Фауст - Гете Йоганн Вольфганг

Поезії щедроти
Я розсипаю тут і там —
І багатію з того сам.
Багатством я Плутону рівен;
Чого не має при дворі він,
Те я даю; завжди поет
Живить і скрашує бенкет.

Герольд
Та на словах ти молодець,
А докажи, що ти митець!

Хлопець-візник
Ось гляньте: пальцями лиш лясну,
І все кругом засяє ясно.
Ось перлів сиплеться разок,
(хрускоче пальцями)
Ось нате перснів, сережок,
Зап'ястя з золота ловіте,
Хапайте срібло, самоцвіти,
Та й вогники пускаю вам,
Чи займуться — не знаю й сам.

Герольд
І люди ринули юрбою,
Нема дарителю од бою!
Клейноди сипле, як вві сні,
І все хапають навісні…
Та схаменіться ж, добрі люди,
Хіба не бачите облуди?
Та це ж примарні все дари,
Хоч їх бери, хоч не бери.
Той думає, що скарб піймає,
Аж гульк — метелика тримає;
А той схопив намист разки —
Із них вродилися жуки;
Бідаха з серця кинув їх,
Вони ж гудуть кругом на сміх…
Наобіцяв ти злота тиск,
А дав не злото, тільки блиск!

Хлопець-візник
Хоч маски ти толкуєш якнайліпше,
А не спромігсь у річ заглянуть глибше,
Бо не герольдові збагнуть
Позверхніх явищ дійсну суть.
Та не люблю я ворожнечі;
Володарю! Тепер до тебе речі.
(Звертаючись до Плутона).
Чи не довірив ти мені
Ці коні — вихри вогняні?
Чи ж не керую завше ними
Я за вказівками твоїми?
Чи ж мій шалено-бистрий літ
Не дав тобі пальмових віт?
Чи ж я не став у обороні
Твоєї слави до борні?
Чи ж не завдячуєш мені
Ті лаври, що твої вінчають скроні?

Плутон
Ти свідчення від мене хочеш? Слухай,
Що я скажу: ти дух від мого духа;
Мені до послуг ти стоїш,
Хоч сам од мене багатіш;
Отой вінок, що я від тебе маю,
Я над усі корони поважаю,
І мовлю я перед усіми:
Поете, ти єси мій син любимий.

Хлопець-візник
(до натовпу)
Свої найкращії дари
Розсипав рясно я згори;
То тут, то там на голові
Іскрини жевріють живі;
Літають вогники блудні,
Де затримаються, де й ні;
Лиш де-не-де ярке, ясне
На хвилю сяйво спалахне;
Та найчастіше та краса
Ще не помічена згаса.

Гомін жінок
А хто сидить там у задку?
Ви бачили мару таку?
Худий-худюший, мов сто днів
Нічого він не пив, не їв;
Коли поганця і вщипнуть,
Не заболить йому, мабуть.

Худий
Та гетьте, гаспидські баби!
Не вгодиш вам, що не роби.
Коли жінки в хазяйстві дбали,
Мене ще скнарою всі звали,
Тоді заможний був наш дім:
Все надбання лишалось в нім.
Добра набгав я повні скрині,
Та це за ваду мають нині!
Тепер такі жінки пішли,
Що все б із хати рознесли;
У них схотінок більш як грошей —
Це розрахунок нехороший.
Чоловікам нема снаги,
Куди не кинуться — борги…
А жінці що? Як щось там має,
Ганчір'я зразу накупляє,
Та ласо їсть, та п'є усмак
В гурті коханців-гольтіпак;
Тим злото нам цінніш здається:
Тепер не скнара, а скупець я.

Одна жінка
Скупуй собі, скнарюй, як хочеш,
З драконським кодлищем скупим!
А чоловіків чом морочиш?
І так уже від них терпим.

Жінки гуртом
Та дай по писку кістякові!
Проява капосна яка!
Скривився, дума, що зляка!
Та й ті дракони — все цяцькові,
Трусніть — і дасть він сторчака!

