі гостинця дасть сама.
Дитя — дитя, і цяця — цяця.

Фауст
Не треба, може?

Мефістофель
Ще й питаться?
Чи, може, візьмеш скарб собі?
Тоді пораю я тобі
Мене даремно не тривожить
І клопоту мені не множить.
Не думав я, що ти скнарій!
А я тут в голову захожу…
(Ставить скриньку в шафу і замикає її).
Ходім! Скорій!
Щоб привернути грою мрій
До тебе ту дитину гожу.
Чого ж понуривсь ти,
Немов тобі на лекцію іти,
Немов тебе примарою ляка
І фізика, і метафізика?!
Ходім!

Виходять.
Маргарита (увіходить із лампою)
Ой як тут душно, парко як!
(Одчиняє вікно).
А вечір же наче й без тепла.
І якось моторошно так…
Коли б хоч мати скоріше йшла…
Вся аж тремчу… Острах стиска…
Яка ж я, дурненька, боязка…
(Роздягається, заспівала).
Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар;
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.
Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
І очі сліз були повні,
Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
"Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!"

Сидів він на бенкеті,
І все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.

Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
І в буйні хвилі з ґанку
Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив…
А цар склепив свої очі
І більше вже не пив…
(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить — скринька).
Звідкіль взялась тут скринька ця мала?
Таж шафа замкнена була.
Що за притичина? І що в ній може буть?
А, знаю, мамі хтось приніс
В заклад під позичку, мабуть.
Ось ключик на шнурочку звис…
А що, як взять та й відімкнуть?
Ой, що це? Боже милий! Глянь,
Чи бачила ж таке я на віку?
Убір! В святковий день найбільша з пань
Наділа б річ таку!
А як мені в цім ланцюжку?
Чиї ж то всі оці розкоші?
(Убирається й розглядається в дзеркалі).
Ой, а сережки ж хороші!
Вберись — і вже зовсім не та…
Що врода й молоді літа?
До них тепер байдужі всі,
І похвали твоїй красі
Бринять, неначе докори.
Всі злота ждуть,
На злото б'ють —
Горе нам, бідним, горе!

На прогулянці
Фауст проходжується в задумі.
Підходить Мефістофель.
Мефістофель
Бодай тобі зрадне кохання! Бодай тебе
в пекла стихію!
Я кляв би іще чимсь гіршим, але,
на жаль, не вмію!

Фауст
Який же дрік тебе вджиґнув?
Чого це ти так чудно кривиш морду?

Мефістофель
Радніший я продатись чорту,
Коли б я сам не чортом був!

Фауст
Тобі цей сказ якось не личить.
Та що ж могло тебе так спантеличить?

Мефістофель
Та що? Убір, що Гретхен я дістав,
Піп загребущий одібрав!
Побачила ту штучку мати
І зразу стала потерпати:
Тонкий у неї аж надто нюх,
Весь ніс просяк молитовника дух, —
Обнюхує і се, і те,
Чи воно грішне, чи святе,
А що вже убір — то й видом видать,
Що не яка в нім благодать.
"Доню! — рече — неправе добро
Душу бентежить, збурює кров.
Божій Матері його віддаймо,
На манну небесну уповаймо!"
А Гретонька закопилила губи:
Дарованому коню та дивиться в зуби?
Той, певно, Бога в душі мав,
Хто їй ту цяцю підослав…
Та мати священика приводить,
Той скоро справі кінця доходить,
Сподобався йому дарунок.
"Добре, — глаголе, — єсте вчинили!
Хто алчність боре, той Господу милий.
А в нашої церкви добрий шлунок,
Вже скільки царств вона пожерла,
А ще з переїду не вмерла:
Тільки церква, мої любі діти,
Може неправе добро стравити…"

Фауст
Та ні: євреї і царі
Також до того штукарі.

Мефістофель
Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце,
От буцімто полова все це,
Чи там подякував, чи ні,
Мов за горішки ті дрібні,
Пообіцяв в небесах награду —
Й залишив маму вельми раду.

Фауст
А Гретхен?

Мефістофель
Та собі сидить,
Не зна, небога, що робить,
Думає про убір — аж до сліз,
Ще більш про того, хто приніс.

Фауст
її журба мені докір.
Добудь їй зараз новий убір!
Той перший був її не варт.

Мефістофель
Авжеж, тобі усе за жарт!

Фауст
Роби, як я кажу, і край!
її сусідку поєднай!
Ти ж не макуха — чортом будь,
Таки убір їй роздобудь!

Мефістофель
Я слухаю, мостивний пане!

Фауст виходить.
Цей закоханець навісний,
Хай сонце, місяць, зорі — все дістане,
Розвіє все на втіху дорогій.

У сусіднім домі
Марта
(сама)
Простибіг мужу мойому,
Що жінці кривду учинив,
Кудись світ за очі зблудив,
Лишивши тут мене саму.
Чи я ж його коли гнівила?
Чи я ж його та й не любила?!
(Плаче).
А може, вмер на чужині…
Коли б хоч посвідку мені!

Увіходить Маргарита.
Маргарита
Пань Марто!

Марта
Гретхен, що тобі?

Маргарита
Аж трусяться мені коліна!
Відкільсь взялась ізнов скриньчина
У мене в шафі, вся в різьбі,
А в скриньці тій — прикрас, прикрас!
Стократ пишніші, як той раз…

Марта
Ти ж хоч матусі не показуй,
Бо знов попу віддасть одразу.

Маргарита
Ох, глянь сюди! Дивись сюди!

Марта
(убирає її)
Щаслива ти, вродлива ти!

Маргарита
Коли б їх на вулицю одіти
Або до церкви отак сходити.

Марта
А ти сюди приходь частіш
Вбиратись нишком в ці оздоби.
Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,
Мені до любої вподоби.
А там, при нагоді, в святковий день якраз
Щось зможеш одягти і людям напоказ —
Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,
А матері якихсь накажемо казок.

Маргарита
Від кого ж ці обидві скриньки?
Якісь непевні базаринки!

Хтось стукає.
Ох, чи не мати? Куди ж це діть?

Марта
(визирає)
Ні, пан чужий якийсь.