Фауст - Гете Йоганн Вольфганг

Фауст падає крижем. Духи здиміли.
Мефістофель
(виносить Фауста на плечах)
Ох халепа! Зв'яжися із дурним,
То будь ти й чорт — намучишся із ним!

Пітьма. Замішання.
Дія друга
Тісна готична кімната з високим склепінням — колишній Фаустів кабінет, такий, як і був.
Мефістофель
(виходить із-за заслони, підіймає її й оглядається — аж там Фауст лежить на старосвітському ліжку)
Лежи, бідахо! Знову страсть
Тебе обплутала шалена!
Кого вразить сама Гелена,
Тому не скоро пільгу дасть.
(Розглядається).
Дивлюсь сюди-туди, і ніби
Усе лишилось, як було,
Лиш потьмяніли кольорові шиби
Та павутиння всюди прибуло.
Чорнило всхло, папір пожовклим взявся,
Але на місці все добро…
А он лежить і те перо,
Що Фауст ним чорту підписався,
І згусклу кров ще знати на пері,
Що ним була для підпису узята…
Чого б то не дали антикварі,
Щоб мать такого експоната!
Ось плащ старий ще висить на гачку;
Колись хлопчині-простачку
Я в ньому правив теревені-вені,
Що й досі має він за одкровення…
Мені аж закортіло знов
В цім теплім, хоч і грубім хутрі
Торочить речі хитромудрі,
Як той доцент чи богослов.
Учений муж на те здобувся,
А чорт уже давно забувся.
(Знімає зо стіни хутряного плаща і витрушує;
звідти вилізають цикади, жучки і всілякі комашки).

Хор комах[65]
Чолом, наш патроне,
Наш любий, чолом!
Тебе ми впізнали,
В'ємося кругом.
Ти ткнув поодинці нас,
Звідси йдучи,
Тепер нас, дивися,
Кишать тисячі!
Ховається погань
У грудях людей —
Скоріше в кожусі
Добачиш вошей.

Мефістофель
Молодняку радію я без меж!
Ти тільки сій — свого часу пожнеш.
Ще раз хламидою трусну —
Знов хмару кузьок сполохну.
Ховайтесь, любії тваринки,
В усі кутки, в усі шпаринки,
В припалі пилом коробки,
В крихкі посудні черепки,
В сухий потрісканий пергамен,
У череп, в темінь очних ямин…
В цім трухлім мотлоху, в цвіллі
Привілля химородній тлі.
(Одягає плащ).
Знов мантія на плечі впала;
Зіграю ще раз принципала.
Та що кому в пустім званні?
Шаноби хочеться мені.
(Сіпає дзвінка, що дзеленькоче розкотисто-пронизливо,
аж стіни задрижали, двері повідчинялися).

Фамулус
(плентається по довгому темному коридору)
Що так страшно дзеленькоче?
Сходи, стіни — все двигоче;
Крізь мальованії шиби
Блискавки мигочуть ніби;
В стелю наче б'ють перуни —
Так і сиплються шпаруни,
І якась чудовна сила
Двері замкнені одкрила.
Леле! Велетень убравсь то
В старовинний одяг Фауста!
Владні зори, владні жести —
Я вже й ніг не годен звести…
Ні сховатись, ні втекти
Од такої жахоти!

Мефістофель
Ходіть сюди! Вас звати ж Nicodemus?

Фамулус
Добродію! Воістину… Oremus.

Мефістофель
Облишмо це!

Фамулус
Мене ви взнали вмент!

Мефістофель
Та як не взнать — старий, а все студент,
Аж мохом взявсь! Отак і вчений муж
Звікує вік, учившися чимдуж,
Будує звільна картяну будівлю,
Але навряд чи виведе покрівлю…
От ваш учитель — той усе розчовп,
Професор Вагнер високошановний,
Премудрості збирач непогамовний,
У вченім світі перший стовп.
Круг нього завше звідусюди
Юрбою стовплюються люди,
До краю спрагнені знання.
На кафедрі живий підручник,
Мов той Петро, небесний ключник,
Він рай і пекло відчиня.
Чи ж хто зрівняється з ним? Де там!
Він всіх і вся навік скорив
Непохибним авторитетом,
Він навіть Фауста затьмарив.