Герольд
Ось я жезлом вас втихомирю…
Та обійдеться й без жезла:
Розсердились потворні звірі,
Махнули крилами зі зла,
З страшенних пащ огонь ригають,
Луска ж блискуча аж шумить…
І люди з жахом відбігають,
Усе навкруг спустіло вмить.

Плутон зіходить із колісниці.
Герольд
Ось він зійшов, велично як!
Подав своїм драконам знак —
І сповнилось його веління:
І золотом набита скриня,
І скнара — в нього біля ніг;
Це тільки чар зробити зміг.

Плутон
(до візника)
Скінчилися труди твої тяжкії,
Лети ж тепер до рідної стихії!
Ти тут чужий, ти згинеш серед них,
Серед машкар потворних і страшних.
Іди туди, де, вільний, незалежний,
Втопивши зір у світлості безмежній,
Добро й красу побачиш в вічі ти —
Створи свій світ на лоні самоти.

Хлопець-візник
Я буду вік твоїм посланцем гідним,
Бо ти мені став другом, братом рідним.
Ти скрізь несеш достатку гойний дар,
Я всім даю життя найвищий чар.
Не раз людям доводиться вагатись:
Чи то тобі, чи то мені віддатись?
До тебе йдуть — неробами живуть,
До мене йдуть — в труді верстають путь.
Не тайкома звершаю я свій подвиг,
Бо зраджує мене мій перший подих.
Ну, прощавай! Від тебе я пішов,
Та лиш шепни — і я вернуся знов.
(Зникає так, як і з'являється).

Плутон
Вже час настав мої скарби явити!
Герольде, дай жезла, замки розбити.
Відкрилося! Глядіть, як все блискоче;
У казанах кров золота клекоче;
І ланцюжки, і персні, і корони —
Усе у ній розтане і потоне.

Крики з натовпу
Якого скарбу! Ай, ай, ай!
Вже скриня повна через край!
Он кубки злотні топляться!
Монети не потовпляться!
Які дукати — дивний карб!
Якби мені добуть той скарб!
Цього бажав я гаряче!
Додолу золото тече!
Чого стоїш? Нагнись мерщій
І зразу станеш багатій!
А ми, як грім, налетимо
І скриню всю заберемо!

Герольд
Ви з глузду з'їхали всі вряд:
Та це все жарти — маскарад.
І хто б насправді для юрби
Тут розсипав такі скарби?
Вас надурили жартома:
Та тут і шеляга нема!
Це вам облуда золота,
А ось і правда — хоч проста.
Та що вам правда? Кожен з вас
Химери ловить повсякчас…
Плутоне, ну-бо, всіх жени,
Бо аж нетямляться вони.

Плутон
Що ж, розігнать — це річ не зла;
А дай ізнов твого жезла!
Ось я його в огонь стромлю.
Гей! Начувайтесь! Всіх спалю!
Жезло тріщить, огнем блищить,
Навколо іскрами дощить…
Хто здума близько підійти,
Тому від смерті не втекти, —
Ось я почну кругом кропить.

Крики, тиснява
Ой лишенько! Усе горить!
Тікай, тікай, хто жити рад!
Гей, хто там пре, подайсь назад!
В лице мов приску хто сипнув!
Мене жезлом він навернув!
Усі пропали, хто не втік!
Назад, маскований потік!
Назад, скаженая юрма!
Я б полетів, та крил нема!

Плутон
Одразу плац попросторів,
Ніхто, здається, й не згорів —
Юрма біжить,
Усяк дрижить…
Щоб все гаразд було навкруг,
Окреслю я незримий пруг.

Герольд
Явив ти нам розумну міць,
Всяк перед нею пада ниць.

Плутон
Терпіння, друже! В бачиш ти
Іще страхливіші бунти!