Фамулус
Е, ні, не так, хай пан мені дарує,
Учитель мій зовсім не гонорує
І вгору не несеться всує,
Бо скромність — то його благая часть.
Відколи муж великий щез непевно,
Він молить в Бога невтоленно й ревно
Повернення його, як визволу з нещасть.
І тут у Фаустовій кімнаті
Ніхто нічого не торка —
Вона господаря чека;
Я аж боюсь сюди вступати.
Та що нам зорі принесли?
Всі мури острах ніби стиснув,
Здригнулись двері, засув тріснув —
А то б і ви тут не були.

Мефістофель
А сам професор Вагнер де?
Ведіть до нього, раз не йде!

Фамулус
Ох! Він суворо наказав
Його не одривать од справ.
На самоті він місяцями
Над чимсь працює до нестями.
То був між вченими чистій —
Тепер мов сажотрус який.
Замурзав кіптем носа й вуха,
Опух увесь — на жар все дмуха,
Кліщами, склянками бряжчить
І жде великого щомить.

Мефістофель
Невже ж мене він тут чеканням зморить?
А я б йому роботу міг прискорить.

Фамулус виходить. Мефістофель велично розсідається на кріслі.
Як тільки я на місце сів —
Ізнов знайомця онде бачу;
Та цей — з новітніх юнаків,
Зухвалий надто аж на вдачу.

Бакаляр[66]
(галасуючи, йде по коридору)
Двері настіж розчахнулись,
Сподівання ворухнулись,
Що в цім пилі та в цій цвілі,
В цій пустелі омертвілій,
У могилі цього дому
Не заскліть живцем живому!

Ції мури, ції стіни
Недалеко од руїни,
Та й склепіння це химерне,
Не підходьте, бо наверне!..
Я нестримний часто в шалі,
Але тут — ні кроку далі.

Що я нині тут узнаю?
А колись же, пам'ятаю,
Першокурсник жовтодзьобий,
Повен щирої шаноби,
Вірив блазням бородатим,
їхнім вигадкам проклятим.

Що казали їм шпаргали,
Те й мені вони брехали,
Нісенітницям учили,
І себе, й мене труїли…
Як! Ізнов в півтьмі кімнати
Щось замріло бородате?

Як і кілька років тому,
Він сидить в плащі рудому…
Це ж той самий баламут,
Що мене морочив тут!
Він дурив мене зухвало,
Бо тоді я тямив мало,
А тепер я підкувавсь —
Не на того він нарвавсь!

Добродію! Як мутний Лети плив
З-під лисини у вас не все ще змив,
То гляньте лиш — я ваш колишній учень,
Що переріс нуду шкільних напучень.
Я вас таким, як ви й були, застав,
А сам зате зовсім інакшим став.

Мефістофель
Я рад, що вас мій дзвін сюди призвав;
Вас і тоді я вельми цінував;
По гусені, по лялечці вже знати,
Який метелик буде цяцькуватий.
Вам змалку любі кучері хвилясті
Та комірці мережано-зірчасті,
І зроду не носили ви коси —
Вам шведський зачіс додає краси.
Поводитесь ви хвацько, резолютно,[67]
Шкода лише, що надто абсолютно.

Бакаляр
Добродію! Ми на старому місці,
Але часи, вважайте, в нас нові.
Двозначних слів не тратьте без користі, —
Розвиднілось у нас у голові.
Забити баки у дитяти, —
Це кожен дурень може втяти,
Тепер спроста нас не вмалиш.