Скнара
Тепер послухайте мене:
Ми можем любо круг оглянуть,
Бо ті жінки завжди кругом обстануть,
Як чують щось цікаве чи смачне.
А я ж таки не зовсім підтоптався,
Краса жіноча ще торка,
Сьогодні б я поженихався,
Бо день такий — усе надурняка.
Та тільки тут народу повно,
Не вчують всі моїх розумних слів;
Я думаю, незгірше б я зумів
Все показать на мигах красномовно.
Та просто жест нічого тут не варт;
Я вигадав новий цікавий жарт:
Як глину, буду золото ліпити —
З цього металу можна все зробити.

Герольд
Кощавий дурень розходивсь;
Чи бач, на витівки пустивсь!
Бере він золото в грудках
І мне, як тісто, у руках;
Та, хоч воно м'яке й ліпке, —
Все, що він виліпить, — бридке;
А він показує жінкам,
А ті притьмом у крик, у гам,
У вихиляси сороміцькі…
Цей блазень — виродок несвітський;
Йому розпусту розсівать,
То ніби меду скуштувать.
Та я цього не подарую,
Жезлом нахабу почастую!

Плутон
Не знає він, що ще нас дожида;
Нехай собі що хоче коїть!
Недовго вже йому тут дурня строїть —
Закон міцний, та ще міцніш нужда.

Гармидер і спів
Ось дика рать, як бистрий плин,
Пливе до вас із гір, з долин;
Непереможний диких стан,
Бо з ними йде великий Пан;
Для них ніщо чарівний пруг,
Ввіходять впрост в порожній круг.

Плутон
Я знаю вас, та й Пан мені не диво!
Сюди прийшли ви гордо і сміливо.
Я знаю те, що тайна багатьом,
І в круг тісний впускаю вас притьмом.
Нехай щастить вам доля щасно,
Хай путь ваш дивом процвіте,
Та вам самим не видно ясно,
Куди й до чого ви йдете.

Спів дикунів
Чепуруни — крихкі, слабкі,
А дикуни — дерзкі, кріпкі;
Прудкий наш скок, швидкий наш крок,
Ми ринем так, немов поток!

Фавни
Ось фавнів рій
Веде танок,
В гриві густій
З дуба вінок,
Гостренькі вуха крізь лист стирчать,
І ласі очі вогнем блищать.
Що фавн кирпатий, то це дарма,
До того діла жінкам нема.
Кивне недбало, де гурт жінок, —
Найкраща радо іде в танок.

Сатир
А ось до гурту підбіга
Сатир — цапиняча нога.
Худий і жилавий сатир,
Як сарна, скаче поміж гір,
І вдаль і вшир пускає зір.
Як гарно тут, як вільно тут!
Десь там, внизу, химерний люд;
Вони там скніють, не живуть,
Хоча життям те скніння звуть;
А він один, нарівні хмар,
Неначе світу володар!

Гноми
Ось гноми безбач дріботять,
Іти у парах не хотять;
На кожнім одіж мохова,
Під нею лампку він хова;
Одне другого наганя,
Неначе в кучі комашня,
Сюди й туди одно снує —
І всюди їм робота є.
Кобольдам родичі близькі,
Ми мов хірурги ті гірські:
Ми гори розтинаємо,
Ми з жил їм кров кидаємо,
Метал вергаєм на-гора,
Всім людям зичучи добра:
"У добрий час, у добрий час,
Усі багатства ці для вас!"
Та злото потрапля до рук
І перелюбців, і злодюк,
Залізо ж корисне для вбивць,
Для всьогосвітніх кровопивць,
А хто три заповіді вже
Зламав — до інших байдуже!
Та нас у тому не виніть;
Ми терпимо, то й ви терпіть.

Велетні
На Гарці велетні живуть,
їх люди дикими зовуть;
Ідуть гольцем, кремезні всі,
Питають в первісній красі;
Соснина в кожного в руках,
Пов'язка з віття на боках;
Таких фігур, таких постав
У варті й папа сам не мав.