Мефістофель
Та юнаку скажи всю правду лиш —
Хіба ж молокососа вдоволиш?
Згодя він пересвідчиться подвійно,
Що наша правда справедлива вкрай,
Але гада, що взнав те самостійно,
Та ще й глузує: вчитель був вахлай.

Бакаляр
Або й шахрай! — Який же вчитель це
Казав коли нам істину в лице?
Той щось прибавить, інший щось одбавить,
Аби дітей дурничками забавить.

Мефістофель
Щоб научитись, теж потрібен час,
Та вже навчати пориває вас.
Цих кілька років марно не пропало,
Ви досвіду набралися чимало.

Бакаляр
Що досвід той! Брехня й бридня
Проти всевидящого духу.
Признайтесь — ваше все знання
Не варте і табаки нюху.

Мефістофель
(по якійсь хвилі)
А й справді так. Я дурнем був
І лиш оце нерозум свій збагнув.

Бакаляр
Радію я з розважних цих признань.
Це вперше стрівсь розумний старигань.

Мефістофель
Шукав я ревно скарбу-золоття,
А докопавсь нікчемного сміття.

Бакаляр
Признайтесь, череп голомозий ваш
Не більше варт од тих порожніх чаш.

Мефістофель
(лагідно)
Ти, друже мій, страшенний грубіян.

Бакаляр
Увічливий у німців лиш обман.

Мефістофель
(підсовуючись на кріслі з коліщатами щораз ближче
на передній кін, до партеру)
Чи бачите, як кривдять тут старого?
Хоч ви мене не осудіть так строго.

Бакаляр
Біда, як хто переживе себе
Й гада, що він не знать яке цабе.
Життя живе, де кров кипить палка,
Палка ж вона не в кого — в юнака,
І свіжа міць, що в тій крові живе,
Утворює з життя життя нове,
Усе тут рух, напруга і розбіг —
Слабкий упав, а дужий переміг.
В той час як ми півсвіта звоювали,
Що ви робили? Плани планували,
Все думали, гадали — просто сміх!
Та старість — нидіння мізерне,
Хвороба, трясця, сон нудкий:
Кому за тридцять літ поверне,
Того пиши заупокій.
Найкраще всіх вас просто перебити.

Мефістофель
Як так — сам чорт не знає, що робити.

Бакаляр
Не схочу я — то й чорта вже чортма.

Мефістофель
(набік)
Той чорт тебе підсяде жартома.

Бакаляр
Це — юності покликання й порив!
Де взявся світ? Це ж я його створив,[68]
Я вивів сонце із безодні вод,
Я місяця підняв на небозвод,
Для мене день засяв і щезла мла,
Земля зазеленіла, зацвіла,
І, щоб потішить мій натхненний зір,
Заграло небо безліччю сузір;
Не хто, як я, дав мислі вихід знов
З філістерства тісних, щімких оков;
А сам я повен благородних дум,
Іду, де зве мене свободний ум,
Іду — і дух угору підійма,
Переді мною світ, а ззаду тьма.
(Іде).

Мефістофель
Іди собі, чудний гордяче!
Сказав би я тобі, одначе:
Чи мислиш ти дурне, чи мудре щось, —
Ця мисль уже була колись в когось.
Та це ні крихти нам не шкодить,
Ще рік, ще два — і зміниться воно:
Хоч як безглуздо сусло бродить, —
Виходить все одно вино.
(До молоді в партері, що не аплодує).
Вам не до мислі виклад мій?
Ну, добре, добре, дітки милі…
Вважайте — чорт уже старий
І тільки старшим зрозумілий.

Лабораторія в середньовічному стилі
Громіздкі й неоковирні пристрої для фантастичних цілей.
Вагнер
(край вогнища)
Дзвенить дзвінок як в божевіллі,
Здригають стіни закоптілі;
Не можуть довго вже тривати
Чекання вимучені хвилі.
Струмує світло бліднувате,
Засяла колби середина —
Мов жевріє жива жарина,
Он, мов карбункул, вже блискоче
Проміння в темряві уроче.
А от і білий пломінь блима —
Коли б хоч цей раз не погас!
Ой, пробі! Грима хтось дверима…

Мефістофель
Вітаю вас у добрий час!