Хор німф
(танцюючи навколо великого Пана)
Привіт, привіт,
Наш бог, наш пан —
Великий Пан!
В тобі ввесь світ!
Ідіть, летіть стрічать його,
Піснями величать його,
Бо добрий він, ласкавий він
І любить радощів розгін.
Під неба дахом голубим
Пильнує він свій красний дім,
Але струмок йому співа,
Вітрець дрімоту навіва…
І як опівдні він засне —
Ніде й листок не шелесне,
Замре в повітрі кожен рух,
Лиш чути квітів млосний дух;
Тоді і німфу, як закон,
Де б не була — змагає сон.
Коли ж зненацька гримне він,
Мов з неба грім, мов бурі дзвін, —
Охопить душу жах німий,
Всі розбігаються як стій,
І військо в полі никне вмить,
Герой збентежений тремтить…
Тож слава, слава славному!
Хвала йому і честь йому!

Депутація від гномів
(до великого Пана)
Там, де сяєвом блискучим
Опівнічної доби
Одкриваються знаючим
Зачаровані скарби, —
Ми вартуєм в темних норах,
У печерній темноті,
Ти ж на сонячних просторах
Роздаєш багатства ті.
Знов найшли ми в надрах темних
Багатюще джерело:
В володіннях попідземних
Ще такого не було.
Тож піди і скарб той вирий,
Що явила нам гора,
Царю щедрий, царю щирий,
До загального добра!

Плутон
(до герольда)
Тепер нам слід рішучості набратись,
Що б не було, нічого не лякатись
І ждать, що нам ця хвиля принесе.
А щоб про це нащадки наші знали
І дійсності химерою не звали,
Ти в протокол пиши як єсть усе.

Герольд
(взявся за жезло, що його держить в руках Плутон)
Вже гноми Пана повели
До вогнедишної скали;
Гуде, гогоче в глибині:
То вгору жбухають вогні,
То враз щезають десь на дні,
І отвір мороком зія —
То знов шугає полум'я!
Стоїть, чудуючися, Пан,
А справа й зліва б'є фонтан…
Куди не глянь — дива кругом! —
І Пан нагнувсь над джерелом,
Углиб цікаво загляда;
І раптом — пада борода!
Чиє ж то підборіддя там?
Мерщій закривсь, не видно нам.
Та ось нечувана біда:
Летить назад та борода,
Уся в огні, і вже пала
Вінець круг царського чола,
І тлум тривога обняла…
Усі біжать вогонь гасить,
І всіх вогонь глитає вмить,
І маскарадна вся товпа
В огненнім морі потопа…
Та що за вістка проліта
Від вух до вух, із уст в уста?
О ноче люта, ноче зла,
Яке ти лихо принесла!
Настане день, і всяк узна,
Що склалася біда страшна;
Усюди чується мені:
"То цісар, цісар ув огні!"
Бодай не чуть таких новин! —
З усім двором загине він…
Будь проклят, хто його призвів,
Щоб він смолистий хмиз одів
І нас завів в огонь і дим,
У ґвалт і рев, на згубу всім…
О юність, юність! Та коли ж
Ти загнуздаєш буйність смілу?
О владо, владо! Та коли ж
Ти поєднаєш ум і силу?
Уже і ліс кругом зайнявсь,
Вогонь до стелі аж доп'явсь;
Усе жахтить, усе пала,
Усе згорить, усе дотла!
До краю будемо страждать,
Бо нізвідки рятунку ждать.
Цей пишний двір — жахлива річ! —
Візьметься попелом за ніч.

Плутон
Налякались — годі, годі,
Зараз стану я в пригоді!
Вдар, як грім, святе жезло,
Щоб землею затрясло!
Вітре, широко дмухни,
Прохолоди нажени!
Риньте хвилями, тумани,
Те кипіння полум'яне
Вогким валом обгорніть!
Ви, летючі хмари-тучі,
На підмогу поспішайте,
Все зрошайте, погашайте
Дику ярість огневиці
І в зірниці-блискавиці
Блудний пломінь оберніть!
Схочуть духи нам нашкодить —
В поміч магія приходить.[60]

Сад при палаці
Сонячний ранок.
Цісар, придворні, Фауст, Мефістофель, одягнені пристойно і скромно, обидва навколішках.
Фауст
Ти нам простиш феєрію нічну?