Вагнер
(боязко)
Вітаю й вас — це зоряна година!
Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть!
Велике диво твориться в цю мить.

Мефістофель
(тихше)
Яке ж би то?

Вагнер
(ще тихше)
Тут робиться людина.

Мефістофель
Людина? Ну?! Та в димній тій дірі
Для любощів умови невигідні.

Вагнер
Бігме! Зачаття способи старі
Ми визнали за дурощі негідні.
Той ніжний пункт, звідкіль життя все йшло,
Те нутряної сили джерело,
Що для відтворень і давало й брало,
Близьке й чуже засвоюючи дбало, —
Це все здаю в архів однині я.
Хай плодиться по-давньому звір'я,
Шляхетніша ж натурою людина
Чистіш, гідніш родитися повинна.
(Повертається до вогнища).
Глядіть! Блищить! Усе, виходить, вірно:
Всі речовини скласти лиш домірно,
Тут суміш — от що головне;
Людське надіб'я скомпонуєм,
У колбу добре залютуєм,
Його належно сублімуєм,
То діло певно не схибне.
(Знов повертається до вогнища).
Звершається! Оформлюється маса.
Тут видно вже, що спроба удалася.
От вам одна з природних таємниць,
Що зглиблює ума людського міць.
Все, що природа лиш організує,
Уміння наше теж кристалізує.

Мефістофель
Багато взнав, хто довго жив,
Тому не в дивину весь світ широкий.
Подибував я вже в мої мандрівні роки
Кристалізованих людців.

Вагнер
(все пильнуючи колби)
Шумує, грає, копошиться,
Іще хвилина — і звершиться.
Великий план чудний у першу мить,
Та розум наш всі випадки розчислить,
І мозок, що прекрасно мислить,
Мислитель здужає створить.
(Захоплено дивлячись на колбу).
Як любо, дзвінко склянка дзенька, дзінька,
Мутніє, сяє; значить, постає!
Вже ясно видно — виграє
У ній гарнесенька людинка.
Чого ще треба у житті?
Ось таємниця без покрова:
Услухайтесь у звуки ті,
Уже ж то голос, вже ж то мова.

Гомункул
(з колби до Вагнера)[69]
Здоров, татусь! То ти мене створив?
Ну обійми ж, та стримуй свій порив,
Не дуже тисни, бо ще колба трісне.
Уже давно це діло звісне:
Природному відкриті всі путі,
А штучне має скніти взаперті.
(До Мефістофеля).
Ага! Це й ти тут, дядечку-шахраю?
Гаразд, мені потрібен ти до краю!
В щасливий час верстав сюди ти путь;
Раз я існую — мушу чинним буть.
Мені уже робота закортіла —
Навчи мене, як братися до діла.

Вагнер
Одне слівце! Мені аж сором навіть —
Старе й мале трудні питання ставить,
Наприклад, це: ніхто ще не докаже,
Що тіло й душу так докупи в'яже,
Що їх ніщо неначе й не розлучить,
Проте одне другого завше мучить;
Або…

Мефістофель
Пожди! Це не яка дивинка:
А чом не ладять чоловік і жінка?
Шкода над цим і міркувать, мій друже,
Тут діло є — кортить малому дуже.

Гомункул
Де діло є?

Мефістофель
(показуючи на бічні двері)
Там покажи свій хист.

Вагнер
(усе вдивляючись у колбу)
Який же гарний хлопчик цей протист!

Бічні двері розчиняються, видно — Фауст на ліжку.
Гомункул
(здивовано)
Значуще.

Колба вислизає Вагнерові з рук, ширяє понад Фаустом і освітлює його.
Гарне місце.