Цісар
(дає знак уставати)
Я залюбки ізнов той жарт почну.
Враз опинивсь я в полум'ї буремнім,
Мов той Плутон у царстві попідземнім.
Скелясте тло, мов вугіль уночі,
Ледь жевріло… А з надр, клекочучи,
Вогні, як вихри, жбухали в кипінні,
Зливаючись в полум'янім склепінні.
Навколо нас вогнисто-пишний храм
То виростав, то западався сам.
Крізь просвіток витких колон пломінних
Я бачив тьми людей різноплемінних,
Що тислися до мене всі притьмом
Ударити величності чолом.
І почет мій тих не цурався мандрів;
Здавалось, я — володар саламандрів.

Мефістофель
Так, ти ним був! Бо всі стихії тут
Твою величність, царю, визнають.
Ти мав уже вогонь в своїй покорі,
Тож випробуй те саме і на морі;
Впірни в той вир, стань на перлисте дно,
Побачиш ти там диво не одно.
Тебе обстануть, висячися, хвилі,
Самі зелені, вінця зчервонілі,
Тобі палати пишнії зведуть,
Що за тобою хоч куди підуть,
Що й стіни в них живі, прудкі, рухливі,
Розвихрені й химерно-мерехтливі…
І до твоїх чарованих палат
Не пробереться жоден дивогляд:
Ані дракон з лискучою лускою,
Ані акула з пащею глиткою.
Хоч як блищить перед тобою двір —
Такого тлуму твій не бачив зір,
Бо будуть там і приязні сусіди —
Спливуться враз цікаві нереїди,
Молодшенькі — мов рибки полохкі,
Доросліші — розважливі такі;
Де візьметься й Фетіда; мов Пел ею,
Дасть руку гостю милому, і з нею
Ти на Олімпа зійдеш висоту…

Цісар
Тобі лишаю вищу сферу ту:
Не кваплюся я до такого трону.

Мефістофель
Земля ж тобі належить по закону.

Цісар
Яке добро, що ти до нас прийшов
Із "Тисячі й одної ночі" мов!
Вигадько ти, як та Шехерезада,
Я ласками тебе обсиплю радо,
Аби мене ти завше розважав,
Коли стомлюсь я від щоденних справ.

Підчаший
(хутко увіходить)
Володарю, я не гадав, що вдасться
Мені таке тобі звістити щастя,
Як те, що нині як ясу
Сюди я радісно несу:
Рахунки ми вже всі сплатили,
З лихварських лап ми вийшли цілі
Самому пеклові на зло;
Мов небо враз до нас зійшло.

Воєначальник
(увіходить за ним, підхоплює)
І військо ми задовольнили.
Ізнов служити вговорили;
Мов ожили всі вояки,
Радіють шинкарі й дівки.

Цісар
На повні груди ви зітхнули,
Тривоги й клопоти забули,
Мов юнаки, ви горите!

Підскарбій
(увіходить, показує на Фауста і Мефістофеля)
Спитай у них — вони зробили те.

Фауст
Ні, канцлер все повинен доповісти.

Канцлер
(повагом виступає вперед)
Рад бути носієм такої вісті.
Дивуйте всі — ось вікопомний лист,
Що обернув нам шкоду на користь.
(Читає).
"Цим ознаймуємо усім новий закон:
Один цей папірець варт тисячі корон;[61]
Тому зарукою — незлічені скарби,
В землі поховані з прадавньої доби;
Вже срібло й золото зо схову дістають
І на вимогу враз за папірці дають".

Цісар
Облуда це, отрута для умів!
Хто сфальшувать так підпис наш посмів?
Злочинця я завдам на люту кару!

Підскарбій
Ні, підпис твій.